Одного разу, пасучи в степу отару, старий вівчар ліг спочити та й задрімав. А прокинувшись, побачив, що степ охопила пожежа. Завернув він свою отару та й погнав геть від небезпечного місця. Оминаючи охоплений полум'ям пагорб, він раптом почув голосне сичання. Бачить — а в полум'ї б'ється, звивається чимала змія. Зглянувся вівчар над нею, прив'язав до своєї ґирлиґи торбинку і простягнув у полум'я. Змія спритно заповзла в торбинку, вівчар підтягнув її до себе. А та, щойно вилізши, кинулась на вівчаря і вмить обвила йому ногу.

Здивувався вівчар та й питає:

— Чого це ти обвила мою ногу?

— Бо хочу тебе вжалити, — відповіла змія.

— Але ж я тебе врятував від страшної смерті. Невже ти вжалиш людину, яка тобі зробила добро?

— Я не повинна зважати на такі дурниці. Якщо від природи мене наділено жалом, то я повинна жалити, ні про що не думаючи. От і все.

— Та не може такого бути! — вигукнув у розпачі вівчар. — Ну, постривай трохи, давай спитаємо в когось, чи можна на добро відпо­відати злом. Як скажуть сторонні, так і буде.

    Погодилася змія, і вівчар рушив уперед зі змією на своїй нозі.

    Невдовзі трапилася їм назустріч худюща корова.

— Послухай, корово, скажи-но нам: добром чи злом відповідають на добро?

    Корова замислилась на хвили­ну, а тоді сказала:

— Зазвичай на добро відповідають злом. От візьміть мене: доки я була молода і давала молоко тричі на день, господарі мене любили й ходили за мною як за своєю ди­тиною. А тепер я постаріла, не стало в мене молока, і го­сподарі збираються завтра продати мене на м'ясо. Хіба ж добром вони платять мені за моє добро?!

— Ну от, бачиш, вівчарю, самі люди платять злом за добро. Чого ж ти від мене вимагаєш? — просичала змія.

— Готуйся до смерті — зараз я тебе вжалю та й усе.

— Постривай, куди ти квапишся? Давай ще в когось спитаємо, — кинувся благати вівчар. — А тоді вже хай буде, що буде.

    І тут вони побачили дерево, що стояло край дороги. То була стара-престара яблуня з обідраною корою й полама­ним гіллям. Земля довкола її стовбура була всипана ка­мінням.

    Вівчар спитав у яблуні:

— Скажи нам, яблуне, добром чи злом відповідають на добро?

— Злом, звичайно, злом, — відказала яблуня. — За мо­лодих літ на моєму гіллі рясно родили яблука. Перехожі кидали в мене камінням, збиваючи їх, хлопчаки вилізали на мене й ламали гілки. Бачите, що тепер з мене сталося. Незабаром мене спиляють на дрова. То хіба це добро за моє колишнє добро?!

— Ну, от тобі й дерево те саме сказало, — просичала змія і намірилася вжалити свого визволителя.

— Зачекай ще трохи, — попросив засмучений вівчар.

— Давай ще раз, востаннє спитаємо у когось.

    І тут їм нагодилася лисичка.

— Лисичко-лисичко, — зупинив її вівчар, — скажи нам, чи справедливо відповідати злом на добро?

    Спинилася лисичка, поглянула на вівчаря і на змію, що обвилася навколо його ноги.

— А чого ви мене про це питаєте? — спитала раптом лисичка.

— Та от врятував я змію від смерті у вогні, а вона тепер хоче мене вжалити. Хіба ж це справедливо?!

— Як же ти її врятував від смерті? — здивувалася ли­сичка.

— Побачив, що вона б'ється в полум'ї і зглянувся над нею. Прив'язав до вівчарської ґирлиґи торбинку і про­стягнув у полум'я. Вона заповзла в торбинку, я витягнув її з полум'я і випустив на волю. Ось так і порятував.

    Почувши таке, лисичка голосно засміялася і сказала:

— Ти, мабуть, вирішив поглузувати з мене, вівчарю! Хіба могла б така велика змія вміститися у твоїй малень­кій торбинці? Не може такого бути.

— Але я вмістилася, — заперечила змія.

— Не вірю! Покажи, як це в тебе вийшло. Спробуй ще раз залізти в торбинку. І тоді я скажу, хто з вас має рацію.

— Ну, дивись, — похвалилася змія і заповзла знов у торбинку.

    Тут лисичка моргнула вівчареві, щоб той зав'язав тор­бинку, і сказала:

— А тепер бий торбинкою об землю, скільки сили маєш!

    Вівчар так і зробив. Бив-бив, доки убив підступну змію, а тоді пішов своєю дорогою.