Богданчик сидів осторонь. Він мав кілька хвилин пе­репочинку, тому уважно дивився, як дорослі побратими тренуються володіти шаблею.

    Хлопчик, маленький та худенький, уже й не пам'ятав часу, відколи жив на Січі. Мама його згадувалась теплом і запахом молока. Але молода жінка занедужала холодною зимою. Та й згасла, наче вогонь у печі. Батько ж, вільний козак, забрав із собою сина на Січ.

     Спочатку малого берегли, жаліли. Але, як підріс, то став він допомагати: то коней на пашу відведе, пісень їм поспіває, то кухарю овочів принесе та помиє.

     Хотів Богдан справжнім козаком бути, з шаблею та ко­нем. Та все це попереду.

А поки що малий боявся сказати комусь про своє бажання. Мабуть, і далі не наважився, якби не випадок.

     Зібрались якось козаки у степ широкий пополювати — чи на дичину, чи на вороженьків. Та й сина батько взяв.

     День був ясний. Козаки скинули жупани на возика, посадили серед них Богдана та й поїхали.

     А малий заліз між одежі та й заснув. Прокинувся від дзвону зброї та від якихось дивних слів.

     Козаків зв'язали і за возом прилаштували. А самі на­падники сіли вечеряти кулішем.

     Виглянув хлопчик — усі свої живі. А тих, чужих, біля вогнища так багато, що й світла не видно.

     «Богородице, візьми нас під свій Покрів, захисти нас», — благав малий.

     Осіння ніч приходить раптово, розсипаючи по небу яскраві зірочки, а землю окутуючи в паморозь.

     Побратими сунуться докупи, щоб не замерзнути.

     «Так їх легше буде звільнити!» — подумав Богдан і дуже тихо спустив­ся з воза. Тінню пробрався до козаків і розв'язав мотузки.

     І поки місяць не став високо в небі, всі козаки з піснями та здобиччю додо­му повертались.

     А Богдана, хоч і був він малого росту, почали справжньої козацької майстер­ності навчати. Такий відважний хлоп­чик буде справжнім воїном.