Колись дуже давно жили на землі велети. Вони були такі великі, що легко переступали з однієї кручі на іншу. Ті велети мали страшенну силу, але використовували її лише для добра. Вони ніколи нікому нічого злого не зробили. Тому люди завжди пам'ятатимуть про них. Тра­плялося, що довго не падав дощ, то вони якось уміли при­тягувати хмари дощові, щоб полити спраглу землю, бо навіть роси ще тоді не було.

    Десь перед тим як мали прийти на нашу землю такі люди, як ми, велети вже вимирали.  Один з останніх велетів, що вмів регулювати дощ, важко захворів. Дуже йому було шкода, що сохне все на землі, а він не може при­тягти дощові хмари і напоїти спраглу землю. Велет уже відчував подих смерті. Він знав, що ось-ось помре, і най­більше шкодував за тим, що вже нічого не зробить для своєї рідної землі.

    Коли він востаннє тяжко зітхнув і його серце пере­стало битися, усе, що лише було на землі: квіти, дерева, трави, кущі — усе-все почало плакати. Так з'явилася на світі роса. І кожна маленька прозора росинка ніби вві­брала чистоту і щедрість золотого серця мудрих, сильних і добрих велетів, які використовували силу надзвичайну на добро і щастя людям, на добро і щастя рідній землі.