Жили собі пан та лакей¹. То як були вони ще малими, так укупі гралися і все у них зарівно, а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та все таке, щоб його можна було знищити.

     Усе те лакей поробить, живим і вернеться.

    От раз загадує йому:

— Принеси мені Видимо й Невидимо.

    Той іде — плаче та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що Господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов у ту хатку та й заховався під припічок. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:

— Видимо й Невидимо, подай на стіл!

    Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки. От дід наївся, напився та;

— Видимо й Невидимо, прибери!

    Зараз де все оте й поділося.

    А лакей з-під припічка усе бачить. От як дід пішов, лакей виліз.

— Ану, — каже, — і я зажадаю собі того. Видимо й Невидимо. Подай на стіл!

Зараз де що і взялося.

    Він напився, наївся, тоді й питає.

— А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?

— Та набридло, — каже.

— Так ходім зі мною.

— Ходім.

Ото і пішли. Він що версту² відійде — гукає:

— Видимо й Невидимо, чи ти тут?

— Тут, тут, хазяїне, не 6|йсь, я не останусь

    Коли це бачить він, що покої³ будуються, людей нікого не видно, з один тільки топір: сам і теше, сам і рубає, а що треба підняти, топір устромиться — сам і нагору витягне. Видимо й Невидиме йому і каже:

— Поміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду, як тільки гукнеш.

    От то тільки сказано, а тут і дідок іде, він і каже:

— Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.

— Яке ж воно? Він тоді зараз:

— Видимо й Невидимо, подай на стіл!

    Де що і вродилось. Дідок наївся, напився.

— Це, — каже, — добра штука! Чому не проміняти? Та й віддав йому той топір.

Ось він відійшов трохи та й питає:

— Видимо й Невидимо!

— Тут, тут, хазяїне, коло тебе, — озивається.

    От випало йому знов іти лісом. Коли бачить, кругом лісу скаче ломачка⁴ , а в лісі ходить дідок.

— Що це, — питає, — діду, у тебе таке?

— Та це ломачка-самобійка, ось дивись, — каже. — Ану, дубинко-самобійко, ходи!

   Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба і звалить. Він тоді до свого:

— Видимо й Невидимо, подай на стіл!

    Зараз де що і взялося. Дід напився, наївся та й пристав до нього:

— Проміняй мені його на ломачку-самобійку.

   Він проміняй, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та

— Видимо й Невидимо!

    Тут, тут, хазяїне, коло тебе.

    От приходять вони у місто, зайшов у трактир та й командує:

— Видимо й Невидимо, подай на стіл!

    Відразу де що й взялося. Він наївся, напився та ще коло себе чоловік десять нагодував. А один вояк побачив усе те та й каже:

— Це ще не штука, а от штука! Ану, прути⁵, нуте!

    Де не взялися прути, як заходились, так коло нього аж свистять.

— Ось, проміняй, — каже вояк, — мені на твоє Видимо й Невидимо.

    Він проміняв його на ті прути, але тільки за місто вийшов та:

— Видимо й Невидимо!

— Я тут, тут, хазяїне, не бійсь, — озивається.

    От прийшов він до свого пана, а в нього саме гості були. Пан як побачив, що він вернувся, кричить:

— Ей, подать канчук⁶.

— Ні, — каже, — підожди! Бий гостей, ломачко-самобійко, та добре бий!

    Як почала та ломачка гостей чистити⁷! Що побила, а що повтікали. Він тоді до прутів:

— Прути, нуте!

    Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив добре пана, то давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам тягає, сам рубає, сам і теше, а він тільки походжає і ще приказує.

1. Лакей — слуга у панів.

2. Верста — давня міра довжини, яка дорівнює 1068,8 метра.

3. Покої — пишні, багаті приміщення.

4. Ломачка — палиця, дрючок.

5. Прут — тонка  гнучка гілка без листя.

6. Канчук — нагайка з переплетених ремінців.

7. Чистити — бити, дубасити.