ПРО СЕБЕ (автобіографічне оповідання Тараса Шевченка)
Село! О, скільки любих, чарівних споминів пробуджується в моєму старому серці при цьому милому слові! Село! І от стоїть передо мною наша вбога, стара біла хата з потемнілою солом'яною покрівлею і чорним димарем, і біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник — улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки. А біля воріт стоїть верба, стара розлога верба з сухим верховіттям, а за вербою стоїть клуня1 довкола клуні стоги жита, пшениці й усякого збіжжя; а за клунею по косогору піде вже сад. Та який сад! Бачив я на своїм віку таки чимало добрячих садів, от хоч би уманський і петергофський, але що то за сади! Шага2 мідного не варті, як порівняєш з нашим прегарним садом: густий, темний, тихий, словом, другого такого саду немає в цілому світі! А за садом левада3, а за левадою долина, а в долині тихий потічок ледве-ледве дзюрчить, оточений вербами та калиною і окутаний широколистими, темно-зеленими лопухами; а в цьому потічку під навислими лопухами купається кубічний білявий хлопчик, а викупавшись, перебігає він через долину та через леваду, вбігає в тісний сад і падає під першою грушею або яблунею і засипає справжнім непорушним сном.
Прокинувшись, він дивиться на гору супроти нього, дивиться, думає і сам себе питає: «А що ж там за горою? Там мають бути залізні стовпи, що підпирають небо. А що якби піти та подивитись, як там вони його підпирають? Піду та подивлюся, воно ж недалеко».
Встав і, не міркуючи, пішов він через долину і леваду прямо на гору. І от виходить він за село, минув царину, перейшов за півверсти4 полем, а на полі стоїть невисока чорна могила. Він виліз на могилу, щоб з неї подивитися, чи далеко ще до тих залізних стовпів. Стоїть хлопець на могилі та дивиться навкруги: і по цей бік село, і по той бік село, і там із темних садів визирає церква з трьома банями, білою бляхою вкрита, і там теж визирає церква із темних садів і теж білою бляхою вкрита. Хлопець задумався. «Ні — думає він, — сьогодні вже пізно, не дійду я до тих залізних стовпів, нехай уже завтра вкупі з Катрею. Вона до череди корів пожене, а я піду до залізних стовпів, а сьогодні одурю Микиту (брата), скажу, що я бачив запізні стовпи, ті, що підпирають небо». І він, скотившись, немов барильце, з могили, звівся на ноги і пішов, не озираючись, до чужого села. На його щастя, зустрілись йому чумаки5 і, зупинившись, спитали:
— А куди ти мандруєш, парубоче?
— Додому.
— А де ж твоя домівка, небораче?
— В Кирилівці.
— Так чого ж ти йдеш в Моринці? А коли в Кирилівку, так сідай до мене на мажу6, товаришу, ми тебе довеземо додому.
Посадовили його на скриньку, що буває на передку чумацького воза, і дали йому батіг у руки; поганяє він собі волів, та й байдуже. Під'їжджаючи до села, побачив він на протилежній горі свою хату і весело гукнув:
— Онде, онде наша хата!
— А коли ти вже бачиш свою хату, — мовив хазяїн воза, — так іди собі з Богом!
Він зняв хлопця з воза, поставив його на землю і, обернувшись до товаришів, мовив:
— Нехай іде собі з Богом!
— Нехай іде собі з Богом! — промовили чумаки, і хлопець побіг собі з Богом у село.
Смеркалося вже надворі, коли я (бо оцей кубічний білявий хлопець був не хто інший, як смиренний автор цього журливого оповідання) підійшов до нашого перелазу. Дивлюся через перелаз на двір, а там, під хатою, на темному зеленому оксамитовому спориші, всі наші сидять собі кружком та вечеряють, тільки моя старша сестра і нянька Катерина не вечеряє, а стоїть собі біля дверей, підперши голову рукою, і ніби позирає на перелаз. Коли я висунув голову з-за перелазу, то вона гукнула: «Прийшов, прийшов!» — і, підбігши до мене, схопила мене на руки, понесла через двір і посадовила в кружок вечеряти, промовивши: «Сідай вечеряти, приблудо!» Повечерявши, сестра повела мене спати і, поклавши на постіль, перехрестила, поцілувала і, усміхаючись, знов назвала мене приблудою.
Я довго не міг заснути; події минулого дня не давали мені спати. Я все думав про залізні стовпи та про те, чи казати мені про них Катерині й Микиті, чи не казати. Микита був разом з батьком в Одесі і вже там бачив оті стовпи. Як же я йому казатиму про них, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна б обдурити... Та ні, не скажу я їй нічого; і, подумавши ще трохи про залізні стовпи, я заснув.
1. Клуня — будівля для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння й т. ін.; стодола.
2. Шаг — найменша грошова одиниця.
3. Левада — присадибна ділянка землі зі сінокосом, городом та плодовим садом або іншими деревами.
4. Верста — давня назва східнослов'янської міри великих відстаней, (1,06 км), яку вживали до запровадження метрично! системи.
5. Чумак — в Україні у XV-XIX ст. — візник і торговець, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу.
6. Мажа — чумацький віз.
Категорія: казка літературна