В одного недоброго хазяїна був віл. Віл був роботящий, багато роботи всякої  робив, а його за все це в холодній повітці¹ тримали й харчі погані давали.

    Прийшла зима люта: стужа, холод, голод.

— Покину я хазяїна, піду світ за очі²... Гірше не буде, — надумав віл і покинув хазяїна.

    Іде віл, іде, а назустріч йому — баран.

— Куди, баране, йдеш? — питає віл.

— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю.

— Ходімо зі мною веселіше буде.

    От і пішли вони вдвох. Ідуть вони, йдуть, а назустріч їм свиня снігом бреде, рохкає.

— Куди, капловуха, йдеш? — питає віл.

— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю.

— Ходімо з нами — веселіше буде.

    Усі гуртом далі йдуть, а назустріч їм — гусак.

— Куди, гусаче, йдеш? — питає віл.

— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю.

— Ну, ходімо з нами — веселіше буде.

    От і гусак пішов з ними. Ідуть вони, ідуть, а назустріч їм — півник-співунець, червоний гребінець.

— Куди, півнику, йдеш?

— Від зими лютої тікаю, літа красного шукаю.

— Ходімо з нами — веселіше буде.

    Ідуть вони вкупі. Вечоріє, а мороз розлютувався, аж кусає. Віл і каже:

— Давайте, друзі, хату шукати.

— Мені тая хата не потрібна: у мене кожух теплий, — каже баран.

— І я морозу не боюся,— свиня каже,— я в землю зариюся.

— А нас пух буде гріти,— кажуть гусак з півнем.

    Довелося одному волові йти. Бродив він, бродив у лісі, аж раптом дивиться – стоїть хатина, а коло неї ще й стіжок сіна.

    Зажив тоді собі віл у теплі, у добрі — їжа волові смачна й хатина тепла.

     А то раз вранці чує віл хтось стукає. Відчинив він двері , а коло дверей стоїть баран, змерз, аж труситься:

— Пусти, брате, погрітися.

— А ти ж казав, що в тебе кожух теплий... Не пущу!

— А коли не пустиш я рогами колоду в стіні виверну.

    Подумав віл та й пустив барана.

    А пізніше трохи й свиня придибала до вола.

— Пусти, брате, погрітися.

— Ні, не пущу. Ти в землю зариєшся та й так пере­зимуєш.

— А як не пустиш, то я рилом усі шули³ твоєї хатини підрию.

    Жаль волові хатини – пустив він і свиню. Минуло небагато часу – плентаються до вола гусак з півнем.

— Пусти, братику, погрітися.

— Не пущу. Вас пух гріє.

— А як не пустиш,— каже гусак,— я увесь мох у стінах твоєї хати повищипую.

— А я,— каже півень, – весь мох на горищі⁴ розгребу ногами.

    Що було робити волові? Пустив він і гусака з півнем. Стали вони тоді жити всі  вкупі.

    Бігла повз хатину лисиця. Чує — півень пісні виспівує. Як же його взяти? Пішла лисиця до ведмедя й до вовка та й каже їм:

— Знайшла я вам славну поживу.

    Коли це дивиться віл у вікно й бачить: до хатини звірі йдуть... Перелякався баран, перелякалася свиня, перелякалися гусак з півнем. А віл тоді й каже:

— Не бійтеся, друзі, нічого. Живемо ми з вами тепер добре, не голодні, й тепло нам. А все це тому, що живемо ми в дружбі великій, один одному

допомагаємо, з біди один одного виручаємо. Давайте ж і зараз спільно, як друзі, бити наших ворогів.

— Згода, погоджуємося загукали всі. Тільки-но ведмідь підійшов до дверей, а віл, баран, свиня й гусак як вискочать з хатини!.. Не встиг ведмідь і на задні лапи сп'ястися, як віл придавив його до стіни рогами, а баран з розгону⁵ почав бити його своїм лобом. Свиня розпочала шматувати⁶ його своїми іклами, а гусак теж товариство підтримує: клює ведмедя своїм міцним дзьобом.

    Півень злетів на двері та на всю силу як загорлає:

— Ку-ку-ріку!

    Вовкові здалося, що півень кричить: «За-рі-жу-у!..»

    Перелякався вовк та й кинувся тікати. А лисичка ще раніш утекла.

    Насилу-насилу ведмідь вирвався — доброї прочухан­ки дали йому дружні звірі.

    І стали віл, баран, свиня й гусак з півнем знову спокійно собі жити та поживати в хатині.

^{1. Повітка — сарайчик.}

^{2. Піти світ за очі — іти невідомо куди.}

^{3. Шу́ли — стовпи.}

^{4. Горище —  приміщення між стелею і покрівлею будинку.}

^{5. З розгону — з розбігу.}

^{6. Шматувати — розривати на куски.}