Одного ранку в Трулло Якось квітневого ранку — було десь близько шостої години — на автобусній зупинці у Трулло зібралося кілька перехожих. Щоб дізнатись, яка буде погода, вони подивилися на небо. І що ж вони там побачили? Майже все небо затуляв якийсь величезний похмурий предмет, котрий, наче темна хмара, нерухомо висів над передмістям на висоті приблизно кілометра. Хто заохкав, хто заахкав, а потім хтось ще й зарепетував: — Марсіяни! Цей вигук пролунав як сигнал тривоги.

  Був цар і мав трьох синів. На старі літа померла його дружина. Як поховали її, то і він занеміг. Було у нього багато слуг, але не дуже довіряв їм, і якось наказав покликати трьох синів. Прийшли сини, а він каже. — Ви повиростали вже, сини мої, то чого мають за мною чужі люди доглядати, коли ви є?   Погодилися сини, бо слово батькове — закон. Після цього зібралися, щоб батько не бачив, і вирішили, що найстарший носитиме сніданки, середущий — полуденки, а найменший

  Був один цар та мав три сини і золоту яблуньку. Але він рано встає, та й зараз рахує яблука. І хоча рахує він кожного ранку, а вже не стало одного. От старший син каже: — Татку, ану я буду вартувати, хто то наші яблука обриває.   І виліз на яблуньку та й сидить. Сидить, сидить і задрімав.   Рано виходить цар і рахує. Знов нема одного яблука. Але вже другої ночі каже середульший син: — Ану, татку, я буду вартувати.   Виліз на яблуньку, сидів-сидів та й задрімав.

  Одного разу зібрались всі звірі докупи і почали радиться між собою, кого наставить царем, щоб був порядок і щоб був у них правдивий суддя, котрого всі щоб боялись і слухались. На цей раз діла довести до кінця не довелось, бо не всі були в зборі, самих великих і сильних звірів не було на сходці. Тут вони порішили загадать всім звірям, щоб зібрались всі докупи з малого до великого і обсудили діло як слід.   В назначений день зібралась повна сходка звірів. Прийшли всі до одного. Там

  Одного разу, ще в давні часи, жив собі багатий — пристрасний коняр. Як тільки почув про гарного коня, зразу мчить туди, щоб придбати для своєї стайні. Єдина його мрія — мати таких коней, яких ще ні в кого нема. Тож і вештався цілими днями по ярмарках, аби не проґавити доброї нагоди.   От якось цей завзятий коняр приїхав до міста.   Помітив його бідний селянин, який приніс на продаж баклажани. Тоді ще такі овочі були рідкістю. І селянин вирішив покепкувати з багача.

  Захворів морський цар, і лікар-риба сказала йому, що тільки печінка зайця може врятувати його від смерті.   Тоді послали кита зловити зайця. Кит поплив, але коло берега зловили його рибалки.   Послали сома, але сома теж зловили.   Тоді послали черепаху. Черепаха знайшла царя звірів тигра і каже. — Ти цар, і у нас є цар. Наш цар умирає, і лікар сказав йому, що якщо він з'їсть заячої печінки, то жити буде. І цар просив, щоб ти дав зайця.   Тигр вислухав і звелів

  Пес украв був одного разу спорий кусень смачного м'яса і утікав з ним чимскоріше. Прибіг він на кладку, що лежала над глубоким потоком, і тримає сильно м'ясо в зубах. Ідучи помалу через кладку, глянув в воду чистого потоку і уздрів в воді самого себе, а думаючи, що то який другий пес з великим куснем м'яса в зубах, хотів йому і тоє м'ясо видерти. Станув на кладці, наїжився, гаркнув, а м'ясо йому із зубів хлюп в глубокую воду і пірнуло на сам спід.   Так зажерливий пес і своє м'ясо

  Обридло зайцеві погане його життя, чоловік кривдить, орел хапа, і сова навіть дере. От і дума собі заєць. «Я найслабший від усіх тварин, усього боюся, піду краще утоплюся!»   От іде він до річки та скаче берегом, шукає, де б то краще скочити у воду. Коли це жаба — плиг у воду! «Еге,— думає тоді заєць,— не буду я топитись, бо є ще такі на світі, що й мене бояться».   Так і остався заєць живий.  

  Сидить дядько на пеньку і їсть хліб. Іде ведмідь і питається: — Дядьку, що ти їси? — Хліб,— каже дядько. — Дай-но я попробую.   Дав дядько йому кусок хліба, ведмідь покуштував і питає: — А з чого ж той хліб робиться?   Дядько й став розказувать: — Треба спочатку поле добре виорать і на зиму посіять зерна. Воно перезимує, весною проросте, а потім виколоситься, достигне, і треба буде вижати, в копи поскладати, додому звезти, змолотити,

  Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.   Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.   Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть: — Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.   Один і каже: — А цього дурного біса де дінемо з ступою?  

  Жив собі дід та баба. Посила баба діда на заробітки. Спекла йому коржик. Дід положив за пазуху та й пішов.   Іде та й іде він собі, коли лежить жолудик та й пита діда. — Де ти йдеш? — На заробітки. — Візьми й мене. — Та йди.   Та й укинув його у пазуху. Пішов і пішов. Навстрічу рак та й питає діда. — Де ти йдеш? — На заробітки. — Візьми й мене. — Та як же я тебе візьму, як ти щипаєшся? — Та я буду сам повзти.   Ішов,

  Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й здумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала: — Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю! — Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду.   От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи

  Жили собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло новорічне свято. Дід і баба приготувалися і ждуть гостей. Ждали вони, ждали — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують: — Дозвольте заспівати!   Дід і баба в один голос: — Співайте!   Раптом товстий голос каже:     А в діда, діда перша ягничка,     Друга

  У одному селі жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку і городу латку.   А в тому селі був дідич Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати дочиніння. Якось дідич став коло Іванкової хати і крикнув: — А ти хто такий? — Я собі Іванко. — А нащо тобі хата, та ще й город? — У хаті живу, а з города годуюся. Про це й дурень знає.   Пан подумав і сказав: — Іди до мене фірманом, бо цей

  Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.   Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою — то не легка справа!   Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться доньці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали

  Жили собі, були собі дві вивірки в густому лісі у дуплах. Однаково гарні, пушисті, звинні. Тільки не однакової вдачі. Бо одна з них цілий день трудилася: збирала орішки, гриби, жолудь і все те складала у своїй хатинці, в дуплі дерева.   А друга була собі зовсім недбайлива. Цілими днями тільки її роботи, що стрибати з галузки на галузку, лякати птичок у гніздах або сидіти бездільно й свистати на весь бір. А схоче попоїсти — не журиться. Тож літом усюди їжі повно! То оріх, то

  Послухайте про чоловіка, що в нього було дванадцять синів і одна дочка.   Одної весни сини пішли в поле орати, а сестра повинна була носити їм їсти. А щоб вона не заблудила по дорозі, то брати зробили одну довгу борозну, від їхньої хати та аж до того поля, де вони орали.   Наварила мати синам їсти і наказала дочці, щоб вона йшла борозною і дійде до того місця, де брати орють. Та перед тим, як дочка рушила в дорогу, чорт прийшов та зрівняв ту борозну і зробив іншу, яка вела до

  Був де не був один цар, котрий дуже любив полювати на звірку.   Раз він пішов у ліс з пушкою. Ходив, ходив цілий день по хащі і не міг нічого убити. Уже понад вечір вийшов на поляну і помітив прекрасного оленя, що мав дуже красні роги.   «Ей,— думає собі цар,— цього оленя любив би я встрілити із-за його красних рогів».   І почав іти за ним. Олень, як увидів чоловіка, пустився тікати у темний ліс. Цар за ним. Біжить, біжить і вморився... Кінчився

  Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..»   Тут оба, не думаючи довго,

  От кажуть люди, щоб до Юра було сіно і в дурня; а як до Благовіщеня дозимував скотину, а на Благовіщеня хоч на лубочку вивези на луку, то вже не здохне.   Ото я вам скажу:   У одного бідного чоловічка конячка одним одна була, та й ту у велику силу до Благовіщеня дозимував, а на Благовіщеня тільки живу вивіз на луку. Ото як зачала та конячка гризти траву, то трошки й подужчала. Скоро на ноги підвелась — і пішла далі, від вітру валяючись.   Ото йде, коли зустрічає її

  Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. От чоловік пішов і роздобув десь мішок зерна та й каже жінці: — Оце піду у млин молоти.   Та й пішов. Поніс у млин те зерно та й оставив там. Аж ось розходився великий вітер. Поламав ступи і млин розвалив, і розвіяв все борошно. Прийшов дід за борошном, побачив, що таке лихо, та й вернувся до жінки за порадою, що його робити. Вирішили позивати Вітра.   Пішов дід позивати Вітра, знайшов його та й каже: — Коли ти мос

  Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду,— каже,— ляжу на шляху, може, хто заб'є».   Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» — «Здоров».— «А чого це ви тут лежите?» — «Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш?» — «Та я такого-то роду, може, чували?» — «Знаю,— каже,—

  Казка мовиться про двох братів. Старшого звали Василем, а молодшого — Михайлом. Старший брат дуже був заможний, жив у великих достатках. Молодший — навпаки. У молодшого брата і дітей ціла купа була і бідність велика.   Ходив молодший брат по різних заробітках і ледве міг з дня на день діточок прогодувати.   Хоч брати жили зовсім недалеко один від одного, та зв'язку між ними майже ніякого не було. «А що мені йти до бідняка? Він ледве сам живе, не то, щоб мене

  Гадючий хвіст сперечався з гадючою головою над тим, хто з них має ходити наперед. Голова говорила: «Ти не можеш ходити наперед, бо ти не маєш ні очей, ні вух». Хвіст казав: «Але я зате маю силу, я тобою киваю. Захочеться мені обкрутитися довкола дерева, то й з місця не кинешся!» Тоді голова каже: «Но, то розійдімся!»   І відірвалося тіло від голови й полізло наперед. Та ледве відлізло подальше від голови, натрафило на щілину і впало до неї.