Гумка була незадоволена собою:

— Нащо мене пустили на світ? Інші дають якусь ко­ристь своєю працею. А я? Нищу, стираю те, що зробили інші. Отак зітрешся на порошок, і ніхто тебе добрим сло­вом не згадає. Взяти, приміром, Олівця. Він впевнено ве­де свою лінію, а я тільки стираю. Часом мене посилають навіть на ліквідацію чорнильних плям. Напрацюєшся до сьомого поту, а потім тебе ще й замазурою обзивають.   Не хочу я більше нищити працю своїх друзів...

     Якось Гумку запросили стирати незграбні лінії в Аль­бомі.

— Три обережно, — благав її біленький Аркуш папе­ру. — А то зробиш дірку, і тоді мене вирвуть та викинуть у кошик.

— Не хвилюйся, — заспокоїв Аркуша товстий Аль­бом. — Вона м'яка. Я її давно знаю.

    «Неправда! Я тверда, я також маю характер, я знаю собі ціну!» — хотіла заперечити Гумка, але, як завжди, промовчала, бо на вдачу була таки м'якою.

    Незабаром на Аркуші паперу з'явилися сміливі, пра­вильні лінії. Вони утворили чепурний будиночок, кілька кучерявих дерев, важкі хмари, усміхнене сонце...

    І всім одразу стало весело та радісно. А той Аркуш на­віть подякував Гумці.

— За що? — розгубилася вона.

— За те, що ти м'яка та уважна.

— Але ж я нищу... — почала було Гумка свою сумну пісню.

— Ти нищиш тільки погане й нік­чемне, а на його місці з'являється но­ве, справжнє, гарне.

    І Гумка зрозуміла, що її праця теж потрібна, що і вона не марно живе на світі та недаремно хліб їсть.