Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде, солодкими оченятами позирає. Назустріч їжак. «Здоров був, їжаче!» — «Здоровенькі й ви будьте»,— відповів їжак і згорнувся клубочком. «Як здоров'ячко?» — «Спасибі».— «А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємось».   Згорнувся їжак іще тугіше, засопів.   «Не можу,— відповідає.— Я

  Жив чоловік на прізвище Нехайло. Одержав він у спадщину невеличку ділянку виноградника. Весною пішов Нехайло на виноградник подивитися, що там робити треба.   Подивився та й каже: «Завтра візьму сапу і всю траву виполю». І пішов додому.   А на виноградникові, у траві, було кодло маленьких лисенят. Як почули це, перелякалися. Прийшла стара лисиця, а лисенята до неї: «Мамо,— кажуть,— приходив якийсь дядько і казав, що завтра прийде і всю траву

  З западаючим смерком заняли кури свої сідала і лагодилися на нічліг, як нараз лис голодний прийшов до них з такою новиною: «Приходжу просто з лісу, где птиці і звірі таку раду радили, щоби межи всіма животинами віднині всяка незгода закінчилася, а вмісто неї вічний мир настав. Цілий собор, узнавши всеконечну того потребу, ухвалив, щоби перед всім вовки з вівцями, а лиси з курми о тім порозумілися; і на мене випало вас о тім завідомити, а я перший хочу тоє діло ствердити, що від сеї

  Зголоднів лис в ямі та й побіг собі шукати їди. Вибіг з лісу на поле та й звернув до села, може би де роздобув яку курку. Але що то був день і люди всюди ходили, не вдалася штука; не лише не дістав курки, але ще й пси мало го не роздерли. Мусів вертати назад до лісу голоден. Підбігає під ліс, а там сидів лісничий; мав файний город, а в тім городі красний виноград, засаджений попід, пліт до сонця. Виноград того року зародив сильно, китиці були такі великі й тяжкі, що аж гілля вгинали.

  По великих лісах завжди побережники палили вугля. І лев дивиться на них і каже: «Що ви так дуже-то працюєте?» Каже: «Я би-м то відразу розірвав»,— як хлопи забили клин в дуба, і [він] роздявився.   Доміркувалися побережники, що би з ним зчинити, який би презент свому панові і втіху оказати, та й кажуть: «Но, коли ж ти такий розумний, то розірви, ми ти вже показали стежку. Стань ту єднов ногов — ніби де вужче, а ту другов — де ширше, а

  Мав чоловік осла. І той осел став старий, і дуже ся йому навкучило у господаря нагайок набирати, тому він відійшов від него та й пішов собі у ліс жити. І так він собі ходив, набувався і не хотів ліпшого життя мати, як у лісі. Але по лісі ходив лев і якраз на той час лев зближається до осла. Осел як уздрів льва, то ся не стямив і дуже накоротко надумався: ніц, лиш лягаю неживий! Та й ліг. Але нім лев прийшов, то осел собі роздумав, що має робити. Приходить лев і питається: «Що то

  Лев опісля обіду ліг в холодочку опочивать. Тіко що гарно задрімав, а мишеня вилізло з своєї нори і побігло навпрямець через лева. Лев спросоння подумав, що його хто-небудь лове, здригнув, підняв голову, аж то мишеня по йому пробігло. Лев тоді й каже: «Як ти сміло мене безпокоїть?! Ти знаєш, хто я? Та я тебе тут роздавлю так, що твого й потроху не останеться».— «Государ-батюшка! — жалібно запищало мишеня.— Будь ласкавий, прости. Помилуй мене,

  У сім'ї одного бідного чоловіка народилася перша дитина. Ходив він по селі і не міг знайти кума, бо був дуже бідний. Усі знали, що він не має що дати їсти, і не хотіли йти до нього за кумів. Дитина лежить нехрещена, а мати через це не має права вийти з хати. Навіть до керниці за водою не має права вийти. Вона знов посилає чоловіка: — Іди шукай кумів.   Він знову ходив по селі, питав, просив, і ніхто не хотів іти. Вертається він додому і здибає якусь чужу бабу. Та баба питає:

  Перед святим Николаєм сходяться вовки на Чорну гору, там каже їм святий Николай, котрий має що з'їсти за цілий рік. Був межи вовками і один кривий вовк. Він усе приходив на самім послідку, а як прийде, то пхається на самий перед, аби йому святий Николай сказав, що має з'їсти. Тогди Николай каже: «Іди, там пасеться стадо свиней, а межи ними є одно криве, то маєш з'їсти». Приходить вовк ід свиням та й каже: «Я се криве маю з'їсти».— «Добре,— кажуть

  Бідний вовк ніяк не знайде собі їжі, вже трохи не здохне, ледве ходить. Ось іде дорогою і знайшов те, що чоловік загубив. Вовк зрадів і хотів їсти, і надумав, що як із'їсть він сало, то воно ж солоне, то буде пить хотіть. Він каже: — Піду вперед нап'юсь, а тоді буду їсти.   Поки сходив до річки та од річки, а тим часом чоловік оглядівся, аж нема сала, він вернувся і знайшов сало. А вовк прийшов од річки, аж нема сала. Він каже: — Дурний я, нерозумний, хіба хто, не ївши,

  Був собі чоловік з бабою, і був у них єден син Іван,— да і той дурний. От і тії старії померли. Остався Іван єден на світі — сирота, і кіт з ним. Іван був дуже ледащий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно... То він в піч влізе та й сидить, гріється... І все за його робив кіт; де що достане для його — накормить, бо кіт був розумніший за Івана. — Може б, ти, Іване, чого-небудь з'їв? — питає кіт. —

  Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже. — А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть. — Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.   Поїхали.   А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки

  Корова, кінь і пес повадилися между собою, кого із них ґазда більше любить. «Конечно, мене,— говорить кінь,— я йому плуг і борону тягаю, дрова із лісу вожу, сам він на мні в город ходить; пропав би він без мене».— «Ніт, ґазда любить більше мене,— говорить корова,— я все його сімейство молоком кормлю».— «Ніт, ґазда мене ліпше любить,— ворчить пес,— я його хижу і маєток стережу».   Вислухав ґазда сей

  Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить: — Бабусю! Спекла б ти колобок! — Та з чого ж я спечу, як і борошна нема? — От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.   Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.   А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби

  Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає.   Коли се один і каже: — Ой, братіку, біда! Смерть іде! (А воно, бачите, в степу так здалека видно!). — Ну, то що? — каже той. — Та вона ж нас постинає! Тікаймо! — Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати! — Чи так, то й так!   Сидять.

  Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п'ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп'ять додому і пішов у путь-дорогу куди Бог дасть. Тепер як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою. Зустрічає його парубок. — Здрастуйте,— говорить,— що ви є таке? — Я,— каже,— козак Мамарига; служив у багачів

  Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через

  А то як коваль з пуда заліза зробив пшик. Один хлібороб каже ковалеві: — Вийде з пуда заліза леміш? — Вийде, та ще й добрий! — Ну, на залізо, роби!   От він робив, робив... — Ні,— каже,— не вийде леміш, а вийде чересло. — Ну, роби чересло!   Робив, робив... — Ні,— каже,— не вийде чересло, а вийде сокира. — Ну, роби сокиру!   Робив, робив... — Ні,— каже,— не буде сокира, а буде долото.

  Був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то

  Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в'язочку —і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом вештається та краде, що попало.   Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають: «А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?» — «Як мені не

  Було це чи не було, а зустрілися якось кіт і пес. Пес цілий день гасав луками, допомагав пастухові череду пасти, а ввечері гарно вечеряв, що там давав йому хазяїн, і міцно засипав.   От кіт і питає у пса: — Скажи-но мені, як це так: життя твоє таке клопітне, а їси ти всмак і спиш добре. Тим часом я живу в теплі, без турбот, а проте не маю ні спокійного сну, ні смаку до їжі.   Пес і каже котові:          Потрудись, побігай, а тоді вже обідай;

  Був собі кінь, не дуже гарний, підліток, непоказний, та у розумного хазяїна все тяг та тяг чи то на панщині, чи на хазяйській роботі і в сосі, і в бороні, і в возі,   І в санях, і з хлібом, і з соломою, або де з чим попало, все помаленьку совпається то ступою, то шлаптю, а іноді і навзаводі, коли того треба. Інші коні чепурні, веселі, гарні і молоді, часом басують, а часом, на гору обоз важким возом заупиревавши, стануть, або на дибки спиняться, або вивернуться із оглобель, а сей

  Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибає лева. Лев каже до коня: — Ану поборімся. Кінь каже: — Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося.   Прийшли вони до скали. Кінь був підкований, як ударить копитами в скалу — аж іскри посипалися. Тогді каже до лева: — Ану, чи ти так годен?   Лев як ударив лапами, аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від

  Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину.   Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав княвь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього: — Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?