Був тихий зимовий вечір десь у середині грудня. На великому ліжку сиділи мама з маленькою дівчинкою Софійкою. Їй вже було аж два рочки, і маленька дуже любила, коли матуся розповідала їй казочку.

   Та сьогодні мама розказувала не звичайну казку, а легенду про Святого Миколая, адже через кілька днів свято, і Миколай має принести Софійці подарунок, бо вона була дуже слухняною дівчинкою.

— Святий Миколай, — розпочала матуся, — захисник усіх подо­рожніх¹ і дітей.

   Давно-давно жив хлопець Миколай. Був він сиротою. Його батько й мати померли, залишивши синові велике майно.

    Мав Миколай дуже добре серце і хотів допомогти всім довкола.

    Під покровом ночі² Миколай брав на плечі мішок з харчами, грошима і одягом та йшов до осель бідняків. А там підкидав подарунки у вікна.

   Дуже любив він дітей, тому вони найпершими отримували подарунки.

   Але не забував і про вдів³, сиріт та інших нужденних.

Минули роки. Миколай став священиком, а далі і єпископом⁴. Всі шанували і любили його за доброту, за ласкавість і мудрість.

    А про діток він і далі не забував. Як тільки довідувався, що якась дитина в біді, зараз ішов до неї з потіхою й подарунками.

    Коли помер Миколай і його душа стала перед Господнім пре­столом, Господь спитав:

— Чого бажаєш, мій Миколаю, в нагороду за добре життя на землі?

— Нічого не бажаю, — відповів Миколай, — тільки дозволь мені, Боже, сходити час від часу з неба на землю й відвідувати дітей.

    Усміхнувся ласкаво Господь і сказав:

— Знав я, яке буде твоє прохання. Щороку в день своїх іменин змо­жеш сходити на землю.

    А на землі пам'ять про Миколая не завмерла. Всі пам'ятають про його добрі діла, про його святе життя, і тому Церква його Святим назвала.

    Та й на небі Миколай не сидить та не відпочиває: він то подо­рожніх від хуртовини рятує, то пожежу допомагає гасити, то на морі шторм зупиняє. Допомагає людям, як може.

    У ніч з 18 на 19 грудня в оселі, де живуть діти, нечутно прихо­дить Миколай і так само нечутно кладе переважно під подушки, а іноді у черевички сплячої малечі жадані дарунки. І що важливо — саме ті дарунки, які собі намріяли слухняні хлопчики й дівчатка.

    Напередодні чарівної ночі потрібно написати лист-прохання до Святого, покласти записку на вікно і сподіватися на здійснен­ня мрії. Чи то Ангел, чи то яка пташка той лист забере. І Миколай точно знатиме, чого від нього сподіваються. А якщо малюк ще цілком неписемний, то Святий і так здогадається.

    А що чекає неслухняних? Ну, таких в Україні геть мало. Якщо трапляються, то їм дістається різочка, але тоненька і недовга.

    А якщо мама й тато дуже попросять Миколая, то попри різочку Святий все ж покладе бодай цукерку чи помаранчу. Хіба б то дитина зовсім не вірила в чудо. Є ж пісенька для Святого Мико­лая: «Ой, хто, хто Миколая любить, ой, хто, хто Миколаю служить, тому Святий Миколай у всі часи помагай».

    Коли матуся закінчила розповідь, Софійка сонно посміхнулась і заснула.

    А вранці прокинулась з гарним настроєм — їй наснився Святий Миколай, який запитував, що подарувати цій маленькій красуні.

    Софійка попросила крім улюблених цукерок коника, на якому можна гойдатися.

Завтра вже свято.

    Дівчинка цілий день допомагала мамі, була слухняною. А ввечері, коли лежала в ліжечку, довго не могла заснути і чекала Святого.

    Тільки-но вона заплющила оченята, як до кімнати зайшов Миколай — сивий дідусь з добрими очима. Він поклав маленькій під подушку ласощі, а коника тихенько поставив біля ліжечка. Поправив ковдрочку і вирушив далі. Бо Святому потрібно ще обдарувати багатьох дітей!

    А вранці з кімнати Софійки не почулось «МАМА!» Там лунав дзвінкий дитячий сміх. А мама, прийшовши до донечки, заспі­вала: «Ой, хто, хто Миколая любить...»

1. Подорожній — людина, яка перебуває в дорозі.

2. Під покровом ночі — саме вночі, щоб було темно.

3. Вдова — жінка, в якої помер чоловік.

4. Єпископ — вищий духовний чин у християнській Церкві.