Одна перепеличка, що вивела в пшениці дітей, повер­нулася раз до свого гнізда, а діти вплач та й до неї:

— Мамо! — кажуть, — нам уже тут не жити.

— Чого це? — питає перепелиця.

— Господар цього лану приходив сюди із сином та й на­казав йому назавтра сусідів запросити, аби пшеницю косити... — голосять перепелятка.

— Коли так, — каже стара, — то й до голови пусте собі не беріть, бо хто на сусідів надіється, того лани можуть нежаті та некошені зимувати.

    За кілька днів діти знову розповідають перепелиці:

— Мамо! — кажуть. — Приходив тут господар із сином, як того разу.

—Та що казав?

— Казав так: не треба нам, сину, на сусідів надіятись, але завтра самим до пшениці братись! Так він казав.

— Коли ж так, — каже стара, — то слід нам скоріше вино­ситись, бо хто сам на себе уповає, у того лан не перестигає.