На Столі стояла Склянка з водою. Від сонячних променів вона переливалася всіма кольорами веселки.

— Ах, яка вона красива! — дзвеніли Тарілочки.

— Яка багатогранність розуму! — захоплювались чашки. А Склянка стояла і бундючилась. Їй було надзвичайно приємно чути про себе такі слова.

    До Склянки часто приїздила з візитом делегація Чайних ложок з Буфета. Вони брали у Склянки інтерв'ю. А потім усьому посуду роздзвонювали про її мудрість. І весь посуд пишався Склянкою. Лише старий мідний Чайник казав: «Невже не бачите, що Склянка зовсім порожня?».

    Та Ложки обурено дзвеніли: «Що ви на неї задарма пару пуска­єте, старий?».

    Чайник справді був старим, а старі люблять побурчати. Одного дня хтось вилив із Склянки всю воду.

— Та вона ж зовсім негарна! — розчаровано зітхнули Тарілочки.

— Вона ж порожня! — помітили Чашки.

— Отже, вона більше не зможе виголошувати своїх промов? — задзеленчали Чайні Ложки.

    Старий Чайник знав: для того щоб упевнитися в порожнечі Склянки, варто лише вилити з неї воду.