Давно це було. Ще тоді, коли земля України не знала біди й злигод­нів, а її співучий народ мирно сіяв хліб і радо зустрічав кожного, хто приходив із добром. Ця родюча земля з луками зеленими, лісами ба­гатими, річками синіми, людьми сильними приваблювала чужинців. Вороги несли із собою горе та сльози, забираючи в полон хлопчиків, щоб виростали вони слухняними рабами.

     Якось до поселення підходили вороги. Матері, щоб не віддати дітей чужинцям, шукали рятунку в баби Ясновидиці, яка зналася на ча­рах.

    Принишклі й боязкі хлопчики тулилися до своєї матері Любави, що привела їх до Ясновидиці. Сива бабуня мовила слова заклинання — і діти перетворилися на прекрасні квіти, які огорнули ноги Любави. Вони були чорнобровими й кароокими, як і хлопчики. «Залишайте­ся коло матері», — мовила старенька. Не знала Ясновидиця, що це будуть її останні слова. Чужинські мечі порубали всіх.

     Так і зостались в Україні хата, мати й чорнобривці як одне ціле. Не­має України без білої хати та чорнобривців, що милують материн­ське серце до сивих морозів.