Одного разу хлопчики пішли до лісу. Гуляли там, збирали гриби, грали в ігри і забули м'яча. Біг тим лісом зайчик. Побачив м'яча та й питає:

— Ти колобок?

— Ні, я м'яч.

— А ти дуже смачний?

— Мене не їдять. Зі мною граються, — відповів м'яч. Почали зайчик з м'ячем гратися. Коли це чимчикує їжак.

— Зайчику, ти що, колобка зустрів?

— Це не колобок, це м'яч. З ним граються.

    Почали вони гра­тися разом. Один одному м'яча пере­кидають, сміються. Тут їх побачила з дерева білочка.

— Що це ви з колобком робите?

— Він не коло­бок. Він м'яч. З ним гратися треба.

    Почали вони гратися втрьох. Зайчик м'яча задньою лапою б'є, їжачок носиком, а білочка хвостиком відбиває. Почувши шум, на полянку вибіг борсучок.

— Ви що, колобка не поділите?

— Це не колобок. Це м'яч. З ним граються, а не їдять його. Ставай до нас четвертим.

    Поділилися звірята на дві команди, поставили ворота й ганяють у футбол, як справжнісінькі хлопчаки. І так захопилися, що й не помітили, як вовк з лисицею підкралися. Ті спочатку хотіли поласувати зайчатиною та білчатиною, а потім зацікавилися грою і попросилися:

— Візьміть і нас до себе. Ми будемо чемними!

    Тепер почавсь уже справжній футбол. М'яч аж сяяв від задоволення. Де і взялися вболівальники — звірята та птахи з усього лісу зібралися.

     А Роман прийшов додому і згадав, що забув м'яча у лісі. Наступного дня діти пішли на те саме місце, де були напередодні. Тільки-но вони підійшли до галявини, як звідти в кущі шаснули зайчик, білочка, борсучок, лисичка і вовчик.

— Де вони тут набралися? — здивувався Вадим.

— Мабуть, у футбол нашим м'ячем грали, — припустив Роман.

    І хлопці розсміялися з дотепного жарту. Вони забрали м'яча і побігли додому.