Ой і проханий же був Юрко! Кличуть його:

— Іди, Юрасику, в піжмурки гратися! Він не йде, чекає, щоб добре попросили.

    Знає, без нього не обійдуться.

    Або дає хтось із гостей цукерок:

— На ось тобі гостинця. Так Юрко заховає руки за спину і не бере.

    Поки впросять.

    А це недавно пішов Юрко до свого сусіда, діда Антона, з яким він товаришував. Аж той саме їсть вареники з ви­шнями.

— Сідай, парубче, до вареників, — запрошує дідусь.

— Спасибі, не хочу, — каже Юрко. — Я тільки що по­обідав.

    Доїв дідусь вареника, взяв другого та й знову:

— Твоя ж мати сьогодні, мабуть, не зварила вареників?

— Не зварила, — признався Юрко.

— То на хоч одного покуштуй, — простягає дідусь. — Бач який пузатий!

— Ні, не хочу. Я не голодний, — стоїть на своєму Юрко.

— Ну як хочеш, а я буду їсти. Добрі вареники! — при­цмокував дід Антон і вже більше не запрошував.

    А Юркові, дарма що відмовився, ох як вареників схо­тілося, бо таки був ласий до них.  Кожного разу, як дідусь умочав вареника в густий мед, у нього аж слина котилася. Та він ждав, щоб дідусь іще раз запросив,— тоді вже зразу сяде. Але той увесь час говорив про інше. То розпитував Юрка, чи скоро в школу ходитиме і чи не розбив ще м'я­ча, якого батько з міста привіз, то почав розповідати про себе, яким він малим був. Тим часом уминав вареники.

    Бачить Юрко, як швидко меншає вареників і меду, не витерпів, запитав:

— Дідусю, що ви мені сказали, тільки я прийшов до вас?

— Що ж я тобі, хлопче, сказав? — задумався дід Антон. — Може, то, щоб ти здоровкався, коли в хату захо­диш?

— Ні, пізніше. Тоді, як я отут стояв.

— А-а, це щоб сорочку в штани забрав і ґудзики застебнув?

— Та ні, не те... Ви щось мене просили, а я не хотів, — допома­гав скоріше пригадати старому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці зо дві ложки меду.

    Але дід Антон ніяк не міг зга­дати, що ж він казав Юркові.

    І тільки тоді, коли вимочив до крапельки з тарілки па­хучий мед, з'їв останнього вареника, ударив руками по колінах:

— Та це ж ти, мабуть, хотів вареників скуштувати?

— Авжеж, хотів... — ледве стримуючи сльози, мовив Юрко й посунув до дверей.