Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду,— каже,— ляжу на шляху, може, хто заб'є».

  Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» — «Здоров».— «А чого це ви тут лежите?» — «Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш?» — «Та я такого-то роду, може, чували?» — «Знаю,— каже,— славні були увесь рід; чи і ти ж такий?» — «Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду».

  Побіг та прямо на отару, а собаки як почують — та за ним, а він прямо на того старого лупить. Добіг, перескочив через нього, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.

  Аж ось біжить другий вовк. «Чого це ви, дядьку, тут лежите?» — «Та таке-то й таке, не здужаю вже і пропасти».— «От я вас нагодую».— «Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?» — «Та я такого-то заводу».— «Е, ваші всі були лайдаки та мошенники».— «Ні, дядьку, я не такий».

  Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить. «Ідіть же,— каже,—дядьку, та ляжте у житі». Той пішов, ліг, а молодий як наскочить на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав. «Їжте,— каже,— дядьку».

  Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу. «Оце вам,— каже,— дядьку, днів на стільки хвате».