Найда — це Миколчин пес.

    Найда Миколку охороняє.

    Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І чекає за парканом, переховую­чись від Прибиральниць та Завгоспа, аж поки Миколці не обриднуть уроки, й вони знову не будуть разом.

    Школа — чужак. Вона тхне Миколчиними почерво­нілими вухами й зауваженнями в щоденнику. Школа вважає Миколку поганим учнем і навіть     ледарем. Найда потайки завжди гарчить на Школу й не проти б її покусати.

     Якщо ж Миколка до школи не йде, вони вдвох пересиджують уроки в Халабуді. Точніше, пересиджує Миколка — Найда сторожує біля входу.

     Стіни Халабуди зроблено з дощок і фанери, вхід заві­шано старою мішковиною. А дах — зі шматків замшілого шиферу.

     Про Халабуду не знає ніхто в цілім світі, бо вона ген-ген на пустирищі, у дерезі. У ній Миколка ночує, коли Вітчим погрожує вбити його.

     Вітчим — чужак. Від нього несе часником, цигарка­ми і перегаром. Вітчим обзиває Миколку нахлібником, а Найду — шолудивим псом. Найда завжди гавкає на Вітчима й нападає, коли той без дрючка.

     Перебувши уроки, Миколка зі своїм другом вибира­ються на Вулицю. Там вони воюють із місцевою парубо­тою: Миколка шпурляє в хлопчаків камінням, а Найда бігає за найдокучливішими.

     Хлопці — чужаки. Від них пахне домашніми пиріжка­ми й новим шкіряним взуттям. Вони дражнять Миколку бомжем і безпритульним. Проте хай Миколка тільки ско­мандує — Найда вмить їм штани полатає.

     Усі ВОНИ: Школа, Вітчим, хлопчаки — не люблять Найдиного хазяїна. І пес один-єдиний, хто знає, що Миколка — герой, і що він хороший. Коли Найду, ще як був цуценям, ВОНИ кинули в багнюку, то не хто інший, а Миколка його врятував.

     Відтоді Найда став Миколчиним.

     Натинявшись на Вулиці, вони йдуть на Смітник. На Смітнику можна знайти чимало потрібних речей, а то чим-небудь і поживитись. Миколка нишпорить, а    Найда стереже добуті скарби від нічийних собак.

    Буває, замість іти на Смітник, вони блукають Двора­ми. Там теж можна дещо підібрати.

    Он лежить на лавці яскравий, просто-таки пречудовий Конструктор. Його власниця, маленька Дівчинка, самот­ньо порпається в пісочку.

     Найда не певен, що Миколка чинить правильно. Але розуміє, що такого яскравого, пречудового Конструктора в нього ніколи не було. До того ж нащо Конструктор — Дівчинці?

     І ось вони вже, ледве стримуючись, щоб не побігти, по­спішають у бік Халабуди. А яскравий, просто-таки пречу­довий Конструктор побрязкує в Миколчиних руках.

     Аж тут іззаду хапає Миколку за комір Її Тато.

     Вони змушені повернутись до Двору.

     Дівчинка плаче. Її Тато лає Миколку.

     Дівчинка і Її Тато — чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками, від Тата — потом, тяжкою роботою і любов'ю до своєї Дівчинки. Найда навіть гидує кусати їх, тільки погрозливо шкірить зуби.

     Миколка віддає Конструктора, похмуро колупаючи землю носаком порваної кросівки.

    Яка ганьба! Краще б Найда з'їв дохлу мишу! Краще б його подряпали приблудні коти!

— Найдо, за мною! — бадьориться Миколка.

    Найда робить хвоста «бубликом»: ду-уже нам потрібні ваші нікчемні Конструктори!

    З гідністю гавкнувши на прощання, Найда вибігає з Двору. Вслід за своїм незмінним героєм і повелителем.