У нас ніколи не було Волоханя. Були всякі собаки, але Волоханя не було. У нас був Рябко. Або — Рябчик. Він любив кусати себе за вухо, за лапу і сміятись. Я казав Рябчикові: «Дожени!» Рябчик гнався.

    Одного разу ми з татом поїхали по рибу. Була ніч. Тато настелив у човен кожухів і сів за весла.

    Я сказав татові:

— А Рябчик?

    Тато сказав:

— Візьмем і Рябчика.

    І ось ми з Рябчиком лежимо на кожухах ще й кожухом укриваємось. Тато гребе, ніч пливе, пливе очерет, а Рябчик дихає... Так ми і заснули...

    Проснулись ми на сході сонця. Кожух у росі, річка в тумані. Згори від села біжать гуси. Біжать, аж летять, і падають на воду. А за ними котить маленький собачка і гавкає тоненьким голосом.

    Це був Волохань. Тато взяв його у човен. Волохань і Рябчик понюхали один одного і полягали спати під кожухом.