Жили собі в лісовій печері маленькі ведмежата з мамою. Якось неподалік того місця лісоруб рубав дрова й помітив, як із кущів вилізло клишоноге ведмежа та зачепилося за колючу гілку малини. Шкода стало лісорубові бурого малюка, тому взяв на руки й відніс до печери.

    Ведмедиця подякувала за доброту та запропонувала: — Хочеш, станемо друзями?

    Чоловік погодився, хоча й бояв­ся хижачки. А згодом звик до неї, і потоваришували по-справжньому. Щоразу, як приходив до лісу вед­медиця допомагала складати на віз дрова, а тоді домовлялися знову зустрітися біля печери, щоб посмакувати гостинці, які приготу­вали одне одному, та по-приятельськи побесідувати.

     А якось чоловік сказав ведмедиці:

— Добра з тебе товаришка, усім подобаєшся, та серцем відчуваю: маєш у вдачі щось лихе.

    Лісоруб навіть не подумав, що образить ведмедицю. А бурій так боляче стало, що попросила:

— З усієї сили вдар мене сокирою по лапі, інакше з'їм!

    Чоловік розгубився та почав пояснювати приятельці:

— Я не можу заподіяти тобі болю!

    А бура знову своє:

— Не вдариш — з'їм!

    Бачить чоловік, що ведмедиця не поступиться, то замах­нувся і вдарив сокирою по лапі.

    Засмучені, розійшлися вони, домовившись, що, як і завжди, побачаться біля печери. Скільки не приходив лісоруб, та подруги більше не зустрічав.

Минуло багато часу, чоловік уже й забув про клишоногу. Коли це випадково побачив її в лісі.

— Здрастуй, ведмедице! — радісно помахав рукою селянин.

— Здрастуй! — впізнала приятеля подруга й люб'язно допомогла скласти на віз дрова.

    Лісоруб подякував і хотів їхати, коли це бура й каже:

— Друже, поглянь на мою лапу. Чи знайдеш ушкоджене сокирою місце?

— Ото диво! — вигукнув чоловік. — Ніколи не сказав би, що тут була рана! А я добре пам'ятаю той день, наче все було вчора: дуже хвилювався, що можеш загинути.

— Болюча рана загоїлася, я і сама про неї забула, а те, що ти сказав, пам'ятаю й досі...

    Ось так і розійшлися друзі — кожен своєю дорогою. А все могло бути інакше...