ЖИТТЯ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ КОЗАКА МИКОЛИ НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ (Ігор Федів та Вал. Злотополець) уривок

    Перед ним розкинувся острівець милі на дві завширшки і чотири завдовжки. Непролазний, дикий праліс вкривав значну його частину. Ніде не було видно осель, нізвідки не підіймався дим. Скільки не напружував Микола зір, ніяк не міг відшукати ознак людського життя. І тут підігнулися йому ноги, в німому відчаї притулився до скелі.

     «Острів! Безлюдний острів!...» — шепотів він ледве чутно.

     І згадалися Миколі ті хвилини, як іще малим хлопчиком бігав зеленими луками, як забавлявся в гурті друзів: на­сипав вали, дерев'яною шаблюкою зводив січі. А потім, стомлений, убігав до хати й розказував матері, як то вони рубалися, як в Андрійка зламалася шаблюка, як списом шкіру здерли з руки.

      Згадав оце все Микола, й жаль охопив за ріднею, за товариством. Чи вернеться він коли до них? Чи тут і за­гине?

      Відчував, як до очей підступили сльози. Довго-довго сидів отак непорушно Микола. І незримі нитки слалися з далекої землі до любої вітчизни. Він посилав туди всю свою любов і безмежну тугу.

       «Мабуть, довго мені доведеться тут прожити, — поду­мав нарешті тужно.— А може, й вікуватиму тут на цьому острові. Треба тепер відшукати хоч печеру, яка б захи­стила від хижаків та холоду».

       І він, спустившись з гори, розпочав пошуки, але, крім кам'яних скель, нічого не знайшов. Аж наприкінці при од­ній, як мур, стрімкій скелі побачив невеличку заглибину з вузькою щілиною. «Ось тут буде моя домівка!» — поду­мав Микола.

      «Якби мати лопату й кай­ло, — міркував він далі, — то таку б видовбав печеру  — хоч куди! Або хоч би шаблюка! Та, крім рук, нічогісінько немає, а руками не будеш довбати ске­лі; треба щось вимудрувати».

       Узяв спочатку гострий камінь, що лежав під ногами, почав довба­ти ним, та нічого з цього не вийшло. Аж врешті таки придумав. «Ось ці дерева зарадять моєму лихові: викопаю їх із корінням та й посаджу перед щілиною. А як розростуться, то наче стіною захистять мене. І спати вже можна спокійно, і ховатись од буревію. А зго­дом, може, щось краще знайду...».

      Не гаючи часу, взявся Микола до роботи. Руками викопував дерева, й хоч нелегко йому доводилось, але надвечір вже лежало перед печерою кілька.  Змучений, об­тер піт із чола й пішов напитися. А що вирішив до вечора посадити кілька дерев, то про спочинок не було й думки. Тепер почав руками рити ями. І хоч добре нагрів собі чуба, проте ввечері зеленіло п'ять дерев перед печерою.

      Тим часом голод ізнову почав допікати, а тут тобі вже й ніч надходить. «Піти б мені на берег і вдруге підживитися устрицями, а то як ляжеш голодний, то й не заснеш, як слід», — думав Микола. І хоч темно було, подався до моря.  Прийшов на берег, а тут тобі лихо: хвилі залили мілину.

«Гай, гай! Це приплив, — зітхнув Микола, — нічого не вдієш, козаче, — вертайся й лягай спати голодний».

      Та де тут лягати? Таки довелося примоститись на де­реві. А щоб не скотитися з гілляки, прив'язався очкурем і заснув за мить.

      Коли прокинувся вран­ці, відчув, як болить спина й нога, добре таки надавлена гіллякою. Але то був би не Микола, якби довго роздумував над тим, що в нього болить, і пішов на берег шукати устриць.

     Цього разу вибрав іншу доро­гу. Минув гущавину, перескочив через струмок і — праворуч росте кокосова пальма. Він бачив її в Африці не раз. Плоди, завбільшки як гарбузи чи дині, густо обсіли вершок дерева.

      «Горіхами можна підживитися краще, ніж устрицями, — подумав Микола й довгою палицею збив кілька. Та як їх їсти: тверді, мов каменюки. Після довгих зусиль розбив, проте, гострим каменем. А тут тобі й друга під нею, міц­на, мов панцир черепахи. Зате, розбивши її, знайшов усередині соковите зерно, смачне, як звичайний горіх, а в ньому — густий солодкий сік. І припав Микола до ко­косових горіхів, як ведмідь до меду.

     «Ну, хвалити Бога, що дав мені вже другу поживу, тепер І голод не страшний», — подумав він. І хоч ситий був, пішов таки на берег за устрицями. Багато їх нині не знайшов, зате, вертаючи до печери, побачив зариту в піску велику мушлю з гострими, як вістря, краями. «От і за лопату буде мені, а то пальці таки здорово болять», — промовив, витягнувши мушлю з піску. Незабаром знайшов він так само випадково рослину з волокнистим бадиллям, як у льону або в коноплі.

     «Може, що вийде з цього бадилля», — подумав козак. Нарвав його цілий оберемок, поскручував у в'язки, як коноплі, й поклав у воду мочити. За кілька днів, як зм'я­кло бадилля, вийняв в'язки і розклав сушити на сонці. «От якби терниця тепер: витіпав би краще за бабу. Та ось цей костур, може, заступить її», — промовив Микола, заходжуючись працювати.

    І диво: з твердого бадилля вдалося йому справді виті­пати прядиво. Із прядива почав сукати нитки й, хоч були вони не такі міцні, як у мотузярів, все ж прив'язав ними до дрючка велику мушлю, яку знайшов напередодні. Отож випадок допоміг Миколі надбати коштовне знаряддя — лопату.

     Робота з огорожею пішла тепер швидше. Дерево за деревом щораз густіше прикривали вхід до печери. А щоб іще краще його захистити, засадив Микола другий ряд дерев, переплівши IX гнучким гіллям, а відстань між ря­дами засипав землею й камінням. «От тобі й вал. І кулі бусурманської не побоявся б за ним!» — говорив до себе.

    І відтоді вранці та ввечері носив він із близького дже­рела в кокосових лушпинах воду й поливав дерева. І що за радість була, як однієї днини побачив, що молода де­ревина пускає нові бруньки, а на валу починає зеленіти трава!

    До печери вів тільки один вхід. Щоб і туди не добрався якийсь непроханий гість, вирішив Микола і вхід засадити деревами. Та як заходити йому до печери? От і приду­мав: зсукав мотуззя й зв'язав із нього міцну драбину. Над печерою підноситься стрімка скеля, така заввишки, як кручі над Дніпром під Києвом, а на її вершині, над са­мою печерою, росло гіллясте дерево. За нього зачепив мотузяну драбину.

    «Ось так і заходитиму до своєї печери. Ти, леве, ти­гре чи інша хижа звірюко, не втнеш цієї штуки!» — думав Микола. А тепер почав він міркувати, як би вигідніше розташуватись у вузькій, тісній печері, а насамперед її розширити.

Щоб знайти якесь більш-менш придатне знаряддя для розширення печери, пішов Микола до струмка, що проті­кав праворуч від його домівки. На березі лежало багато всякого каміння. Після довгих пошуків знайшов невеликий камінь, подібний до сокири: він був навіть гострий на кінці й немов умисне з діркою на держаку.

     «Ось тобі й щастя!» — зрадів Микола. У дірку забив міцного дрючка — й сокира готова. «Ану, кам'яна соки­ро, чи придатна ти до чого, чи, може, жбурну тебе туди, звідки взяв?» — сказав Микола й цюкнув для проби по малій деревині, що стояла перед ним.

     «Ну й розумака в мене!» — вигукнув утішений, як поба­чив, що підтяте дерево схилилося вниз. Тоді він знайшов іще два камені: один схожий був на клепало, яким каме­нярі б'ють каміння, а другий — на короткий грубий ціпок.

     Маючи тепер стільки інструменту, повний сили й ба­дьорості, взявся до праці. Шматок за шматком лупав він нетверду скелю. Печера ставала все більшою й вищою. За кілька днів, як уже продовбав печеру настільки, що міг вигідно поміститися, вистелив заздалегідь висушеним сіном і вперше заснув на острові по-людськи...

      




Переглядів: 502
21.05.2022 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ЖИТТЯ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ КОЗАКА МИКОЛИ НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ (Ігор Федів та Вал. Злотополець) уривок:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера