Колись дуже давно на узбережжі Чорного моря жили люди. Вони орали землю, випасали худобу, рибалили. Восени, коли закінчувалися польові роботи, люди виходили на берег моря і влаштовували веселі свята, ігри, які завершувалися пусканням стріл щастя. Дивитися на ці ігри виходив цар морських глибин Нептун, надзвичайно страшний і сердитий володар морської стихії.

— Хоч як люди хваляться своєю силою, а мене бояться. Ніхто не пускає стріл у мій бік.

    Та одного разу вийшли до вогнища три юнаки і пустили в бік Нептуна три стріли.

— Я вас поховаю у морській безодні! — заревів Нептун.

    Матері, дивлячись на своїх синів, замислилися. Цар морів і справді може це зробити. Думали вони, думали і вирішили віддати свою силу синам. Хлопці стали такими дужими, що могли вистояти навіть під ударом величезної хвилі. А матері, які віддали свої сили дітям, стали слабкими.

    Ти бачив коли-небудь слабких, немічних жінок? Якщо зустрінеш їх, не посміхайся. То вони віддали свої сили рідним дітям.

    Розлючений Нептун вигукнув:

— Ці хлопці вистояли проти мене на березі, але в морі я порву їм руки!

    Жінки знову зажурилися. Раптом на поверхню води вийшли дочки морського царя. Вони були, як і їхній батько, некрасиві. Дочки сказали:

— Жінки, віддайте нам свою красу, ми врятуємо ваших синів. Із морської трави сплетемо для них жили, і руки у них будуть такі самі сильні, як у нашого батька.

    Жінки погодилися.

    Якщо ти побачиш десь некрасиву жінку, не смійся, не відвертайся. Знай: вона пожертвувала своєю красою заради рідних дітей.

    Коли цар Нептун дізнався про вчинок своїх доньок, він страшенно розгнівавсь і перетворив їх у чайок.

    Ти чув, як плачуть чайки над морем ? Це вони просяться додому, але жорстокий батько не пускає їх. А моряки на чайок дивляться — не надивляться.  Тому що вони носять красу їхніх матерів.

     От, нарешті, юнаки, ставши сильними, вийшли в море. Вийшли та й не повернулися.

    Голосно зареготав Нептун:

— Не дочекатися вам своїх синів! Вони заблукали. Забули, бо у морі нема доріг

    Тоді матері вигукнули:

— Хай у наших очах буде менше світла, але хай над землею яскравіше світяться зорі, щоб сини наші знайшли дорогу до рідних берегів.

    Тільки-но матері сказали це, як у небі яскраво-яскраво засіяли зірки...

     Ось яка сила материнської любові! Пам'ятайте цю легенду! В ній сказано так багато!