В одній теплій та багатій країні жили могутні, жваві й хоробрі люди, що вічно сварилися, вели поміж собою війни, нікому не хотіли коритися, не признавали над собою ніякої влади і тільки сонцю високому поклонялися, тільки перед ним схиляли свої голови.

    І хоч які були вони горді й могутні, та не почували себе щасливими, бо бракувало їм ладу та єдності.

    Ото і з'явилася між ними Лада Прекрасна.

    Легка й прозора, як світле марево, купалася вона в сонячному промінні, зодягалася в квітки польовії. Присипляли мелодії степових коників та цвіркунців, а співи пташок будили зі сну.

    Як мрія чарівна, стала з'являтися Лада між молоддю скрізь, де тільки її кликали, і все з піснею величною...

    І коли вона співала, усе нишкло. Слухало й раділо, і бадьорилося, дивлячись на неї побожними очима в німому зачаруванні.

    І перш, ніж стихав останній акорд, вона зникала, як білий туман.

    І ніхто не знав, звідки вона прийшла.

    Одні казали, що із синього моря, яке обіймало землю і вічно співало її пісні.

    Інші, що злетіла своїми бистрими річками з гір високих шумливих, повних краси і звірів. Треті — що народилася із широких степів і з самих надр землі. 

    Та всі помітили, що з її появою люди стали єднатися, брататися. Покинули чвари і війни і склали одну велику всенародну рідню.

    А коли в цій великій рідні де-небудь і виникали сварки, там зараз же з'являлася Лада Прекрасна і своєю піснею, що проникала в саму глибінь душі людської, відганяла лють і зло, горе й тугу, обдаровувала всіх любов'ю... Тоді запеклі вороги мирилися і схилялися перед її величною красою, мимохіть корилися і самі складали на честь Лади похвальні пісні.

    Так вона вела людей до щастя, до світла і панувала над ними, як всевладна чарівниця, як вища ідея.

    Саме тому народ був щасливий. Веселі співи лунали по широких степах, по могилах, по високих горах і перепливали аж за синє море.

    А на північ від цих людей були нетрі темні і глибокі. Там стояли тумани пронизливі, нависали сірі хмари й рідко з'являлося холодне сонце. Мляве й хворе, воно не в силах було зійти на високий небозвід, а лише переходило понад обрієм.

    Узимку стояла тут темна й довга ніч. Усе тоді завмирало під глибокими снігами і бурхливим вітром. І холодне, червоне, як кров, сонце на одну лиш годину виринало з-за обрію і зараз же в безсиллі спадало вниз і тонуло в темряві.

    Тут по лісах дрімучих жили похмурі люди, що не чули веселих пісень, не бачили блакитного неба, морського простору, ні привілля степового, ані чарів гірських.

    І панував над ними дикий Коструб, що блукав по непролазних нетрях із товстим костуром, зігнувши спину, як ведмідь, дивлячись в землю. І як тільки здибав де Кострубонько чоловіка, забивав його і приносив у жертву злому Диву, богові лісів.

    Одного разу вийшов Коструб зі своїх лісів і помандрував далі й далі, аж на південь, далекий і теплий. Ішов похмурий, як туга. Перед ним вітри й морози заковували в кригу ріки бистрі, мели снігами, що встеляли йому дорогу білою скатертиною. За ним неслися хуртовини й завірюхи, що вили, як голодні вовки. Над ним кружляла хмара гайвороння, чуючи поживу.

    Довго, довго йшов, аж розіслалися перед ним степи безмежні, залиті чарівним промінням сонця. І хоч сонце ще тільки сходило, а світло його було лагідним, проте воно засліпило Кострубові очі. І хоч краєвид степів ховався у вранішній імлі, проте широкий простір страхав його... Уже хотів тікати назад у нетрі, як ненароком побачив Ладу Прекрасну. Вона сиділа над прозорою річкою й дивилася у воду на свій віночок. що плив на північ.

    Кострубонько остовпів з подиву, бо зроду не бачив такої краси. В дикому божевіллі постановив взяти собі у невільниці.

    Чує Лада якийсь холодний, страшний подих. Уся похолола з переляку, сиділа непорушно, як кам'яна, немов приворожена злою волею.

    І тут злий Коструб кинувся до Лади Прекрасної. Коли ж вона побачила перед собою таке страхіття, враз прийшла до тями і зникла безслідно.

    З перестраху опинилася аж у горах зелених. Там постелила собі ліжко з трав шовкових, квітів запашних, накрилася блакитним шовком зоряного неба і міцно заснула.

    А тим часом злий Коструб уночі обнюхував степи, як чутливий пес, і тяжким бігом поспішав по слідах Лади до гір високих.

    Довго блукав він у темряві поміж горами, поміж скалами, по проваллях, доки не знайшов таки Ладу Прекрасну. Схопив її сонну в свої жилаві руки й потягнув до себе в ліси...

    Прокинулася зоря поранкова, чиста й ясна, — ніде не побачила Лади Прекрасної, і побіліла і сховалася.

    Жваво й весело защебетали пташини маленькі. Та коли ніде не побачили Лади Прекрасної, наполохалися і зникли.

    Яскраво і пишно розпустилися квіти польові, та, ніде не побачивши Лади Прекрасної, і схилилися й почорніли.

    Викотилося сонце світле й променисте, ніде не побачило Лади Прекрасної — і закуталося хмарами і туманами.

    Повставали люди щасливі, ніде не почули Лади Прекрасної і стурбувалися, і засмутилися.

    І всі її кликали, і всі її благали, та вона не з'являлася. І ніхто не знав, де вона поділася.

    Усе кликали засмучені. Усе ждали нещасливі.

    Минали роки.

    Бистрі ріки вкрилися кригою, зелені гори туманами. степи веселі повернулися в жовті пустині. Образ Лади Прекрасної губився в пам'яті людській, і її світлу, зовсім уже позабували... Здавалося, навіки...

    Зорі туманилися. Сонце ховалося в хмари. Пташки не щебетали, а квіти чорніли.

    Люди знову стали суворими, дражливими, знову почалися поміж ними сварки й війни.

    Минали роки.

    І от якось із самих надр землі полилася пісня про Ладу Прекрасну та про злого Коструба.

    Пісню ту почули люди, згадали про Ладу, як про чарівну давню казку. Жаліли Ладу Прекрасну, тужили за нею. а злого Коструба кляли. Та в чварах і війнах годі було думати, де і як знайти Коструба й одбити в нього свою Ладу.

    А роки минали за роками.

    Бистрі ріки обміліли, зелені гори облисіли, веселі степи повернулися в пустині, квіти позвисали..

    Десь далеко в степах, коло синього моря, де мріють стародавні могили, почув цю пісню юнак, і його гаряче серце запалало полум'ям відваги, а мозок палкий утворив прекрасну мрію, мрію про порятунок Лади.

    І пішов юнак шукати по степах і по горах слідів Лади Прекрасної. Довго поблукавши, знайшов їх. По слідах тих, що почувала лише душа, а очі ще й не бачили, хоч так бажали знайти ту стежку, зійшов на ту верховину своєї країни, де в останню ніч Лада ночувала. О, тут уже знайшов усі сліди, а серед них і сліди злого Коструба. Йшов юнак степами, лісами та болотами аж на північ холодну. І зайшов у край далекий, у ліс глибокий та темний, де серед снігу стояв терем, оточений гострим частоколом. Перед брамою в два ряди лежали дванадцять сірих вовків з вогняними очима й блискучими зубами, і стерегли терем.

    Тут юнак у вікні побачив Ладу Прекрасну і серце його запалало полум'ям гарячим. Полум'я того юнацького вовки так перелякалися, що всі забігли в ліс.

    Тоді юнак зайшов у терем і привітав Ладу, що була зодягнена в шкури звірячі. Сумна й змарніла, а все ж прекрасна.

    І в захопленні, в зачаруванні її красою — юнак молив і благав:

—  Вертай до мене, Ладо Прекрасна! Без тебе зорі поблякли, сонце ховається в хмари, степи вкрилися порохом, а ріки пересохли...

    І Лада відповіла:

—  Ні, не вернуся! Там люди забули про мене, їм байдуже, що я невільниця в злого Коструба. Вони знову стали жорстокі, знову чвари та війни між ними, а тут Коструб добрішає, уже не приносить у жертву живих людей...

—  Вернися, Прекрасна! Люди тебе не забули, вони тебе виглядають... Земля бажає порятунку і вже степи, гори й море співають пісню величну про світлу Ладу.

—  Не вернуся, бо тут уже ліси дрімучі живуть мною і Коструб мене не пустить.

—  Я вб'ю злого Коструба! Я тебе визволю. Ладо Прекрасна!

—  Що ти сам вдієш проти сили Коструба? Його зможуть подолати хіба стосот юнаків, сміливих і вірних. Іди швидше назад до своїх гір і степів, бо ось-ось повернеться Коструб, і ти загинеш.

    Та юнак вже не міг розлучитися з Ладою Прекрасною, і знову благав її, аж з'явився Коструб.

    Юнак почав палити його полум'ям свого завзятого серця, та Коструб дмухнув крижаним подихом — юнак упав знесилений, і полум'я його погасло.

    Тоді Коструб ухопив переможеного юнака, заніс його в глибокі нетрі й погубив на лютому морозі.

    Умираючи, юнак благав пташок співучих:

—  Летіть, малесенькі, в край мій рідний, проспівайте там пісню про мою загибель.

    І коли пташки співучі рознесли вістку по степах, по горах, як загинув юнак у боротьбі за Ладу Прекрасну, зібралося стосот юнаків сміливих і вірних і пішли по його слідах на північ, де ліси темні, щоб визволити Ладу Прекрасну

    Побачивши силу непереможну, Коструб утік у глибокий ліс і там сховався у проваллях.

    Та Лада сказала юнакам:

— Силою моєю ліси уже рідшають, уже й сонце крізь них проглядає, уже й люди добрішають, а у вас пустеля й люди жорстокі. Ні, не вернуся!

—  Але ж ти наша! Ти маєш повернутися! Накажи ж нам, що треба зробити, аби ти таки повернулася!

— Я повернуся тоді, коли зорі загоряться ясним промінням, коли сонце вийде з-за хмар, коли оживуть ріки, а пустині хвилюватимуть золотим колосом, коли гори зазеленіють, а люди знову стануть великою ріднею.

    І сумно похиливши чола, стосот юнаків пішли назад.

    Дружно почали творити вони нове життя... І от розкувалися ріки, засіялися житом-пшеницею степи, засадилися деревами гори. На ясному небі зійшло сонце, й люди з'єдналися у велику рідню.

    Коли країна розквітла, як колись, тоді знову виступили в похід стосот юнаків, а перед себе послали гінця до Лади Прекрасної.

    Вона сиділа біля вікна свого терему, сумна й скам'яніла.

    І прилітали верхівці один по одному до неї.

    Перший гінець сказав:

— Світла Ладо! Уже зорі в нашому краї стали ясні й променисті!

    За ним прискакав другий:

— Сонце вийшло з-за хмар і сміється, й радіє!

    Примчав третій:

— Ріки ожили, побігли берегами. Вертайся до нас. Ладо Прекрасна.

    Четвертий:

— Степи вкрилися зеленими рунами, час вертатися. Ладо Прекрасна.

    П'ятий:

— Гори зазеленіли, закучерявилися. Іди ж, іди!

    Шостий:

— Понад шляхами, понад стежками, на всіх полях зацвіли барвисті квіти. Іди ж до нас!

    Сьомий:

— Люди об'єдналися у велику родину, тебе виглядають, тебе кличуть. Прекрасна! А стосот юнаків у дорозі за тобою і вже довіку стерегтимуть тебе від злого Коструба. Іди ж бо, іди!

    Тут Лада вся просіяла, як сонце, покинула сумний терем і пішла з посланцями назустріч юнакам.

    І коли вступила на степи, повні збіжжя золотого й квітів яскравих, скинула з себе шкури звірів, знов одяглася в польові квіти й заспівала свою величну пісню.

    Скрізь по степах широких, скрізь по горах високих люди почули ту пісню і радістю переповнилися їх душі...

    Лада Прекрасна живе тут і досі, бо вже стосот юнаків сміливих і вірних стережуть її від злого Коструба.

    Скрізь, де її кличуть, з'являється до людей — світла, мов зоря, прозора, наче марево, чарівна, як мрія.

    І її веселі співи лунають по всьому краю і перелітають аж за синє море.