Король Лір і його дочки.

(Cтароанглійська балада)

У Англії колись був король Лір

 І панував собі на честь і славу,

Мав повагу він, і в сусідів мир,

 І забезпечену державу.

Між іншими достатками його

Були також три доні гожі,

 Прегарні й свіжі, що перевищали

 Красою три червоні рожі.

 Та королю подобалось старому

 Раз їм питання предложити:

 «Котра з дочок моїх найбільш

 Мене потрафить ублажити,

 Потіха старості моєї — ви

, Тож по черзі хай кожна скаже

, Яку найбільшую любов мені

 Вона ділами своїми докаже».

 Регана, з них найстаршая, рекла:

 «Мій отче, як мені вас не любити?

 Якби яка пригода надійшла,

 Готова я за вас і кров пролити.

А хоч і серце би моє криваве

 На штуки посікти хотіли,

Воліла б я, ніж малась допустить,

 Аби яку ви прикрість потерпіли»

«І я, — сказала другая на те,

— Волю хоч би найтяжче бідувати,

Прийняти муки й ганьбу, ніж би ви

 Біди якої мали зазнавати.

Я день і ніч готова вам служить,

 Стать вам найменшою слугою,

 Щоб віку свого ви могли дожить

У радощах та супокою».

 «Тепер мені, — король старий сказав,

 — Яснішою будучність стала.

 Та ще ти, наймолодшая моя,

Свойого слова не сказала».

 — «Я рада, — мовила Корделія,

— Свій довг дитячий все сповняти,

 Послушна бути вам у всім,

 А більш не в силі я нічого вам сказати»

. «Так ти, — рік він, — не можеш більш нічого

Дать, ніж повинність повелить дитяча?

То видно, що твоя любов до мене

 Не так=то вірна та гаряча.

То ж будь прогнана з мого двору!

Не хочу знать нелюбої дитини.

 З мойого царства не дістанеш ти

По моїй смерті ні частини.

 Лиш твоїм сестрам, що за мене раді

Хоч голови свої покласти,

Розділю я свою державу й дам

 Обом по рівній части.

 Дарую їм предківськую корону,

І власть, і королівськую подобу,

 Аби мене в любві своїй за те

 Пропильнували аж до гробу».

 Отак дві старші сестри підійшли

Старого короля облесними словами,

Найменшу ж через королівський гнів

Сей час з двора протурено за брами.

 Мов сирота, пішла Корделія,

Блукаючи від міста до села,

 Ні в Англії в селі, ні в місті жаднім

 Собі притулку не знайшла.

Аж як до Франції дісталася,

 Скінчилася її недоля;

 На кращім ґрунті запишалася,

 Мов гарний цвіт з чужого поля.

 Король французький як пізнав її,

 Не дбаючи на гнів вітця старого,

 За королеву взяв її до себе

На радість королівства свого.

 В дочки найстаршої живе

Старий король тим часом;

Що зразу там було мов медове,

 Та незадовго стало квасом.

 Регана при своїм дворі його

 Держати з невеликим почтом мала,

Та почет той у скорому часі

Увесь від нього відібрала.

(...) «Чи се ж така твоя заплата

За те, що царство все своє

 Я вам віддав? Тепер донька для тата

Й малої дрібки того не дає!

 О ні! Ще до своєї Гонореллі,

 Сестри твоєї меншої піду.

 Вона не буде так, як ти, лукава

 І зглянеться на батькову біду».

 Поїхав чвалом він у двір її

Та пожалівся на свою пригоду.

«Так вам і слід! — почув від лютої змії.

 — Сестра вам жадну не вчинила шкоду

. У мене захисту для вас нема,

Хіба що з слугами на кухні житии

 Захочете та теє їсти й пити,

Що не доїм та не доп’ю сама».

Почувши се, король заплакав гірко,

Бо голод докучав йому і спрага:

«О най же світ увесь почує, до чого

 Веде батьківська нерозвага!

 Та верну до Регани я ще раз,

 А чей вона людськеє має серце,

Раз відпихнувши, схаменеться в час

 І приязніш прийме мене, як перше».

 Та як лише прибув, вона веліла

З двора свойого геть його прогнати

 І мовила: «Не ліпший буде він тепер

, Коли вперед не вмів себе тут шанувати».

До Гонореллі знов вернув король,

 Згодився з слугами на кухні жити,

І їсти все, що подадуть йому,

Аби лиш вік свій продовжити!

Та надаремно й того він благав,

Чого і жебракам ніхто не відмовляє.

 «Не хтів за першим разом те принять,

 Тепер і доступу до мене вже немає!»

 Так обі донечки по двічі

Його відправили без жодного пардону;

 Жебрацький кий узяв у руки той,

 Що королівськую носив корону.

 Тоді про наймолодшої дочки

Слова згадав і заповіт гарячий:

 Завсіди буть послушною йому

 І сповняти вірно довг дитячий.

Та він не важився тікать до неї,

 Бо королівства мучило похмілля,

 Що він ганебно так прогнав її,

— Й перемогло його, нарешті, божевілля.

 На голові сніжне волосся рвав,

 І в груди бивсь, і дер лице до крові,

І на дочок він помсту визирав

За брак у них дитячої любові.

Долинам, горам, рікам виливав

 Палкії про невдячність їх промови

, Аж ріки, гори та твердії скали

З ним разом, бачилось, ридали і зітхали.

 Нарешті хворого в тяжкій знесилі

 Його до Франції прихильні завезли

Й тут у Корделії та короля

І захист, і підмогу ще знайшли.

 Дочка, як лиш про горе батька вчула,

Сей час йому з підмогою прийшла,

Свою зневагу давнюю забула,

Йому потіху й радість принесла.

 На Аганіппа королівський двір

 Його ввела рицарськая дружина,

 А перед короля за руку привела

Його найменша, вірная дитина.

І ласкаво прийняв його король,

 Велів кликнуть по краю всіх охочих,

 Хто для відзискання держави Лірові

 Підняться хоче до помочи.

 В товаристві Корделії вернув

Король до Англії з дочками воювати,

І вспів собі в невдовгім часі

Їх із престолів та столиць прогнати.

 І Лір прийняв на старості своїй

Знов королівськую корону,

 Та в одній битві замордовано

Корделію, його потіху й оборону.

 Та скоро про ту передчасну смерть

 Корделії до нього вість прийшла,

Що в нерозважнім запалі за нього

 Сама у бій пішла,

 Впав непритомний і оглушений

 На її груди білі

 І вмер з тяжким зітханням

Тої самої хвилі.

 Вельможі краю серед жалощів

 На тіла обоїх гляділи

 І обох сестер одноголосно

 На кару смерті засудили.

 Хто там запанував по них,

У хроніці читайте,

А повість про дитячую невдячність

Собі запам’ятайте!

 (Переклад Івана Франка)