Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в да­лекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села. Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутір­ця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати ви­йшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед дво­ру, а сама пішла до хати.    Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили. Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:

— А ми ж не подякували жінці за воду.

    Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.

— Що ж… — каже Роман,— це не велика біда. Жін­ка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?

— Варто,— наполягає Марійка.— Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?

    Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.

— Ви як хочете,— каже Марійка,— а я повернуся й подякую…

— Чому? Скажи, чи ж обов'язково це зробити? — питає Роман… — Адже ми так потомилися...

— Бо ми люди… Якби ми були телята, можна було б і не вертатися…

    Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.

    Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплів­ся за гуртом.

— Важко бути людиною… — сказав він.