Зустрілися якось ведмідь, вовк і лисиця. Бідкаються, що часто їм доводиться без вечері засинати. Ото й домо­вилися: що вполюють, порівну ділити.    Домовилися та й заприятелювали.

    Згодом подалися всі троє полювати. Коли це біжить сарна. Упіймали вони її, скрутили в'язи, посідали в холо­дочку та й нумо ділитися.

    От ведмідь і загадує вовкові, щоб ділив. Той і почав:

— Голову тобі, бо ти — пан наш і голова всьому. Ніж­ки — лисичці, бо любить вона бігати, а…

    Не встиг вовк і доказати, як ведмідь його гуп по довбешці, аж луна в горах пішла. А вед­мідь повернувся до лисиці й каже:

— А тепер, лиско, діли ти!

    Лиска задзявкотіла:

— Голову, ведмедику, тобі, бо ти наш господар. І середин­ку тобі, бо хто ж, як не ти, дбає про нас, мов татуньо. Та й ноги тобі, бо кожен твій крок тільки для того й є, аби ми гараздували.

— Отак, отак, лиско! Дуже славно, дуже мудро. Хто це тебе й навчив! — вигукнув ведмідь.

— Ти щойно так втелющив вовкові, що куди було й не навчитися, — відповіла лисичка.