Ішла людина пшеничним полем. Раптом із-під її ніг ви­пурхнув жайворонок.    Піднявся високо й заспівав гарну піс­ню. Чує людина в цій пісні дивну казку про срібні струни, натягнуті від сонця до землі, про золоте сонечко, що ввечері йде відпочивати до казкового саду, про веселку — золотий міст, яким на землю сходять ковалі-велетні по залізо й вугілля.

    Слухає людина чарівну пісню жайворонка й іде все далі й далі — туди, куди летить пташка, — до лісу. Побачив жай­воронок, що людина вже на узліссі, та й залетів у пшеницю, сховався. Там його гніздечко. Жайвороненята чекають, не дочекаються матері. Вони запитують:

— Мамо, про що ти співала у своїй пісні?

— Про людину. Я просила її: іди, людино, подалі від мого гнізда. Не злякай моїх пташенят.

— І сподобалася твоя пісня людині?

— Дуже. Вона йшла за піснею аж до самого узлісся.