Мишко та Стасик сиділи в саду на лавочці та розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто як інші діти, а розповіда­ли одне одному різні небилиці, ніби затіяли суперечку, хто кого перебреше.

— Скільки тобі років? — запитує Мишко.

— Дев'яносто п'ять. А тобі?

— А мені сто сорок. Знаєш, — каже Мишко, — раніше я був великий-превеликий, як дядь­ко Боря, потім зробився ма­ленький.

— А я, — каже Стасик, — спочатку був маленький, потім виріс великий, а потім знову скоро буду великий.

— А я, коли був великий, усю річку міг перепливти, — каже Мишко.

— У! А я море міг перепливти!

— Подумаєш — море! Я океан перепливав!

— А я раніше вмів літати!

— А ну, полети!

— Зараз не можу: розучився.

— А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її бац кулаком, а вона мене хап за голо­ву — і відкусила.

— Брешеш!

— Ні, правда!

— Чому ж ти не вмер?

— А для чого мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.

— Без голови?

— Звичайно, без голови. Для чого мені голова?

— Як же ти йшов без голови?

— Так і йшов. Ніби без голови ходити не можна!

— Чому ж ти тепер із головою?

— Інша виросла.

    «Гарно вигадав!» — позаздрив Стасик. Йому хотілося збрехати краще від Мишка.

— Ну, це що? — сказав він. — Ось я одного разу був в Аф­риці, і мене там крокодил з'їв!

— От так збрехав! — розсміявся Мишко.

— Зовсім ні.

— Чому ж ти тепер живий?

— Так він же мене потім виплю­нув.

    Мишко задумався. Йому хотіло­ся перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:

— Одного разу я йшов по вулиці. Навколо трамваї, автомобілі, ванта­жівки...

— Знаю, знаю! — закричав Стасик. — Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.

— Нічого подібного. Я не про це.

— Ну гаразд. Бреши далі.

— Ось я іду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — р-раз! — і роздавив.

— Ха-ха-ха! От це брехня!

— А от і не брехня!

— Як же ти міг роздавити автобус?

— Так він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик за мотузочок тягнув.

— Ну, це не дивно, — сказав Стасик. — А я одного разу на Місяць літав.

— Ой, куди загнув! — засміявся Мишко.

— Не віриш? Чесне слово!

— На чому ж ти літав?

— На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Ніби сам не знаєш!

— Що ж ти там на Місяці бачив?

— Ну що... — засміявся Стасик. — Що я там бачив? Нічого й не бачив.

— Ха-ха-ха! — розсміявся Мишко. — А кажеш, на Місяць літав!

— Звичайно, літав.

— Чому ж нічого не бачив?

— Та тому, що було темно. Адже я вночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полечу в космічний простір. У-у-у! А потім як полечу назад... Летів, летів і потім геп на землю... ну й про­кинувся.

— А... — сказав спроквола Мишко. — Так би відразу й ка­зав. Адже я не знав, що ти — уві сні.

   Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка та Стасика, потім каже:

— От брешуть! І вам не соромно?

— А чого соромно? Ми ж нікого не обманюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.

— Казки! — презирливо пирхнув Ігор. — Знайшли заняття!

— А ти думаєш, легко вигадувати?

— Чого простіше!

— Ну вигадай щось.

— Зараз... — сказав Ігор. — Будь ласка. Мишко та Стасик зраділи й налаштувалися слухати.

— Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е... гм... кхм... е-е-е...

— Ну, що ти все «е» та «е»!

— Зараз! Дайте подумати.

— Ну, думай, думай!

— Е-е-е... — знову сказав Ігор і подивився на небо. — Зараз, зараз... е-е-е.

— Ну, що ж ти не вигадуєш? Казав — чого простіше!

— Зараз... Ось. Одного разу я дражнив собаку, а він мене за ногу й укусив. Ось навіть шрам залишився.

— Ну й що ж ти тут вигадав? — запитав Стасик.

— Нічого. Як було, так і розповів.

— А казав — вигадувати майстер!

— Я майстер, та не такий, як ви. От ви брешете, та без пут­тя, а я вчора збрехав, мені від цього користь.

— Яка користь?

— А ось. Учора ввечері мама й тато пішли кудись, а ми з Ірою залишилися вдома. Іра лягла спати, а я заліз у буфет і з'їв півбанки варення. Узяв Ірці губи варенням намазав. Мама прийшла: «Хто варення з'їв?» Я кажу: «Іра». Мама подивилася, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і ко­ристь.

— Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! — сказав Мишко.

— А тобі що?

— Мені нічого. А ось ти цей... як це називається... Брехун! От!

— Самі ви брехуни!

— Іди геть звідси! Не хочемо з тобою на лавці сидіти.

— Я й сам не буду з вами сидіти.

    Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик також пішли додому. Дорогою їм трапився кіоск із морозивом. Вони зупинилися, почали нишпорити по кишенях і рахувати, скільки в них гро­шей. В обох назбиралося тільки на одну порцію морозива.

— Купимо порцію й поділимо порівну, — запропонував Стасик.

    Продавщиця дала їм морозиво на паличці.

    На східцях вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.

— Ти чого кисла? — запитує Мишко.

— Мене мама гуляти не пускала.

— За що?

— За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене набрехав. Мабуть, сам з'їв, а на мене звернув.

— Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Хо­дімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, — сказав Мишко.

— І я тобі свою півпорцію віддам, ось тільки покуштую ра­зочок і віддам, — пообіцяв Стасик.

— А ви хіба не хочете самі?

— Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, — сказав Стасик.

— Давайте краще це морозиво на трьох розділимо, — за­пропонувала Іра.

— Правильно! — вигукнув Стасик. — А то в тебе заболить горло, якщо ти одна всю порцію з'їси.

    Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.

— Смачно — сказав Мишко. — Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв цілісіньке відро морозива.

— Ну, ти вигадуєш усе! — засмія­лася Іра. — Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв!

— Так воно ж було зовсім малень­ке відеречко! Таке паперове, не біль­ше скляного стаканчика.