Жив-був вовк. Старий він став і слабий. А їсти ж треба!.. Пішов він їжу шукати. Блукав собі, блукав та й стрів лисичку. — Лисичко, лисичко, я тебе з'їм.

— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньку заспіваю, таночок станцюю.

  Почала вона співати медовим голосочком, пританцьовувати ніжками. Дивився старий і заснув. Прокинувся, а лисички-сестрички й духу не чути. «І нащо мені така самодіяльність?» — подумав сіренький і поплентався далі.

  Бачить — на поляні кобила пасеться. Зібрав останні сили старий розбійник і каже люто:

— Я тебе з'їм, кобило!

  А та перелякалася, трясеться вся й відповідає:

— Я не проти, вовчок-сірячок, але не можна мене їсти.

— Чому? — зацікавився сірячок.

— Ось на, почитай,— сказала кобила і підняла ногу. Підійшов вовк, глянув зацікавлено, а кобила йому копитом як дасть — так і посипались іскри з очей. Довгенько не міг прийти в себе старий. А як очуняв, подумав: «Ото дурний! Неграмотний, а поліз читати!..»