Якось лисиця захопилась полюванням і навіть не помітила, як споночіло. Вона далеко забігла від свого лисеняти, а коли повернулась до нори, його там уже не було.

    Довго плакала лисиця, але сльозами горю не за­радиш. Отож пішла вона лісом шукати свою дитину. У кожного звіра, який траплявся їй дорогою, вона запитувала те саме:

— Скажи мені, братику, чи не бачив ти, бува, мого синочка, лисеняти?

Вовк відповів їй:

— Ні, сестрице, не бачив.

Кабан теж відповів:

— Ні, сестрице, не зустрічав я твого синочка. Запитувала лисиця і оленя, і собаку, і багатьох інших звірів. Наостанок, здибавши буйвола, запи­тала і його:

— Братику буйволе, чи не зустрі­чав ти, бува, мого синочка, лисе­няти?

Буйвіл, нашорошивши вуха, каже:

— А який він із себе, твій синочок?

— Та це така чистенька дитинка, носик має гостренький, оченята

кругленькі, хутро шовкове, хвостик пухнастий.

— Ні, не бачив такого, але трапилось мені до­рогою жалюгідне створіння: очі в нього загноєні, вуха звисають, писок брудний, хвіст геть обліз. Усе воно якесь коростяве й худюще-прехудюще, ледь ногами перебирає.

— Ой лишенько! — скрикнула лисиця. — Так це ж і є мій синочок!

— Та невже? — здивувався буйвіл. — Але ж ти казала, що твій синочок — красень!

— Ех, братику! — вигукнула лисиця, схлипуючи. — Хіба ти не знаєш, що для кожної матері її дитина — найгарніша в світі?!