Пішов малий Федько з матір'ю на поле картоплю копати.

— Вісім років тобі, — каже мати, — працювати пора по-справжньому.

    Підкопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.

    Не хочеться Федькові працювати. Визбирує кар­топлю, що зверху, а в землі не хоче порпатися. Залишив він картоплю в одному кущі, другому.

    Мати помітила таку роботу, довибирала, що Федько зоставив, та й каже:

— Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!

    Оглядається Федько довкола й дивується:

— Де ж та Людина? Що вона бачить?

— У тобі, Федьку, Людина. Все вона бачить, все помічає, та тільки ти не завжди дослухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона й скаже, як ти працюєш.

— А де ж вона в мені — Людина? — дивується Федько.

— У голові твоїй, у грудях, у серці, — підказує мати.

    Перейшов Федько до іншого куща, позбирав кар­топлю, що зверху лежала. Хотів було вже залишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: «Що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля, у землі».

    Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.

    «І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою ро­боту», — подумав Федько, зітхнув, розгріб землю біля викопаного куща й знайшов ще кілька великих картоплин. Легше стало на душі Федькові. Аж пі­сеньку веселу заспівав.

    Працює він годину, працює другу і все більше дивується. Ледве подумає: «Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі», як тут хтось і підслухає його думку.

     І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно.

     «Гарний цей друг — Людина», — думає Федько.