ІВАСИК-ТЕЛЕСИК українська народна казка

    Жили собі дід та баба. І не було в них дітей. Вже й старі стали. От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я покладу деревинку в ко­лисочку та й буду телесувати.

    Дід спершу не хотів, а баба все просить та про­сить. Послухався він — поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку...

    Поклала баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:

Люлі-люлі, Телесику,

наварила кулешику.

Буду тебе годувати,

в колисоньці колихати,

гарну пісеньку співати…

     Колихала-колихала, телесувала, аж поки полягали увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.

     Росте той синок — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

    От як підріс він, то й каже:

— Зробіть мені, тату, золотий чов­ник і срібне весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!

     Дід зробив золотий човник і срібне весельце, спустили на річку, він і поплив.    То оце він плаває по річці, ловить рибку та годує стареньких. А мати йому їсти носить. Та й каже:

— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!

     От мати наварила йому сніданок, принесла до берега та й кличе:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

    Телесик почув.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.

    Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.

     А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

     А він чує.

— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, чов­нику, далі!

     Спробувала змія і вдруге заманити Телесика, а він знову здогадався, що то не його матінки голосок. Бачить змія, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

    Коваль і скував. Вона пішла до бережка й почала кликати:

Телесику, Телесику!

Приплинь, приплинь до бережка!

Дам я тобі їсти й пити!

    А він подумав, що то мати.

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!

    Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

— Зміючко Оленко, відчини!

    Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату…

— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.

   Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:

— Сідай, Телесику, на лопату!

   А він каже:

— Коли ж не вмію, — як його сідати?

— Та вже сідай! — каже Оленка.

   Він і поклав на лопату руку.

— Так? — каже.

— Та ні-бо: сідай зовсім!

   Він поклав голову:

— Отак, може?

— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!

— А як же? Хіба так? — та й попутав ногу.

— Та ні-бо, — каже Оленка.

— Ну так покажи ж, — каже Телесик, — бо я не знаю як.

   Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.

   От змія прилітає з гостями.

— Зміючко Оленко, відчини.

   Не чує

— Зміючко Оленко, відчини!

   Не озивається.

— От вража Оленка — вже десь повіялась!

   От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять, — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:

— Покочуся, повалюся, телесикового м'ясця наївшись!

   А Телесик із явора:

— Покотіться, поваліться, оленчиного м'ясця наївшись!

   Вони слухають: «Де це?»

   Та знову:

— Покочуся, повалюся, телесикового м'ясця наївшись!

   А він знову:

— Покотіться, поваліться, оленчиного м'ясця наївшись!

   Вони знову: «Що воно таке?».

   Давай шукати, давай дивитися та й угледіли Телесика на яворі.

   Кинулись до явора та й почали його гризти.

   Гризли-гризли, аж зуби поламали, — а не перегризуть.

   Кинулись до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй нам зуби, щоб того явора перегризти!

    Коваль і скував. Вони як почали знову...

    От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей.

    Телесик їх просить:

Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити!

   А гуси й кажуть:

— Нехай тебе середні візьмуть!

   А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей.

   Телесик і просить:

Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити!

   Так і ці йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

   А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знову гризуть, відпочинуть — та й знов... Аж летить іще табун гусей.

   Телесик так їх і просить:

Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити!

— Нехай тебе заднє візьме!

   Та й полетіли.

   Сидить сердешний Телесик, — от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти!

   Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось — насилу летить.

   Телесик до нього:

Гуся, гуся, гусенятко!

Візьміть мене на крилятко

Та понесіть до батенька,

А в батенька – їсти й пити,

Ще й хороше походити!

   От воно:

— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низенько несе.

   А змія за ним – чи не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала.

   От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку знадвору, а само ходить, пасеться.

   Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!

   А Телесик знадвору:

— А мені?

  То це вона знову виймає пиріжки та й каже:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

   А Телесик знову:

— А мені? Вони й почули.

— Що це? Чи ти чуєш, діду, наче щось гукає?

— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.

   То знову баба:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!

— А мені? — з причілка каже Телесик.

— От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!

   А гусятко ходить по двору, мати й побачила:

— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.

    А Телесик каже:

— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.

   От вони нагодували його, і напоїли, і під крильця насипали пшона.

   Так воно й полетіло.

   От вам казочка, а мені — бубликів в'язочка.

 




Переглядів: 230
3.10.2022 -

Категорія: казка народна

Коментарії до ІВАСИК-ТЕЛЕСИК українська народна казка:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера