Летіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що може пропасти, та й каже вороні:

— Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні вони були!

— Угу! — каже ворона, не роззявляючи рота.

— І братів, і сестер твоїх знав, — продовжує рак, — дуже добрі вони були!

— Угу! — гугнить ворона, а рака міцненько тримає.

— Та все хоч і добрі, — каже рак, — а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої від тебе!

— Еге! — крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.

    От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річ­чю, то люди кажуть:

— Упустив рака з рота.

    А як кого остерігають, то кажуть:

— Гляди, не впусти рака з рота.