Лебідь плавав понад берегом, зігнувши шию, дивився у воду.

    Пропливала повз нього щука і питає:

— Скажи, будь ласкавий, де ти буваєш, коли річка замерза? Я хотіла на зиму куди-небудь утекти, а то під льодом зади­хаюся без свіжого повітря.

— Я на зиму лечу відсіль у вирій, там і живу до весни.

— Візьми і мене із собою! — сказала щука.

— А чого ж; подаймось, разом веселіш буде.

    І рак каже: «Візьміть і мене».

— Якщо хочеш — одправляйся і ти з нами, гуртом веселіш буде; діждемось осені, я вам тоді скажу, коли летіть.

    Лебідь думав, що вони як плавають по воді, так і умі­ють літати в повітрі.

    Минуло літо, наступила осінь, лебідь каже:

— Ну, братики, пора летіть у вирій, лагодьтесь назав­тра, після обід рушим у дорогу.

    Щука оповістила рака. Рак подумав і каже:

— А як же ми, сестро, будем на сухопутті жити без їжі? Давай візьмем із собою на дорогу харчів.

— Та давай ми загрузим харчами возок, упряжемося в його і подаймося. Утрьох із лебедем потягнем.

    Рак і щука добули воза, насукали з трави постромок і ждали лебедя.

    Прилетів лебідь:

— Ну, ви тут готові, а то я вже лечу!

— Готові, тільки ти підсоби нам віз везти.

— Добре, чіпляйте постромку мені за ногу . Рак прив'язав лебедя. Свою постромку взяв у клешні, а щука за третю учепилась зубами.

— Ну, хлопці, разом трогай!

    Рак поп'явся назад, хвостиком замелькав, щука стрілою розігналась на глиб у воду, а лебідь замахав крилами, піднявсь угору. Обірвались усі постромки, не дали возові ходу

     Хто з них був винуватий, а хто правий — цього ніхто тоді не знав . І судити нікого не став. Одні тільки жаби досить насміялись і немало дивувались, чого рак і щука не за своє діло брались.