БАБИНЕ ЛІТО (народна легенда)     Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже квасоля проситься – тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля... А сливи, яблука, груші! Треба ж назбирати і грибів, ожини, горіхів.     Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба посадити, пересадити, розсадити... Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати... Зима спитає,

    Безліч риб живе у Балтійському морі. Є там оселедець, камбала, тріска, лосось, вугор, салака — усе не перелічиш. Живуть вони спільно, плавають великими  косяками, по тисячі голів, а водять ті косяки самці найспритніші.     Є у риб і своя мова, тільки вона не схожа на людську, тому що розмовляють риби за допомогою хвоста. Така розмова зрозуміла лише риб'ячому племені. Є у риб і свої сторожі. Заледве такий сторож зачує погане, він відразу подає знак і

   Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники1-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Дізналися про це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили міс­то з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їх візьмуть у полон чужинці, і вирішили вря­туватися, утекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.     Та

    Колись в давнину тут, де Дністер тече, плюскотів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди жили люди. Були серед них мисливці, хлібороби. I вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку, кожний день позначали на піску, щоб був на березі струмка, мітками. Що не день нова мітка. По них вони знали, скільки днів лишилося, наприклад, до весни.      Але одного разу струмок розлився

  Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде, солодкими оченятами позирає. Назустріч їжак. «Здоров був, їжаче!» — «Здоровенькі й ви будьте»,— відповів їжак і згорнувся клубочком. «Як здоров'ячко?» — «Спасибі».— «А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємось».   Згорнувся їжак іще тугіше, засопів.   «Не можу,— відповідає.— Я

  Жив чоловік на прізвище Нехайло. Одержав він у спадщину невеличку ділянку виноградника. Весною пішов Нехайло на виноградник подивитися, що там робити треба.   Подивився та й каже: «Завтра візьму сапу і всю траву виполю». І пішов додому.   А на виноградникові, у траві, було кодло маленьких лисенят. Як почули це, перелякалися. Прийшла стара лисиця, а лисенята до неї: «Мамо,— кажуть,— приходив якийсь дядько і казав, що завтра прийде і всю траву

  З западаючим смерком заняли кури свої сідала і лагодилися на нічліг, як нараз лис голодний прийшов до них з такою новиною: «Приходжу просто з лісу, где птиці і звірі таку раду радили, щоби межи всіма животинами віднині всяка незгода закінчилася, а вмісто неї вічний мир настав. Цілий собор, узнавши всеконечну того потребу, ухвалив, щоби перед всім вовки з вівцями, а лиси з курми о тім порозумілися; і на мене випало вас о тім завідомити, а я перший хочу тоє діло ствердити, що від сеї

  Зголоднів лис в ямі та й побіг собі шукати їди. Вибіг з лісу на поле та й звернув до села, може би де роздобув яку курку. Але що то був день і люди всюди ходили, не вдалася штука; не лише не дістав курки, але ще й пси мало го не роздерли. Мусів вертати назад до лісу голоден. Підбігає під ліс, а там сидів лісничий; мав файний город, а в тім городі красний виноград, засаджений попід, пліт до сонця. Виноград того року зародив сильно, китиці були такі великі й тяжкі, що аж гілля вгинали.

  По великих лісах завжди побережники палили вугля. І лев дивиться на них і каже: «Що ви так дуже-то працюєте?» Каже: «Я би-м то відразу розірвав»,— як хлопи забили клин в дуба, і [він] роздявився.   Доміркувалися побережники, що би з ним зчинити, який би презент свому панові і втіху оказати, та й кажуть: «Но, коли ж ти такий розумний, то розірви, ми ти вже показали стежку. Стань ту єднов ногов — ніби де вужче, а ту другов — де ширше, а

  Мав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому навкучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від него та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів льва, то ся не стямив і дуже накоротко надумався: ніц, лиш лягаю неживий! Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається: «Що то

  Лев опісля обіду ліг в холодочку опочивать. Тіко що гарно задрімав, а мишеня вилізло з своєї нори і побігло навпрямець через лева. Лев спросоння подумав, що його хто-небудь лове, здригнув, підняв голову, аж то мишеня по йому пробігло. Лев тоді й каже: «Як ти сміло мене безпокоїть?! Ти знаєш, хто я? Та я тебе тут роздавлю так, що твого й потроху не останеться».— «Государ-батюшка! — жалібно запищало мишеня.— Будь ласкавий, прости. Помилуй мене,

  У сім'ї одного бідного чоловіка народилася перша дитина. Ходив він по селі і не міг знайти кума, бо був дуже бідний. Усі знали, що він не має що дати їсти, і не хотіли йти до нього за кумів. Дитина лежить нехрещена, а мати через це не має права вийти з хати. Навіть до керниці за водою не має права вийти. Вона знов посилає чоловіка: — Іди шукай кумів.   Він знову ходив по селі, питав, просив, і ніхто не хотів іти. Вертається він додому і здибає якусь чужу бабу. Та баба питає:

  Перед святим Николаєм сходяться вовки на Чорну гору, там каже їм святий Николай, котрий має що з'їсти за цілий рік. Був межи вовками і один кривий вовк. Він усе приходив на самім послідку, а як прийде, то пхається на самий перед, аби йому святий Николай сказав, що має з'їсти. Тогди Николай каже: «Іди, там пасеться стадо свиней, а межи ними є одно криве, то маєш з'їсти». Приходить вовк ід свиням та й каже: «Я се криве маю з'їсти».— «Добре,— кажуть

  Бідний вовк ніяк не знайде собі їжі, вже трохи не здохне, ледве ходить. Ось іде дорогою і знайшов те, що чоловік загубив. Вовк зрадів і хотів їсти, і надумав, що як із'їсть він сало, то воно ж солоне, то буде пить хотіть. Він каже: — Піду вперед нап'юсь, а тоді буду їсти.   Поки сходив до річки та од річки, а тим часом чоловік оглядівся, аж нема сала, він вернувся і знайшов сало. А вовк прийшов од річки, аж нема сала. Він каже: — Дурний я, нерозумний, хіба хто, не ївши,

  Був собі чоловік з бабою, і був у них єден син Іван,— да і той дурний. От і тії старії померли. Остався Іван єден на світі — сирота, і кіт з ним. Іван був дуже ледащий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно... То він в піч влізе та й сидить, гріється... І все за його робив кіт; де що достане для його — накормить, бо кіт був розумніший за Івана. — Може б, ти, Іване, чого-небудь з'їв? — питає кіт. —

  Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже. — А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть. — Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.   Поїхали.   А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки

  Корова, кінь і пес повадилися между собою, кого із них ґазда більше любить. «Конечно, мене,— говорить кінь,— я йому плуг і борону тягаю, дрова із лісу вожу, сам він на мні в город ходить; пропав би він без мене».— «Ніт, ґазда любить більше мене,— говорить корова,— я все його сімейство молоком кормлю».— «Ніт, ґазда мене ліпше любить,— ворчить пес,— я його хижу і маєток стережу».   Вислухав ґазда сей

  Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить: — Бабусю! Спекла б ти колобок! — Та з чого ж я спечу, як і борошна нема? — От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.   Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.   А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби

  Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає.   Коли се один і каже: — Ой, братіку, біда! Смерть іде! (А воно, бачите, в степу так здалека видно!). — Ну, то що? — каже той. — Та вона ж нас постинає! Тікаймо! — Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати! — Чи так, то й так!   Сидять.

  Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п'ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп'ять додому і пішов у путь-дорогу куди Бог дасть. Тепер як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою. Зустрічає його парубок. — Здрастуйте,— говорить,— що ви є таке? — Я,— каже,— козак Мамарига; служив у багачів

  Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через

  А то як коваль з пуда заліза зробив пшик. Один хлібороб каже ковалеві: — Вийде з пуда заліза леміш? — Вийде, та ще й добрий! — Ну, на залізо, роби!   От він робив, робив... — Ні,— каже,— не вийде леміш, а вийде чересло. — Ну, роби чересло!   Робив, робив... — Ні,— каже,— не вийде чересло, а вийде сокира. — Ну, роби сокиру!   Робив, робив... — Ні,— каже,— не буде сокира, а буде долото.

  Був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то

  Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в'язочку —і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом вештається та краде, що попало.   Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають: «А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?» — «Як мені не