Одного разу в Болоньї саме на П'яцца Маджоре побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців мі­ста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був із збитих вершків, дим у комині з цукрової пудри, сам комин з ва­рення. Все інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі.

    Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл з тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) пова­лився просто на нього.

    Один поліцай помітив, що вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками.

— Швидше сюди! — гукав поліцай. — Швидше лижіть!

    І всі кинулися лизати ще швидше. Шкода, коли такі ласощі пропадають!

— Дайте мені крісло! — благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу. — Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями.

    Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала ласувати його бильцями.

    Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зро­били так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли ді­ти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітха­ючи:

— Ти, мабуть, з'їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.