У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скром­ними квітами в саду.

    Троянда мала лише стебло з кількома зеленими лист­ками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів'яне.

    Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ми­луйся моєю величчю, нікчемна колюча галузко!»

    Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармо­нійні звуки. Через це Дуб дуже пишався собою.

«Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я — наче оркестр... Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна Троянда?»

     Несмілива Троянда перелякано мовчала.

     Коли настало літо, зацвіла.

     Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.

     Дехто вдає із себе кращого, сильнішого, аніж є насправді. Боїться бути собою.

     Квіти просто квітнуть.