Жили собі чоловік і жінка, такі убогі — як церковні миші. А дітей мали стільки, що й забували, як котрого звати. Чоловік рубав дрова у лісі й тим заробляв собі на хліб.

    Якось вранці йшов той бідняк до лісу і почув крик з бо­лота. Підійшов, а там карета із золотоволосою дівчиною. Витягнув він карету, та дівчина подякувала й каже, що на заході сонця привезе йому додому мішок золота.

    На радощах чоловік заледве пів дня потрудився, а далі побіг додому, гукає жінку й дітей. Всі повибігали з хати — жінка розсердилася, що чоловік іде додому з порожніми руками. Він і розповідає, яка пригода йому трапилася. Жінка не повірила, а чоловік переконує, що так і було, що скоро вони стануть багатими.

    Стали думати, куди подінуть золото: чоловік хоче буди­нок великий побудувати, поле купити, худобу завести. Всі слухали, аж роти повідкривали.  Коли уже день на заході — а ніхто не їде. Почали вже й сваритися.

     Аж раптом біля порога зупинилася карета. Золотоволо­са дівчина гукає, аби йшли мішок забирати. Зняв з карети чоловік мішок, відкрив його — а там пшениця. Розсер­дився той бідняк, взяв ту пшеницю і розсипав за хатою, де попало, а сам пішов до людей на роботу найматися. Наступного дня приходить він з роботи, а те місце, де він розсипав пшеницю, так золотом і сяє. Кожен колосок налитий золотими зернами.

     Знову почав гукати жінку й дітей, аби вийшли на диво подивитися, та вони вже його не слухають. Коли ж вийшли з хати та поглянули на нивку — кинулись діти гладити і цілувати золоті колосочки. Тоді вижали та обмолотили золоту пшеницю, а зерном знову поле засіяли. 

     Зрозумів чоловік, що та пшениця і є золото, котре йому золотоволоса дівчина подарувала. І зажили вони в добрі та злагоді.