Устим Кармелюк — український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813-1835 роках проти національного і соціального гніту.

І

    Хто бував на Україні? Хто зна Україну?

    Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною, весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть...

    В одній хатці, що край села стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще зі свічею пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, голівонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і оце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленим, невиписаним, що хто його уперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє, і потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати — та зроду не примогла споглянути на його без усміху й без поцілунку. Жили вони так само, як і всі люди на селі, — трохи заможніше від одних, трохи вбогше від других.

     Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в Бога, що година у дні, Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим — ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люди.

— То чому ж ти такий у мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?

Тоді й каже Кармель мамі:

— Скрізь, — каже, — скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!.. Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти!

III

     Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода умила, нікому не кажучи нічого.

Оце одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі¹, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках. Підійшов до них сусіда, привітавсь та й каже:

— А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати. От, — розказує, — крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво.

— Яке диво? — спитала молода Кармелиха.

— А таке диво, — говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї, — таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач: а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був, — і пучкою до тебе не доторкнуться. От, — кажуть, — їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: «Не боюсь я вас, — каже, — пани мої молодці!   Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дорогоцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожидає, буде лаяти!» Тоді, — кажуть, — виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук² грошей, і промовив: «їдь собі, друже», і сам, й усі його молодці зникли у пущі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей — саме щонайчистіше срібло!

IV

    Знов ідуть дні за днями і часи за часами, і що день, що година, то більше усе вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.

    Справді, чудні та небувалі се розбійники уявилися, і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки — вони його оббирали, попадався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в них отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, що не можна словом розказати, ані пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте…

V

    Коли оце в Кармелевім селі пройшла чутка, що се їх Кармель отаманує в Чорному лісі, — пройшла чутка і зрушила старого й малого, доброго й лихого. Котрий козак стрічавсь, то усе козак заклопотаний; котра козачка проходила, то все козачка розтурбо­вана, у тривозі!

    Дійшла чутка до Кармелевої матері старої і до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки:

— От люди лихі! От недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля. Не йму я віри сьому! Не йму віри! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?

— Я житиму й кохатиму, — говорить Маруся; а малесенька дочка стояла тут та слухала і собі теж бубонить:

— І я з мамою! І я з мамою!..

    І знов пішли дні за днями й часи за часами. І щодня, щогодини розбійнича зграя в Чорному лісі прибільшалась, і щодня, щогодини багаті та вельможні люди гірш та гірш лякалися й тривожилися. І порішили вони чи так, чи інак, не жалуючи нічого, зловити отамана, і вирядили шукачів та слідців, і обіцяли велику їм плату й нагороду: «Аби ви нам того отамана узяли». Оце ж тії шукачі й слідці розроїлися скрізь купами, шукаючи та висліджуючи.

VI

   Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею, немов ізмурована, поки не виявилася висока постать від долинки, — тоді вона кинулася назустріч — як душа до раю — до свого Кармеля.

    Він, задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не зміг довгенько придержати у своїх зомлілих руках, ледве зміг слова промовляти:

— Гонять мене, як хижого звіра, Марусе, — мовив Кармель. — Вже три дні й чотири ночі тікаю, не зупиняючись. товаришів розпустив.

— О коханий, — каже Маруся, — і в нас тут були, питались усіх — усі одказали: нічого не знаємо. Учора. Що се таке? — спитала вона завмираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь, і хата висвітилась ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики й скарги, і близенько коло них у садку голоси й люди з усіх боків.

— Держи! Лови! Маємо! Держимо! — розносилося по тихій погоді уночі.

    Схопили Кармеля.

    І привезли Кармеля у велике місто в кайданах, і зачинили у кам'яну темну темницю. Багаті кричали: «Дождавсь, Кармелюк! Отже й заплата Кармелюкові!» Вбогі люди потиху розмовляли. Молодиці й дівчата плакали, старі люди хрестилися, благаючи: «Помилуй, Боже милий!».

    Судили Кармеля... Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив, — коли відчинилася темниця і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити. От і Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися й із жінкою, й із дочкою і щось тихенько промовляти.

— Сподіваймося на ліпші часи! — промовив Кармель.

— Рушать! Рушать! — і рушили...

    Усе далі та й далі. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледве постаті мріють. От і зовсім зникли — тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли…

     Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село і повіз туди додому його сім'ю. Знов засвітилося в його хаті ввечері, й усі там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, проводили його душею незнайомим шляхом у незнану зсилку.

VII

     Минув час. Дружина з дочкою дожидали Кармеля щодня, кожної ночі. кожної години. Дожидали вдосвіта, і ранком, і вдень, і ввечері, й опівночі — од зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі все дожидали.

     Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши світло, як завжди, й думали усе тії ж думки, й сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий-то вже раз дочка мала промовляла: «Може, сьогодні» до неньки; обойко вони сиділи тутеньки.

     Коли ж хатні двері відчинилися, і він, дожиданий, уявивсь поперед ними!.. Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою...

      Цієї ж таки весни прочулося скрізь, що знов появилися розбійники, Кармелюкове товариство, що знов Кармелюк отаманує, визволився, повернувся. Вбогі люди ніби здоровіші зробилися на виду. А багачі знов заметушилися, знов перелякалися, свої ради збирають та свої громади; суди усі сполошили, сиплючи грішми, закупляючи судську дію, — хочуть вони Кармелюка знов схопити, та міцніш зачинити, та дальш заслати. І почали знов гасати за Кармелем шукачі, почали знов слідці Кармеля висліджувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібралось у Кармелюка незрівнянно більше, майже по всіх гаях великих і ярах глибоких, по різних повітах…

IX

   Багато-багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина. як стріла, пролетіла: Кармелюк ранений, Кармелюка везуть!

    І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важчі та кріпші кайдани і зсилка дальша та скрутніша; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшлася його жінка й дочка. Як першого разу — вони тепер його проводжали, як першого разу — вірна дружина знов промовила до нього: «Буде, як кажеш», а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано зсильним рушати, й рушили, й зник він знов з очей, і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю...

     Його гнали усе далі й далі, а вони, зоставшися, — тяжче та тяжче заробляли та... та дожидали. І зникли вони усі.

     Де вони поділися? Як загинули? Не зна ніхто й досі.

     Зникли вони і згинули, як багато дечого зникає та страчується доброго й лихого, благого й злого, кохання й ненависть, сила й слава — тільки де-не-де зостається пам'ять живлюща.

^{1. Призьба — невисокий земляний насип уздовж стін хати знадвору.}

^{2. Капшук шнурочком — гаманець у формі торбинки, що затягується.}