Закінчились уроки, а вчителька наша й каже:

— Сашко Лісовий захворів. Хто піде його провідати?

— Я! Я! Я! — посхоплювались усі.

— Якщо ви і в нього так галасуватимете, — сказала вчителька, — то краще не    йти нікому.

    Ми запевнили її, що галасувати не будемо, а вчителька відповіла, що ми молодці, та все одно сьогодні хай підуть кілька учнів, а завтра ще кілька і післязавтра.

— І пам'ятайте, — закінчила вона, — хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав із ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.

    Приходимо ми. Лежить Сашко, горло замотане, книжку читає.

— От добре! — зраділа його мама. — Там, на кухні, суп доварюється. А у мене обідня перерва закінчується. Ви через десять хвилин з плити суп зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.

— Ну, як тобі,— ми в Сашка питаємо, — нудно, мабуть, лежати?

— Та ні, — одказує. — Зовсім не нудно. Я от книжку читаю, цікава!

    Але ми зрозуміли, що це він так говорить із ввічливості. Спробуй-но сам-один лежати весь день.

— Нічого, — підбадьорюємо,— ми тебе зараз розважимо. — От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.

— Чого це я буду співати з дурного дива?! — Наталка нам. — Може, йому зовсім не хочеться мене слухати!

— Як це — не хочеться? Ех ти, а ще друг! Він же сам тут... Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.

    Стали ми посеред кімнати, відкашлялись і завели пісню. Співали, аж захрипли.

— Що, — питаємо Сашка, — повеселішало тобі трохи?

— Авжеж, повеселішало,— Наталка за нього з посмішкою відповідає. — Якщо так фальшивити, то краще вже мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?

    Сашко промовчав, але ж ми зрозуміли, що це він так промовчав, аби не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може бути мова, коли друг хворий!

— Давай, — Митько каже,— ми йому наш сюрприз покажемо.

— Давай!

    І почали ми матроській танок виконувати, який на шкільний вечір готували. Підспівуємо собі, й у долоні в такт плескаємо, І підборами по паркету — бух-бух! Так добре в нас іще ніколи не виходило. Розчервонілись обидва, вхекались, але не зупиняємося — для хворого ж товариша!

     Чуємо — дзвоник. Наталка побігла відчиняти двері. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.

— Це що за неподобство таке! — кричить. — Я поверхом нижче живу. В мене робота термінова, додому її взяв, щоб не заважав ніхто, а ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже годину, зосередитися не даєте!

    Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша. А він:

— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров'я слоняче треба мати. Припиняйте це гупання. Ви хто, діти чи коні? Книжку йому краще почитайте!

    Ми сказали, що ми діти та що книжку він і сам прочитає.

— Ну, то придумайте щось інше,— дядько говорить. — Он ви на хлопця подивіться, йому вже ось-ось погано стане від ваших розваг.

    I пішов.

    Сашко якось звіркувато затиснувся під стіну, і ми зрозуміли — йому цей дядько теж не сподобався.

— О! — скрикнув я радісно. — Та у тебе ж магнітофон є?! Чому ж ти мовчав? — і натиснув на вмикач.

— Зробити голосніше? — гукнув Митько. — Воно, коли голосно, то веселіше.

    Раптом Наталка почала до чогось принюхуватись — і з кімнати. Вбігає за мить.

— Ой,— кричить,— суп весь википів!

    Подалися ми на кухню. Бачимо — в каструльці щось темне на дні залишилось і пахне зовсім не так, як суп.

— Ех ви, — Наталка зітхнула. — Через вас зовсім забула, що мама просила. Чим же тепер хворого годувати?

    Почали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукор, а чай шукали-шукали — ніде нема.

— Яка різниця, — Митько сказав, — із заваркою чи без. Однаково вода.     Коричнева тільки, й так вип'є.

    Закип'ятили ми воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові: «Пий!». Сьорбнув він трохи.

— Не хочу. Голова болить.

— Це в нього від голоду, — здогадавсь я. — Ми тобі зараз усі втрьох картоплі начистимо. Ти яку любиш, смажену чи варену? А щоб не нудьгував, доки картопля варитиметься чи смажитиметься, увімкнемо магнітофон.

— Не треба, — він нам якось дивно відповів, — ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.

— Здається, час нам уже додому, — Наталка на двері поглянула.

— Додому? — сердито блимнув на неї Митько. — І полишити хворого товариша?

— Може, тобі ще заспівати? — Сашка допитуємося.

— І співати не треба!

— Може, затанцювати ще разочок? Нам неважко.

Сашко як затрусився.

— Не треба, — закричав, — мені ваших танців і нічого іншого не треба! Дайте мені спокій! Лежала людина і горя не знала. У мене через вас температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць хворітиму.

    Тут ми врешті зрозуміли, чого він хоче, і почали одягатися.

— Ну, бачили ви таке? — мовив Митько вже надворі. — Друзі, не шкодуючи ні сил, ні часу, прийшли до нього, щоб розважити, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, вигнав... Оце так-так! Нахаба, та й годі...