Були колись запорожці такі богатирі — землі важко було їх тримати!

     Лише голова у запорожця сім пудів¹! А вуса у нього такі, що як візьме, було, в руки та як розправить в обидва боки, то і в двері не ввійде, хоч би вони були такі широкі, що через них трійка коней з возом могли проїхати.

     Запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, а з води сухими виходили; вміли і в річки переливатися. Коли треба, могли на людей і сон насилати, і туман напускати.

     Мали запорожці такі люстерка, що, дивлячись у них, за тисячу верст бачили, що там у світі діється. Перед тим, як іти в похід, кошовий чи якийсь інший ватажок візьме в руки те дзеркало, подивиться в нього та й каже:

— Значить так: направо йти не слід, бо там турки на нас чекають у засідці, наліво не можна йти, бо там уже татари заходять, підемо прямо, там нікого нема, от ми і пройдемо всі цілі та неушкоджені.

     А як вони воювали!

     Стануть, було, на Орловій балці, а проти них дванадцять полків ворожих виведуть. А запорожці так зроблять, що ті полки самі себе поріжуть. Кров тече по черево коням, а запорожцям і байдуже — стоять та сміються.

     А все це тому, що вони знаючим народом були. На своїй землі їх ніхто не міг здолати. А якщо їм доводилося кудись у похід іти, то вони під устілки чобіт та в шапки рідної землі насиплять і лише тоді йдуть. От рідна земля й охороняє їх від кулі чи шаблі.

     Якось поїхали запорожці до Петербурга, зайшли до царського палацу, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять.

     Прийшов до них Катеринич², дивиться, що запорожці на підлозі сидять, та й давай з них сміятися. Потім підняв руку над одним із запорожців та й хотів його вдарити.

— Бий, бий, коли вже руку підняв, — каже йому запорожець.

    Та де там тому Катериничу бити! Як підняв він руку, так вона й закам'яніла. З того часу жоден з царських приспішників не смів на запорожця руку підняти.

^{1. Пуд — давня міра ваги, що дорівнює близько 16,4 кг.}

^{2. Катеринич — так простий люд називав князя Потьомкіна.}