УПЕРТЕ ТЕЛЯ (Борис Комар) оповідання

     Саме тоді, як Сергійко заходився ладнати під хатою до своєї ракети вузенькі алюмінієві крильця, з вікна визир­нула мама й сказала докірливо:

— Бач, сам так у холодочок сховався, а бичок нехай на сонці печеться!

— Зараз перепну, — буркнув Сергійко.

— Та не забудь і чавунчика з водою переставити.

— Не забуду.

    Хлопцеві дуже не хотілося відриватись од роботи. Але що вдієш — треба.

    Це його обов'язок — доглядати за телям.

    Дбайливо поскладав на призьбу крильця од ракети й попростував до теляти, яке було прип'яте за двором на спориші.

    Сонце підбилося високо і так пекло — заледве волос­ся на голові не присмалювало. На вулиці порожньо, тихо. Лише з-під сусідського тину чути рівномірне рохкання свині. Льоха перекинула під себе казанок з водою, розва­лилася в калюжі, від задоволення аж очі мружила.

    Теляті й справді було жарко. Воно не паслося, лежало, витягнувши на траві голову, і важко дихало. А над ним гули надокучливі мухи. Їм анітрохи не заважала спека.

    Сергійко розхитав довгий дубовий прикорінь1, витяг його із землі, вхопився за припинач.

— Вставай! — гримнув до теляти.

    Бичок неквапливо підвівся, потягнувся, здивовано втупив очі в хлопця.

— Чого витріщився? — смикнув за вірьовку Сергійко. — Ходімо в холодок під сарай! І де ти взявся на мою голову...

    Та легко сказати — «ходімо»! Теля й не збиралося йти за хлопцем. Мабуть, образилось, що він грубо повівся з ним. Хіба воно знало, що Сергійкові зараз страшенно ніколи, що в нього є важливіша справа, ніж оце водитися з нікчемним телям!

     Стояло, дурне, як укопане, з місця не зрушиш.

     Тоді Сергійко намотав на руку припинач, дужче смик­нув до себе. Але бичок уперся й потяг хлопця в протилеж­ний бік.

— Ти бач, ще й капризує! — обурився Сергійко. — За­раз я тебе приборкаю...

     Проте що вже тільки не робив: і сидячи цупив за ві­рьовку, і лежачи, і навіть прикорінь забив у землю та про­бував накручувати на нього припинач, — все одно не зміг подужати бичка.

      А сонце, мов нарочито, ще жаркіше пекло-припікало. Сергійко впрів, аж піт котився градом.

— Ну, зажди, бицюро, я тобі покажу!.. — розлютився хлопець.

    Міцніше намотав на ліву руку вірьовку, у праву взяв прикорінь і підійшов до теляти. Не встигло воно й огля­дітися, як Сергійко з усього розмаху — лусь його прикор­нем по спині, лусь!

— Ось тобі, ось, щоб знало як!..

    Далі не доказав. Бичок, чи то від болю, чи то від пере­ляку, так кинувся од Сергійка, що трохи йому руку не ві­дірвав. А потім помчав як несамовитий, тягнучи за собою хлопця.

Сергійко спробував було зупинити теля, але куди там — тепер його ніяка сила не могла втримати. Хотів звільни­тися од вірьовки, яку необачно накрутив на руку, але та­кож не зміг: вона весь час була натягнута, як струна.

    Останнє, чим сподівався вгамувати теля, це ласкавим, ніжним:

— Бицю, бицю, бицю....

    Але «биця» вже не вірив у Сергійкову доброту. І ще швидше втікав од хлопця.

    Утративши всяку надію зупинити теля, Сергійко всю свою силу й спритність тепер докладав до того, щоб не відстати від нього, не перечепитись де-небудь. Бо тоді й направду воно або ж руку відірве, або ж волочитиме по землі скільки захоче.

— Куди ти? — гукали з дворів здивовані сусіди. Та йому не було часу пояснювати — мчав далі за навіженим телям туди, куди тому заманулося бігти.

    Коли б Сергійка потім спитали, де йому довелося то­ді побувати, він, мабуть, не зміг би як слід і відповісти. Пам'ятав лише: біг слідом за телям через городи, розкида­ючи жовті соняшникові голови, які безжально гамселили в груди, трощив крихкі стебла кукурудзи, шорстке листя якої боляче шмагало по обличчю, петляв поміж деревами в саду, плигав через канави й перетинки. Пізніше навіть дивувався, як поперестрибував через них. Зараз нізащо не зумів би.

    Погасавши вволю, бичок врешті стомився і сам прибіг у холодок під повітку. Бери й припинай.

    Але після всього, що довелося пережити, Сергійка про­йняла раптом така образа на теля і жалість до себе, що він не стримався і гірко-гірко заплакав.

    Зачувши той плач, з хати вибігла мати.

— Ну, чого ти, чого? Знову з хлопцями побився?

    А він ще дужче, ще жалібніше затяг.

— Та хто ж тебе?.. — доскіпувалася.

    Не перестаючи схлипувати, Сергійко з ненавистю зи­ркнув на теля, розповів, як воно поглумилося над ним.

— То, кажеш, прикорнем його вдарив? — перепитала мати.

— Угу, — кивнув Сергійко. — Уперлося, не хотіло йти.

     Мати скрушно похитала головою:

— Та навіщо ж було бити? Вирвав би травички, пока­зав, то воно за тобою не то в холодок, на край світу пішло б... Бач, ракети вмієш робити, а до цього не додумався...

     Вона перехилилася через тин, зірвала трави. А теля, як загледіло в материній руці зелень, підбігло до неї.

     Сергійко вже не чекав, поки мати показуватиме, як би воно ішло «на край світу».   Почервонілий, похнюплений, витер на обличчі сльози і поплентався до призьби.

 

1. Прикорінь — частина стовбура біля кореня.

    




Переглядів: 45
4.07.2022 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до УПЕРТЕ ТЕЛЯ (Борис Комар) оповідання:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера