Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зернятко було зайвим. Миша каже:

— Нехай мені буде!

    А жайворонок каже:

— Нехай мені!

    Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них.    

    Миша й каже:

— Я перекушу зернятко.

    Цар на це погодився. А миша взяла зернятко та й по­бігла в нору. Тут цар зібрав усіх птахів, миша — звірів, почали воювати.

    Що звірі хочуть розірвати яку птицю — вона злетить на дерево, а звірі від птиць у нори ховаються. Так билися весь день, а увечері сіли відпочивати.  Цариця й помітила, що на війні немає комашні, та звеліла її покликати. І на­казала комашні вночі полізти на дерева і повідкушувати птиці пір'я біля крил.

    Наступного дня птиця стала падати на землю, не маючи змоги злетіти, а звірі тут її і розривали. А орел побачив, що біда, і з дерева не злетів. Коли тут іде стрілець. Поба­чив орла і став цілитись у нього, а той і просить стрільця:

— Не бий мене, чоловіче, я тобі у великій пригоді стану!

    От стрілець удруге прицілився, а орел знову благає:

— Візьми та вигодуй мене, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!

    І втретє прицілився стрілець, а орел все його просить:

— Не бий мене, чоловіче, краще вигодуй!

    Стрілець повірив, забрав орла і приніс додому. Той по­просив годувати його м'ясом доти, поки крила виростуть.

     А в того чоловіка були дві корови і бугай. От він одну корову зарізав, і орел за рік її з'їв та й просить чоловіка:

— Пусти мене політати — я спробую, чи відросли крила. Політав орел, опівдні повернувся і каже, що замала в нього сила — треба ще одну корову зарізати. За рік зно­ву політав, увечері повернувся і просить чоловіка зарізати ще й бугая, бо сили замало. Подумав чоловік, що коли втратив дві корови — то нехай уже й бугай пропадає. З'їв орел того бугая протягом року і знову полетів, та літав високо — аж під хмарами.

    Коли це прилетів і каже чоловікові:

— Cпасибі тобі, чоловіче, а тепер сідай на мене.

    Сів чоловік орлові на спину — той поніс його аж під хмари, а тоді пустив додолу. Аж біля землі підхопив чоло­віка і питає:

— А що, як тобі здавалось?

— Так, наче я вже неживий був.

— Отак і мені було, як ти на мене націлився. Сідай ще. Орел поніс його аж у хмару, а звідси знову пустив до­долу і підхопив біля самої землі.

— Як тобі здавалося, коли ти летів додолу?

— Так, наче мої кістки вже розсипались.

— Отак і мені здавалося, коли ти у мене вдруге цілився. І втретє поніс орел чоловіка — аж за хмари, а звідти знову скинув його додолу і підхопив біля самісінької землі.

— Як тобі здавалося, коли ти летів додолу?

— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.

— Отак і мені було, коли ти втретє у мене цілився. Але тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. Сі­дай на мене та полетимо до моєї господи.

    Ото летять і летять, прилітають до орлового дядька. Орел і каже:

— Іди ж у хату, та як будуть тебе питатися, чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.

    Приходить чоловік у хату, вітається, його й запитують:

— Чи по волі прийшов, чи по неволі?

— Добрий козак усе по волі ходить.

    Вони його й питають:

— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну, та ні чутки, ані звістки.

     А він їм і каже:

— Як дасте яйце-райце, то і на вічі приведу.

— Краще б нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

    Почув про це орел та й поніс чоловіка до свого брата, але і тут не здобув чоловік яйця-райця. Тоді полетіли до орлового батька.

    Коли увійшов чоловік до хати, розпитав батько про сво­го сина. Коли ж чоловік сказав, що на вічі його приведе, як дадуть йому яйце-райце, батько-орел і питає:

— Нащо воно тобі? Краще дамо тобі багато грошей.

— Я не хочу грошей, дайте мені яйце-райце!

— Піди ж приводь!

    Увійшли в хату, на радощах батьки орла дали чоловікові яйце-райце і сказали:

— Гляди ж, не розбивай його ніде по дорозі, а як при­йдеш додому — зроби великі загороди, а тоді його розіб'єш.

    Пішов чоловік додому та по дорозі захотілось йому води напитись. Нахилився до кринички — яйце-райце викоти­лось і розбилось. А з того яйця став скот вернути. Чоловік хоче його назад загнати, та не може.

     Коли це де не взялася змія та й каже, що зажене скот у яйце-райце, якщо чоловік подарує їй те, що без нього вдома стало. Чоловік і згодився.

    Прийшов додому — а там у нього син народився. Пожу­рились вони з жінкою, але що вдієш? Погородив чоловік великі загороди, розбив яйце, випустив скот і розбагатів.

     От виріс син і пішов до змії. А вона й загадує парубкові, щоб він за одну ніч луг викорчував, ізорав, пшениці засіяв, ізжав її, у копи поскладав, змолотив та щоб напік свіжих паляниць і змії на сніданок подав до столу.

    Зажурився хлопець та пішов до ставка. А там близько стояв мурований стовп, у якому була зміїна дочка. Почула вона, що парубок плаче, і питається:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, чого я ніколи в світі не зроблю!

    І розказав їй усе, а зміїна дочка й каже, що коли візьме її за жінку, то все зробить так, як змія наказала. Хлопець погодився. Дівчина й каже:

— Лягай спати, а завтра вранці понесеш змії паляницю.

    Пішла зміїна дочка до лугу, свиснула — луг тріщить, лущиться, пшениця сіється. До світанку спекла паляницю, а парубок приніс ту паляницю змії до столу.

— Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Щоб ти оту гору розкопав і Дніпро туди пустив, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки¹ туди приставали і щоб до ранку уся пшениця була продана!

    Знову зажурився хлопець і пішов до того стовпа, а змі­їна дочка й це діло за нього зробила, лише сказала, аби він вранці видав купцям пшеницю із комор.

    Вранці змія побачила, що все зроблено, і загадала парубкові, аби він уночі впіймав золотого зайця. Почула зміїна дочка та й каже: — Оце вже не жарти.     Одначе хо­дім до тієї скелі. Стань над норою:

—Ти будеш ловити зайця, а я гонитиму його з нори. Тільки гляди ж: що б не виходило з нори — лови його! То буде золотий заєць.

    Стала дівчина гонити з нори зайця, а хлопець бачить: вилазить з нори гадюка і сичить на нього. Він її і пустив.

— Та то ж був золотий заєць! Гляди ж, я ще раз гнати­му — і що б не виходило та що б тобі не казало, не випус­кай його!

    Коли це вилазить з нори стара баба і питає:

— Що ти тут, сину, шукаєш?

— Золотого зайця!

— Де би він тут узявся? Його тут нема!

    Та й пішла. А зміїна дочка коли про це почула, то й каже:

— Оце ж і був золотий заєць! Тепер ми уже його не впіймаємо, хіба що я сама перекинуся золотим зайцем. Принесеш зайця і покладеш на стільці — не віддавай мене змії в руки, бо вона здогадається і розірве нас обох!

    Так і зробили. Приніс хлопець золотого зайця, поклав на стільці і каже:

— Нате вам зайця, а я піду вже від вас.

— Добре, йди.

    А змія тільки з хати — заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони удвох утікати. Коли ж змія побачила, що то не заєць, а її дочка, кинулась наздоганя­ти. Та не сама побігла, а послала свого чоловіка. Чують вони — земля стугонить.

— Оце вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Як стане питатись тебе, чи не бачив парубка й дівки, то ти скажи, що вони тоді тут ішли, як ця пшениця сіялась.

     Прибіг змій, питається, а хлопець йому й відповідає, що ішли тут парубок з дівчиною, коли ця пшениця сіялась.

— Цю пшеницю вже пора косити, а їх вчора не стало.

    І вернувся змій додому. Зміїха його розпитує та й сер­диться, що це ж вони і були. І сама побігла наздоганяти втікачів. А дівчина з парубком далі утікають. Коли чують — аж земля реве і жаром пашить.

— Ей, тепер ми пропащі! Змія сама біжить. Ну, я тебе зроблю річкою, а сама стану рибою-окунем.

    Прибігла змія до річки, перекинулась щукою і гониться за окунем, а окунь повертається до неї своїм гострим пе­ром — то вона не може його вхопити.  Взялась змія воду з річки пити: пила, пила — та й луснула.

    Тут дівчина і каже до парубка:

— Тепер уже не біймось! Ходімо до твоєї господи. Ти за­ходь у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину — то забудеш про мене!

    Зайшов парубок до хати, з усіма поздоровався та й думає собі: «Як же мені не поздороватися з дядьковою дитиною? Що про мене подумають?»

     Поцілував — і забув про дівчину. А за пів року надумав женитися. Нарадили йому гарну дівку, він із нею й заручився.

     Перед весіллям увечері кличуть на шишки молодиць. Покликали і ту дівчину, що його врятувала, хоч ніхто в селі не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки². Та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та пустила додолу — вони ожили і стали говорити одне до другого:

— А ти забув, як я за тебе луг викорчувала і там пше­ницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоби ти до змії відніс?

— Забув, забув!

— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніп­ро пустила, щоб байдаки заходили, а ти на ті байдаки пшеницю продав?

— Забув, забув!

— А ти забув, як ми ходили удвох золо­того зайця ловити? Ти й за мене забув?

— Забув, забув!

    Тоді парубок згадав ту дівчину — ту саму, що голубів ліпила, та й покинув дівку, з котрою заручився, а зі своєю су­дженою одружився.

     І тепер живуть, хліб жують, коромис­лом воду носять.

^{1. Байдаки — козацькі човни.}

^{2. Шишки бгати — ліпити та випікати весільне печиво.}