ПУСТОЩІ (оповідання Олега Буценя)

   Михась причинив за собою двері й, почепивши на руку торбинку, вийшов на сходи. Але, ступивши кіль­ка кроків, зупинився біля сусідських дверей. Відшу­кав дзвінок із табличкою «Кравченко», озирнувся, на­тиснув на кнопку і щодуху припустився (або прожогом кинувся) по сходах. Він знав: за хвилину двері відчи­нить бабуся в окулярах, у старенькому халаті. Потім переступить поріг, подивиться вниз, угору,— і лагідна усмішка згасне на її обличчі.

     «І чого вона завжди всміхається, як відчиняє две­рі?» — вже вкотре подумав Михась.

    Дзвонити до Кравчихи — так прозивали в будинку стару — вже стало в нього звичкою. Спускаючись схо­дами, він не минав нагоди зайвий раз потурбувати її. Навіть свого дружка Костя, що жив поверхом вище, теж навчив.

     Купивши в крамниці хліба, ковбаси і макаронів, Михась неквапом повернувся додому.

— Ось,— сказав він матері, викладаючи покупки на стіл.

— Знаєш, Михасю, доведеться тобі ще раз спусти­тись,— сказала мати.— Зовсім забула: купи ще цукру і сірників. Наталя Федорівна просила, а я заклопота­лась і забула.

— Це та Кравчиха з чотирнадцятої квартири? Хай сама собі купує,— набурмосився Михась.— Вона колись нашого Пушка хотіла палицею стукнути.

— І добре б зробила, бо через нього і пройти в пі­д'їзді не можна. А як забачить у кого палицю в руках, так і кидається, мов скажений. Отож не сперечайся, купи і занеси їй.

    Повертатись з крамниці Михась не поспішав. «Ні­чого з нею не станеться, зачекає...» І довго пробайдикував з хлопцями на подвір'ї.

     Піднявшись нарешті до дверей Кравчихи, він трохи постояв, розглядаючи її дзвінок, наче вперше бачив, натиснув кнопку. Тиша. Ані звуку. Він ще раз по­дзвонив і збирався вже йти додому, як десь далеко, з глибини квартири, зачовгали старечі кроки, і двері повільно одчинилися. Це була вона, стара Кравчиха, в тому ж таки незмінному халаті, з незмінною усміш­кою на обличчі.

— Ось мама вам передала,— сказав Михась, чомусь соромлячись признатись, що сам ходив до крамниці.

— Проходь,— лагідно мовила стара, пропускаючи його в квартиру.— У тебе добра мама, спасибі їй, не забуває мене.

    «Сам знаю, що добра»,— хотів був відказати Ми­хась. Та устрявати зі старою в розмову не став. Бо ще причепиться — не відстане. Вони, старі,— балакучі.

     Він швиденько поклав на стіл пачку цукру, дістав з кишені сірники і, щось пробурмотівши до Кравчихи у відповідь на подяку, вийшов з квартири. А ввечері знову мав клопіт: прийшла Кравчиха і просить матір знайти їй фотокартку онука.

— За диван упала. Палицею не дістану, а диван від­сунути не здужаю,— сумно казала стара.

— Не журіться. Зараз знайдемо вашого онука. Ану, Михасю, допоможи Наталі Федорівні.

— Я уроків ще не зробив,— почав огинатися Ми­хась.— Нічого, встигнеш.

    Біля своїх дверей Кравчиха довго тицяла ключем у шпарку,— все ніяк не могла попасти.

— Дайте-но я,— не витримав Михась.

— Окуляри забула в хаті, та й руки вже не ті,— наче виправдовуючись, мовила Кравчиха.

    В кімнаті вона зупинилась біля накритого жовтим килимком дивана.

— Ось там, за спинку впала.

    Михась відсунув столика, що стояв поруч з диваном, потім диван і дістав невеличку фотокартку в коричне­вій рамці. Це був юнак у морській формі, з веселим обличчям і зовсім не схожий на свою бабусю.

— То він ще як в училищі був. А коли скінчив, одразу поплив навколо світу. Давно я не бачила його. Все жду, ось-ось має повернутись.

— А в яких країнах він був? — для годиться спи­тав Михась.

— У багатьох. У Туреччині, Індії, Китаї, на якихось островах — забула вже, як звуться. В Америці. Ось зараз я покажу його листи.

     Стара принесла чорну лаковану шкатулку, дістала з неї стосик перев'язаних вузенькою стрічкою листів.

     «Марки! Яких тільки марок тут нема!» — майну­ло в Михасевій голові. Він аж зашарівся од такого не­жданого скарбу.

— Наталю Федорівно,— схвильовано попросив він,— а можна мені взяти марку? Я збираю їх...

— Бери, любий, бери. Тільки конвертів не псуй: бережу я онукові листи.     Загинув у мене син, Петрусів батько.— Зітхнула важко і додала:

— Бери, які до вподоби.

    Довго просидів Михась того вечора у Кравчихи, ста­ранно відліплюючи марки для своєї колекції.

    А через кілька днів на сходах перестріла його На­таля Федорівна і каже:

— Добре, що тебе побачила. Одержала зараз від Петру­ся листа, дрібно так написано, наче маком посіяв. В тебе очі зіркіші. Може, прочитаєш?

    Зайшли до кімнати.

— Ось він, лист,— сказала Наталя Федорівна, якось уся причаївшись.

    Михась вийняв з конверта складений удвоє арку­шик, розгорнув і почав читати. Петро писав, як вони, повертаючись на Батьківщину, попали в шторм, як дві доби не спали... Але все скінчилося добре, і от при­пливли в Одесу.

     Слухаючи, старенька охкала, витирала хусточкою сльози, і на обличчі, наче хвилі того неспокійного оке­ану, ходили зморшки: то зберуться біля рота, то біля очей, то на лобі...

     І раптом хтось подзвонив. Наталя Федорівна стре­пенулась. Добра, лагідна усмішка знову заграла на старечому обличчі.

— Може, то він... — зраділа, силкуючись піднятися з дивана.

    Михась підхопився, випереджаючи стару, і побіг відчиняти двері. Але за дверима нікого не було. Лише легкий шелест ніг долинав з нижнього поверху.

— Стій! — гукнув він і шугонув униз по сходах.

    Через кілька хвилин Михась повернувся захеканий, із червоною правою щокою, без ґудзика на сорочці.

— Хто це? — нетерпляче спитала Наталя Федо­рівна.

— Це... це якийсь чоловік помилився квартирою,— сказав Михась і сів дочитувати листа.

    




Переглядів: 30
23.07.2021 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ПУСТОЩІ (оповідання Олега Буценя):

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера