Росла в Мар'янчиному дворі молоденька груша. Росла собі, росла, а навесні вперше й зацвіла.

— Тепер будуть у нас свої фрукти, — сказав тато.

— Насушимо на цілу зиму сушини. Та й грушевого по­видла наваримо, — сказала мама.

— І свіжих грушок наїмось донесхочу, — сказала Мар'янка.

    Проте весь рясний цвіт з дерева облетів, а плодів зав'я­залося тільки трійко. Спершу грушки були зовсім дріб­ненькі, мов горошинки. А потім, як трохи підросли, од­ну з них вітрюган струсив, другу черв'ячисько поточив. І зосталася на гілочці одна-однісінька, але така велика, як татів кулак. І рум'янобока.

    Мар'янка щодня до неї бігала. Задере голову, ковтне слинку й гукає на все подвір'я:

— Тату, мамо! Давайте грушку куштувати.

— Овва, як тебе кортячка діймає! — докірливо казали тато з мамою. — Потерпи трохи. Вона ще не поспіла.

    І Мар'янка мусила чекати і день, і два, і п'ять... Чека­ти й мучитись...

    Аж раптом не стало грушки. Уранці ще була, а під обід зникла — і край.

— Шкода, — бідкались тато з мамою. — Так хотілося покуштувати, яка ж то вона на смак.

    А Мар'янка винувато шморгала носом і мовчала. Те­пер її інша кортячка діймала. Грушка була смачнюща як мед. Просто танула в роті. Та як ти про це розкажеш!..

    І от за кілька днів по тому проходив тато з Мар'янкою повз грушу й раптом став як укопаний.

— Оце-то дивовижа! — вигукнув він. — Наша грушка висить, ніби нікуди й не зникала.

     Глянула Мар'янка — й очам своїм не повірила: грушка й справді погойдувалась на тій самій гілці. Тільки була вона ще рожевіша, ще принадніша.

     Тут уже, ясне діло, її покуштувала вся сім'я.

     А Мар'янка після цього ще довго сушила собі голову, як же воно так сталося, що замість грушки, яку вона з'ї­ла тихцем, за кілька днів могла вирости нова. Не знала Мар'янка, що тато з мамою давно про все здогадалися й вирішили розіграти й трошки провчити свою нетерпели­ву доньку. От на ниточці й прив'язали до гілки зовсім ін­шу грушку, принесену з базару.