Схиливши гнучку шию до дзеркала води, лебідь дов­го вдивлявся у своє відображення. Він зрозумів причи­ну втоми й холоду, який пронизував усе тіло.

    Тепер він точно знав, що прийшов час прощання з життям.

    Його пір'їни були такі самі прекрасні й білосніжні, як у далекі роки юності. Йому вдалося пронести в незаплямованій чистоті своє вбрання через усі життєві незгоди і випробування, через спеку і морози.

     І тепер він був готовий спокійно й гідно закінчити свої дні.

     Зігнувши красиву шию, він повільно і велично під­плив до плакучої верби. В її тіні він любив відпочива­ти в літню спеку.

    Спустився вечір, і спокійні води озера від заходу сонця стали багряними.

     У глибокій вечірній тишині почувся лебединий спів. Ніколи раніше лебідь не співав з такою проникливою сердечністю і тугою. Він натхненно співав про свою любов до природи, неба, води, землі...

— Лебідь співає, — промовили пошепки зачаровані піснею риби, птахи та інші мешканці полів, лісів і лу­ків. — Це пісня¹ помираючого лебедя.

     Ніжна, сумна пісня луною рознеслася навколо й за­вмерла з останніми променями сонця.

^{1. Лебедина пісня — це стійке словосполучення, яке озна­чає: останній (переважно найзначніший) твір письменни­ка, художника... вияв таланту, здібностей.}