ВАСИЛЬКІВ ПОРТРЕТ (Михайло Слабошпицький) оповідання

    У Василька тато — художник.

     Якось, коли вони сиділи на кухні за вечерею, він сказав:

— Треба написати Васильків портрет. Якраз до виставки встигну.

— Давно пора, — обізвалася мама. — Бо виросте хлопець, а ми й не матимемо його дитячого портрета.

    Так усе і почалося.

    Тепер Василько не йшов зранку в дитсадок. Батько брав його із собою в майстерню.

    Спершу Василькові було там дуже цікаво. У майстерні повно-повнісінько картин, поставлених одна біля одної. Он — бузок. Наче справжній, тільки запаху не чути. Он — яблука на столі: так і хочеться простягти руку й узяти одне. Он — вулиця під дощем. Начеб її у вікно побачив. А ось мама дивиться на нього з полотна. Ніби зараз скаже: «Васильку, я так мрію, що ти будеш слухняним хлопчиком…».

     Але коли батько почав малювати, Василькові вже тут зовсім не подобалося. Сиди, дивися у вікно, навіть не поворухнися.

     Суцільна мука! Краще вже в садок ходити.

— А як же ти думав, — казав батько, — позувати — це теж дуже складна робота.

    Василько зітхав і мовчав. Чекав, коли тато нарешті відкладе пензель і промовить:

— Перерва.

    Шкода, що ті перерви робилися рідко і були дуже короткі. Не встигне він подивитися альбом із цікавими малюнками, як тато вже наказує:

— До роботи, до роботи.

    Василько знову сідав біля вікна, а тато ставав біля мольберта і весело насвистував або робив йому зауваження:

— Не рухай плечима.

    Або:

— Не опускай так низько голову.

    Чи:

— Не відводь очей од вікна.

    «Кажуть, що дитинство — найкраща пора, — думав Василько. — Яка там найкраща, коли тебе так мучать. От як виросту — ніколи не буду художником».

— Тату, мені вже набридло…

— Потерпи трохи — буде гарний портрет.

— Скільки можна терпіти? Вже немає сил. Краще пішли б до фотографа! У нього клац — і готово.

— Фотографія — це зовсім інше.

— Я хочу їсти, — просить Василько. Знає, що тепер уже тато перерве роботу.

    Отак вони й працювали аж до того дня, коли портрет було закінчено.

     Глянув Василько на себе й одразу ж упізнав: це справді він. І як це в тата виходить?

— Недарма терпів? — запитав, усміхаючись, тато.

— Ага, — тільки й мовив Василько, все ще розглядаючи портрет.

    На полотні він виглядав у вікно, наче бачив там щось дуже цікаве. Аж рота розкрив.

Потім була татова виставка. На стінах величезного залу повісили його картини. Прийшло багато людей. Вони тисли татові руку.

— А нашого тата всі знають, — здивовано сказав мамі Василько.

— Бо наш тато — відомий художник.

— Я думав, знають лише космонавтів або артистів…

— Знають, сину, всіх людей, які добре роблять свою справу.

    Василько ходив з людьми поміж картинами.

    На картини він не дивився, бо вже знав їх. Дивився на людей. Слухав, як вони хвалили батькові картини.

— Який гарний хлопчик! — почув чийсь голос біля свого портрета. — А, це син художника, тут підписано…

    Біля портрета стояла жінка з таким хлопчиком, як Василько.

— Бачиш, — казала йому жінка, — який він уважний, цей син художника, і, мабуть, дуже-дуже слухняний.

    Василькові чомусь стало соромно. І він одступив убік.

    Василько добре знає, що він і не­уважний, і неслухняний. Он як часто мама на нього сердиться через це.

    Додому вони поверталися втрьох.

— Сподобалося тобі, сину, на татовій виставці? — запитала мама.

— Сподобалося, — сказав тихо.

— А що найбільше сподобалося?

— Усе найбільше сподобалося.

    А потім заглянув мамі в очі й сказав:

— Я буду дуже уважним і слухняним…

    Мама здивовано подивилась на нього. А він додав:

— Таким, як там… на портреті. От побачиш!

 




Переглядів: 363
27.09.2022 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ВАСИЛЬКІВ ПОРТРЕТ (Михайло Слабошпицький) оповідання:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера