Володимир Малик "ФІРМАН СУЛТАНА" Частина перша

     НА КАТОРЗІ

      - 1 - 

      Каторга – успадковане турками новогрецьке слово, що означає загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в країнах Середземномор'я брали рабів, військових бранців та злочинців, засуджених до найтяжчих робіт. Усіх цих нещасних приковували до лав або ж з'єднували одним суцільним ланцюгом, пропущеним поміж забитими в кайдани ногами і примкнутим до кормової і носової перегородок міцними хитромудрими замками. Тут, підстьобувані батогами наглядачів, веслярі беззмінне сиділи біля важких довгих весел, тут іли і спали, тут же часто божеволіли або помирали від виснаження і хвороб.

      Не було страшнішої неволі, ніж робота на каторзі. Тому і ввійшло це слово майже у всі європейські мови як синонім нелюдських мук, найтяжчого покарання.

      До весла невільники були приковані по троє: скраю від проходу – Звенигора, посередині – Спихальський, а Роман Воїнов сидів третім, біля борту, в темному низькому закутку.

      Так їх посаджено не випадково. Скраю держално весла має найбільший хід, тому сюди вибирали найміцніших невільників, бо тут доводилося прикладати найбільше сил. Арсен же виглядів дужим, м'язистим молодиком.

      Крайнім, як правило, найчастіше перепадало від наглядача: вони завжди на виду, і кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися від його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, і на плечі винуватого зі свистом падав замашний гарапник із вимоченої в морській воді бичачої шкури.

      Коли «Чорний дракон» з Босфору вийшов у море і заколивався на його могутніх грудях, барабан на палубі забив надсадніше й частіше. Це був знак гребти дужче, швидше.

      Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих турків-в'язнів, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:

– Міцніше гребіть, паршиві свині! Та разом усі – піднімай, опускай! Піднімай, опускай!

      Весла літали, мов крила птаха. Монотонне брязкотіли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: від світанку вже спливло кілька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував і вистукував – там-та-там, там-та-там!.. Частіше, частіше!.. Вимагав, наказував – греби, греби! Скільки є сили в руках – греби! Інакше…

      Свистів над головами гребців гарапник і гаряче опікав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся і не проявляв належної старанності. Наглядач був невблаганний. Він сам кілька років провів за веслом, сам не раз скуштував безжалісних ударів, і тепер, боячись утратити вільніше і ситіше життя, намагався догодити капуданові-паші[1]тим, що примушував своїх колишніх товаришів гребти якомога сильніше. Його гладке обличчя блищало від поту: сонце підбивалося все вище вгору, і в тісному приміщенні для невільників ставало нестерпно душно. Мало допомагало навіть те, що повідкривали люки, крізь які вряди-годи вривалося трохи свіжого повітря.

      Абдурахман змахнув з лоба краплини їдкої вологи, блимнув на Звенигору важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зі Спихальським, і дотепна відповідь поляка розвеселила козака. На його вустах з'явилася легка усмішка.

– А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий ішак! Смієшся?.. О ні, ти в мене працюватимеш як слід! – зарепетував наглядач і кілька разів шмагонув невільника по плечах.

      Гострий, пекучий біль пронизав козацьке тіло. Звенигора здригнувся. В очах почорніло від образи. Він гріб, як і всі, навіть міцніше, бо мав набагато більше сили, ніж худі, виснажені раби, що багато часу провели біля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, він, скільки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотіли кайдани і боляче врізалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора вклав усю силу, дістався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув товстого Абдурахмана на вичовгану дерев'яну підлогу, – він відлетів назад і міцно стукнувся головою об стінку.

      Це сталося так несподівано, що невільники перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помітно втрачати хід.

      Абдурахман довго лежав без руху, тільки зіпав широко роззявленим ротом. Потім застогнав і розплющив очі.

      Всі гребці повернули голови назад і з цікавістю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався підвестися, але ніяк не міг і тільки ошаліло поводив переляканими круглими очима.

– На бога, Арсене, що ти наробив! – вигукнув вражений Спихальський і настовбурчив на Звенигору давно не стриженого рудого вуса. – Він же, холера ясна, тебе заб'є ниньки!

      Роман мовчав, але й на його обличчі вимальовувався жах.

      Звенигора сів, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумів, що треба охолонути, заспокоїтись і щось придумати, бо інакше Абдурахман і справді заб'є, засіче гарапником до смерті. Однак жодна путяща думка не лізла йому в голову. Та й що тут придумаєш? До того ж від люті й хвилювання перед очима все ще плавали червонясті кола.

      Тим часом Абдурахман прочумався і поволі, опираючись спиною об стіну, звівся на ноги. Каламутним поглядом обвів нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженні гребців. Здавалося, він не розумів, що з ним сталося і чому невільники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в голові й досі гули джмелі.

      Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука міцно стиснула руків'я гарапника.

      Він ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закінчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкірив білі зуби.

– Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що аллах дарував тобі безсмертя? Ти жорстоко помиляєшся! Твоя смерть – на кінчику мого гарапника, нещасний! – зловісне прошепотів Абдурахман і звіддаля почав люто шмагати Звенигору. – Ось тобі! Ось тобі! Маєш!..

      Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський і Воїнов зчинили крик. До них приєднались інші невільники. Кричали різними мовами, бо тут були люди з усіх кінців неосяжної Османської імперії та з багатьох суміжних країн.

– Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? – почулося з корми. – Ти забув, як сам сидів біля опачини? Чекай – настане і для тебе чорний день!

– Скажений віслюк!

– Негідник! Чума б тебе забрала!

– Стамбульський злодюга! Розбійник!

      Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.

– Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? – розлігся гучний владний голос. – Де Абдурахман, гнів аллаха на його голову!

      Абдурахман відскочив од Звенигори, виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз скаженої люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу.

– Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан-паша Семестаф, – пролепетав він здерев'янілим голосом. – Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!

      Наглядач тицьнув руків'ям гарапника в бік Звенигори.

      Капудан-паша Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивуватою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позаду капудан-паші стояли два корабельні аги.

– Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? – похмуро запитав паша Семестаф.

– Я саме цим і займався перед вашим приходом, найясніший пашо, – вклонився Абдурахман. – Але цей гяур ударив мене в обличчя.

      Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому погляді не було цікавості чи теплоти, – так дивляться на річ, що невідомо як попала під ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.

– Бунт на кораблі карається смертю. Та не станемо ж ми непокірливого віслюка карати на горло, – досить для нього кількох ударів гарапника! Тож усипте цьому негідникові так, щоб порозумнішав, але мав силу тягнути весло. В морі мені потрібні гребці живі, а не мертві!

      Та невільник, на подив паші, випростався, високо підняв голову і доброю турецькою мовою сказав:

– Шановний паша помиляється, вважаючи мене за віслюка. Хоч я сьогодні раб, та все ж не втратив людської гідності, як оця свиня Абдурахман! Тому я волію краще померти, ніж зносити незаслужені знущання!

      Капудан-паша з неприхованою цікавістю глянув на невільника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очі, почувши добірну мову брудного гяура.

– Ти турок? – спитав паша Семестаф. – Як ти тут опинився?

– Я купець, ваша милість. Мене підступно схопили мої вороги і завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовірного, від якого відступиться аллах, хай славиться його ім'я!

– Як тебе звати?

– Кучук, ефенді. Ібрагім Кучук, купець і син купця, а тепер – раб нашого найяснішого падишаха, хай живе він десять тисяч літ!

– Гм, це цікаво, – буркнув паша Семестаф. – І багатий твій батько?

– Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як «Чорний дракон», і поставити на нього гребців.

– О! – вирвалось у паші. – Чому ж він не викупив тебе?

– Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістки про себе. Як паша догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його аллах, живе в Ляхистані, в місті Кам'янці, під мурами якого наш звитяжний хондкар[2]уславив себе невиданою вікторією над невірними.

      Звенигора хотів зацікавити пашу можливістю одержати за купецького сина викуп, але з одною метою – забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням засікти невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді паша, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутнє мало турбувало козака. Головне – уникнути небезпеки зараз. А що буде через рік чи два, Звенигора не хотів і думати.

– Ну, ось що, ага Кучук, – сказав паша, – ми пливемо в Килію, і там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звістку твоєму батькові. Хай старий готує гроші. Однак до того часу, поки я напевне не дізнаюся, що за тебе дадуть, ти сидітимеш біля весла і гребтимеш нарівні з усіма. Якщо ж проявлятимеш непокірність, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш, Абдурахмане?

– Чую, ваша милість, – зігнувся в дугу наглядач і спідлоба зловтішно глипнув на невільника.

– А тепер за роботу, негідні свині! – раптом закричав паша. – Якщо хочете одержати свою миску чорби за роботу!.. Абдурахмане, невже твій гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слід?

      Абдурахман ніби чекав такого наказу. З високо піднятим гарапником він кинувся до веслярів. Удар! Ще удар!

– За весла, прокляті гяури! За весла!

      Невільники поспішно почали гребти. Кожен намагався ухилитися від дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного – всіх почастував, окрім Звенигори, котрого боявся поки що чіпати, не знаючи, як подивиться на це паша.

      - 2 - 

 

      Дні були тяжкі, а ночі ще тяжчі. Короткий час відпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла під вітрилом, якщо дув попутний вітер, невільники проводили тут же, на широких лавах. Стомлені нелюдською працею, голодні, вони довго не могли заснути, – стогнали, молилися чи проклинали нишком свою долю.

      Звенигору вночі мучили кошмари, обсідали чорні думи. Кілька ночей підряд йому снився Гамід. Страшний, брезклий, з перекошеним від люті обличчям, з виряченими очима, він тримав у руці розпечений до білого залізний прут і цілився ним козакові прямо в очі… Прив'язаний вірьовкою до дерева, Звенигора не міг ні втекти, ні відвернутися. Гострий прут, з якого віялом бризкали голубі іскри, все ближче, ближче підсувався до нього. Вже пашить з нього жаром – ось-ось він увіп'ється в око, і настане вічна пітьма!

      Козакові чоло рясно всіялося потом. Він хоче скрикнути – і не може. Всі м'язи напружилися, вірьовки врізалися в тіло… І в останню мить, коли залізо, здається, от-от штрикне в око, він прокидається.

      Навколо темрява. Задуха. Чути глухе шемрання хвиль за бортом та хропіння і стогін невільників. Звенигора полегшено зітхає, витирає рукавом чоло і вдивляється в низьку дощану стелю. Лежить довго з розплющеними очима, силкується заснути знову, але не може. В голові роєм в'ються думки і спогади. Він згадує матір, сестричку Стеху, дідуся, які, напевно, вже втратили надію побачити його живого, згадує Златку… Та чиє б обличчя він не уявив, які б картини минулого не спливали перед ним, він не міг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?

      Звенигора обережно, щоб не розбудити товаришів, підводиться, сідає на лаві і починає перебирати в думці всі можливі варіанти визволення.

      Нападуть на судно запорожці – захоплять його. От і вільний… Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять років – і, врешті, не діждавшись, загинути у відчаї?

      Можна використати Сіркове золото… Але як? Паша Семестаф дізнається – просто відбере! Пропаде пояс із монетами ні за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволі Спихальський і Роман. А такого він і в гадці не має. Якшо визволятися, то тільки разом!

      Перебити сторожу і захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити – ніякої можливості. І передусім через ці прокляті кайдани і ланцюг, на який їх нанизано, як тараню на шворку.

      І все ж він розумів, що єдиний шлях до визволення – перерізати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений поміж закованими ногами веслярів, чорною змією звивається попід лавами і не дозволяє жодному невільникові відступити від свого місця далі ніж на один крок.

      Звенигора в темряві намацав кілька його ланок, підняв, поклав на коліна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Січі було вдосталь, – їх виковували в кузнях для різних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити.

      Та як?

      Пірвати? Не перервеш І Перерубати чи перепиляти? Нічим.

      Що ж робити?

      Звенигора перебрав у думці десятки різних можливостей. Однак ні до чого не додумався. В безсилій злобі намотав ланцюг на обидві руки і щосили рвонув… Залізо загриміло, задзвеніло, ніби засміялося з його даремних потуг. Він кинув його собі під ноги, безсило усміхнувся в темряві зі своєї наївності і, охопивши руками голову, повалився на лаву.

      Та думки точать мозок, мов шашіль дерево.

      От коли б дістати шматок каменю-пісковика, – ним би можна було поволі перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дістанеш? На берег невільників не пускають. Ніхто з турків такої послуги тобі не зробить… Тож годі тішити себе марною надією!

      Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам'янці, одного разу зірвався з цепу собака й накинувся на жебраків, що зайшли на подвір'я. Арсен був тоді хлопчаком, але й досі пам'ятає, як могутній гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомців, як дзенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, відбиваючись від пса палицями. Батько вибіг з майстерні і відтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, ніби їх вітром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, підняв з землі цеп.

– Сильний наш Циган, – сказав тоді малий Арсен.

– Не в силі справа, – відповів батько. – Глянь-но сюди – бачиш? – І показав обривок ланцюга.

      Арсен був вражений. Ланки ланцюга в місцях з'єднання так перетерлися за довгий час, що були не товщі капустяного листка.

– Чи ти ба! – здивувався тоді він. – Таке міцне залізо – а перетерлося…

– Час і залізо переїдає, сину, – відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.

      В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає і залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:

– Уставайте! Та вставайте ж! Годі спати, холера б вас не побрала!

– Що трапилось, Арсене? Сніданок дають? – очамріло спитав Спихальський. – Але ще ж рано, псякрев!

      Звенигора затулив йому рота.

– Тс-с-с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?

– Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба чоловіка розколошкати серед ночі? -розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.

– Нишкни, пане Мартине! – прошепотів з кутка Роман. – Дай послухати! Кажи, Арсене!

      Звенигора нахилився, прошепотів:

– Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!

      І Роман, і Спихальський схопили Звенигору за руки.

– Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?

– Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку – залізо об залізо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами. могли б легко розірвати?

– Ланцюг перетерти? – розчаровано прошепотів Спихальський. – О матка боска!

– Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?

      Спихальський промовчав.

      А Роман, напираючи по-тульському на «а», швидко заговорив:

– Іншого виходу у нас справді нема! І чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати – буду до самого ранку працювати! Та ще як! І самого чорта перетру!.. А наступну ніч Звенигора, а там – ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?

– Діло кажеш, Романе, – схвалив Звенигора. – Працюватимемо тільки вночі.

– Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? – спитав Спихальський. – Чей же не кошачі очі маємо?

– Е, якби тільки ця перешкода була найважча, – промовив Звенигора. – Зав'яжемо на сусідній ланці стьожку якусь – от і мітка! – Й одірвав від шаровар вузьку смужку.

      - 3 - 

 

      Минуло літо. Непомітно прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, – натомість дедалі частіше схоплювалися пінисті буруни, і важкі бризки залітали на палубу до гребців.

      Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали – аж надривалися.

      «Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Росії та України під Чигирином, і 150-тисячне військо великого візира Ібрагіма-паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем – силою невільницьких рук.

      Назад везли поранених, награбоване на Україні багатство та ясир – живий товар.

      З кінця літа, коли Ібрагім-паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.

      Невільникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.

      Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов'язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.

      Все літо Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Звенигора думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.

      Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невільників – а він вряди-годи заглядав у всі закапелки корабля – і сказав Звенигорі:

– Кучук-ага, я одержав вісті з Кам'янця… Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Кучука серед них немає. Чим це пояснити, Кучук-ага?

      Звенигора не сподівався, що паша так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.

– Як немає? Невже він помер?

– Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір'я – викинув кілька курушів [3]на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив їх безповоротно!

      Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.

– Дивно, – сказав Зенигора. – Може, ваша людина помилилась, ефенді? [4]

– Не думаю. Їй не вперше це робити.

– І все ж її було обмануто в Кам'янці!

– Ким?

– Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.

– Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам! – різко промовив паша і, круто повернувшись, вийшов геть.

      В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, він прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп'ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала від крові червоною.

      Кров'янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що він ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.

      Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.

      Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути його не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.

      Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не міг заснути.

– Треба щось придумати, братове, – шепотів він. – Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як руді миші, на цій клятій каторзі, перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена… Абдурахман, псякрев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий… Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!

– Що тут надумаєш, пане Мартине? – озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. – Ось зірвемося з прив'язу, тоді будемо гадати… Вже не багато зосталося – більше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!

– Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена… Та й з нас заодно з ним!

– Ну, що ж – треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті засікти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його… На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна…

– Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, – промовив Спихальський. – А я і не знав… Ох, і везе ж мені на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрілисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе… Може й ти, пане Звенигора, такий же, як і вони? Га?

– Всі ми з одного тіста, пане Мартине, – морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. – Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!

– Га-га-га! – зареготав Спихальський. – Я в цьому й не сумнівався… Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан Єзус!

– Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.

– А то так, прошу пана… Отож я і мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя. Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?

– А чого ж. Це славна думка! – погодився Звенигора. – Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!

      Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.

      - 4 - 

 

      Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.

      З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення веслярів, Звенигора зрозумів одно: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.

– Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі… Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!

– Для чого ризикувати? – здивувався Роман.

– В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бач – як кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!

– Не розмовляйте, собаки! – закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Звенигори, кілька разів ударив гарапником.

      Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.

– Ну, зачекай, псякрев, – прошепотів Спихальський, – потрапиш ти мені до рук!

      Весь день Звенигора і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще лютіше.

      Перед вечором «Чорний дракон» здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.

      Роман не держався за весло, і його кинуло сильніше за інших. Він упав з лави і, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло ноги, – невидима сила здирала кайдани разом зі шкірою. В ту ж мить болісно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовірний шум і ґвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив і стогін невільників, і тріск весел, і рев бурі.

      Ніхто не знав, що трапилось. Помалу підводилися, охкаючи і потираючи боки, невільники. Абдурахман позеленів од страху, посірілими губами шептав молитву.

      І тут усі раптом відчули, що корабель не так хитає, як раніш.

– Браття, тонемо! – пролунав чийсь переляканий голос.

– Єзус-Марія! – прошепотів Спихальський.

      Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходів і подерся нагору. Та незабаром він повернувся в супроводі корабельного аги.

– Тихо! – гаркнув ага. – Чого розкричалися, скажені віслюки! Корабель не потопає! Славу аллаху, паша Семестаф – хай живе він сто літ! – майстерно ввів його в тиху бухту, і ми тут перебудемо бурю! Розберіть весла – і всі за роботу! Треба відтягти судно в безпечніше місце – там заночуємо.

      Гомін улігся. Поламані весла було викинуто. Невільники взялися до роботи. Ніхто на них не покрикував, ніхто не лупцював: усіх підганяло бажання врятуватися від смерті. Навіть Абдурахман якось притих і тільки спідлоба позирав на веслярів.

      Знову вдарив барабан, однак його глухі звуки уже не падали важким каменем на серця невільників, не викликали огиди і ненависті, а здавалися провісниками порятунку.

      Звенигора й Спихальський теж міцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський, – аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розміреного темпу, щоб не відстати від інших. Арсен допомагав йому зовсім небагато: знівечена спина від кожного руху віддавала таким болем, ніби на неї хто кидав гарячим приском.

      Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.

      Раптом він тихенько скрикнув.

– Друзі, готово! – Від радощів голос його тремтів. – Погляньте, ланцюг перервався! Недарма мені мало не відірвало ніг… Такий удар був!

      Спихальський на радощах підстрибнув на лаві.

– Ха, холера ясна! Діждались! Арсене, брате!..

– Тс-с-с! Спокійно, панове-браття! – прошепотів Звенигора одними вустами. – Романе, берися за весло! Ми не повинні жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережні… Поговоримо вночі!

      Не вірячи сам собі, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга і взявся за весло.

      За стінами корабля шаленів північний вітер.

      - 5 - 

 

      «Чорний дракон» злегка погойдувався на каламутних водах невеликої затишної бухти, оточеної з суші високими горбами.

      Коли було кинуто якорі, паша Семестаф відпустив стомлених моряків на спочинок, а сам, лишивши на палубі двох вартових, у своїй каюті став на коліна, підняв угору молитовне складені руки і прошепотів:

– О аллах! Всемогутній і всемилостивий аллах! Ти один дав моїм рукам твердість, а серцю – мужність! Спасибі тобі за це!.. І я врятував корабель падишаха, а з ним – своє життя і честь. Хай славиться твоє ім'я до самого воскресіння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всіх землях невірних!

      Підвівшись, паша роздягнувся, дмухнув на світильник і ліг на вузьке ліжко. Йому було легко на серці: сміливим входом у знайому бухту він урятував судно і сам уникнув певної загибелі. Тепер можна спокійно поспати!

      Однак сон довго не йшов. Грізно ревла за кам'янистим пасмом, що відгороджувало бухту від моря, буря, і думка про те, що «Чорний дракон» в цей час міг би ще бути серед розбурханої стихії, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врізалося в піщану мілину і замалим не перекинулось. Він ледве втримався за поручні на капітанському містку… Але, слава аллахові, пронесло! Тепер корабель у безпеці! За день-два буря вщухне – і знову можна буде випливати в море.

      Під шум вітру і плин власних думок паша непомітно заснув.

      Здавалося, спав увесь корабель. Вартові – на кормі і на носі судна – понатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі аби [5]і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах яничари. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.

      Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.

      Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.

      Десь опівночі Роман обережно витягнув з-поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах, і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.

      Пересилюючи біль, що пронизував спину, Звенигора перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.

– Чекай, Арсене! Дай-но я! – заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана. – Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!

      Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.

– Арсене, розтлумач йому, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!

– Не треба! Кінчай, пане Мартине! – прошепотів Звенигора. – У нас ще багато діла.

      Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.

– Єден готовий! – коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.

      Тим часом Роман збудив усіх невільників.

– Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скінчиться наша неволя!

      Невільники швидко витягли з-поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив'язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.

– Та тихше, чорти! – прошепотів Звенигора. – Варта почує!

      Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трут – викресав вогню, запалив світильник. Тьмяно-жовте світло вихопило з темряви напружені, закам'янілі обличчя веслярів.

      Звенигора вийшов наперед.

– Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берег – рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно – зняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб'ємо кайдани – і хто куди! Там уже кожен – пан своєї долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?

– Я, пане Звенигора, – пролунав з корми голос.

      Там поволі підвелася височенна постать.

– Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? – спитав здивовано Арсен.

– Грива я. Пам'ятаєш семивежний замок у Стамбулі?

      Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців-зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов'яга!

– Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?

– Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко – не з руки було! – прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою мало не діставав стелі.

      Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.

      Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву – ледь-ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.

      Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Звенигора з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.

      Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.

      Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пістолі.

      Грива хотів скинути тіло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку.

– Зажди! Знімемо одяг – пригодиться!

      Здерши одяг і зв'язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?

      Ті виринули з-за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по-змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:

– Єще єден!

      Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:

– Тепер – добратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарів.

      Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.

      Звенигора з Романом і Спихальський зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває -потоне!» – майнула думка. Та він й одразу ж прогнав, – потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'їдала рани, хотілося вити, кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.

      Нарешті, відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногами – галька і зернистий пісок.

      Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.

      Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.

– Ждати не будемо, – сказав Звенигора. – Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на свій власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій ворожій землі таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарії, а може, і в Волощині. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямках – тоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?

– Так, так, – погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтікатися по узбережжю.

      З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, яких у темряві ніяк було збити, пішли геть від моря. Його могутній глухий шум поволі зменшувався, стихав і десь під ранок зовсім зник.

      Починало світати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надів каптан і шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пістолі, які не могли стріляти, бо порох підмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вуса – і козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани на спині роз'ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.

– Вставайте, шайтанові діти! – весело підморгнув товаришам. – Вперед! Вперед! Наш порятунок – довгі ноги!

      - 6 - 

 

      В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, вони дізналися, що потрапили знову в Болгарію.

      Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв [6], Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Звенигора – яничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже на білому світі. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті, – все це викликало у добросердих балканджіів співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, овечий сир і сушений виноград.

      Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.

      За перші два дні вони пройшли далеко в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Звенигора вів товаришів до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподівався знайти там загін воєводи Младена і Златку.

      Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. І чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим більше він поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його розгромили під Чернаводським замком… Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар-бея або спагіїв Гаміда?

      Ішли найчастіше манівцями, вряди-годи розпитуючи у пастухів дорогу. Пересічена відрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.

      Перебрівши бурхливу Луду-Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.

      Дорога круто піднімалася вгору.

      Вечоріло.

      Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні, втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.

      Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до вуст.

– Тс-с-с!

– На бога, що там? – спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.

– Хатина! І в ній хтось є… Бачите – з димаря димок в'ється.

      Втікачі зупинилися, визирнули з-під кущів.

      Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев'яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.

      Навколо – ні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.

      Друзі переглянулись.

– Обминемо чи зайдемо? – спитав Звенигора.

      Всі помовчали. Потім Роман сказав:

– Ми страшенно стомилися. Перемерзли… Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би твої рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах… Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колиби – перегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого?

– Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі! – підтримав Романа Спихальський. – До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсена – ятаган… Чи ж нам кого боятись, панство?

– Тоді ходімо, – погодився Звенигора.

      Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їх – заглянув усередину.

– Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?

      Ніхто не відповів.

      Звенигора відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля миски – дві дерев'яні ложки. Хліб. В кутку – лежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.

– Гм, здається, ми тут непрохані гості, – сказав Грива. – По всьому видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!

– Але тутай ще є одні двері, прошу вас, – показав Спихальський на темну дерев'яну стіну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпіл. – Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймні один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче мені ніздрі своїм душком, холера!

      З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.

– Здравей, пане господарю! – привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.

– Здравейте, – відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: – Кто єсте?

      Звенигора виступив наперед.

– Другарю, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати – дозволь переночувати!

      Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву.

– Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєі страви.

– Спасибі, – подякував Звенигора. – Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?

– Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, – відповів старий. – А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.

      «Гм, хитрий старий – викрутився, – подумав козак. – Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»

      Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши його в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.

– Не подобається мені його таємничість і замкнутість, – тихо промовив Роман. – Бликає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще нам дременути звідси, поки він не привів яничарів?

      Однак його ніхто не підтримав, Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м'яку постіль. Звенигора зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.

– Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, спати, а я до півночі повартую, – здався Роман. – А потім розбуджу пана Мартина.

      Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.

      Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож він одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в'язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.

      В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька чоловіків стояло над втікачами, держачи в руках пістолі. Інші в'язали руки.

      Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива вирвав руки і зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав Гриву назад. Дістали своє і Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну і, видно, не до кінця втямив, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його руки було вже міцно затягнуто сирицею.

      Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов'язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Звенигору ногою під бік.

– Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!

– Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? – спитав обурено Звенигора, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. – Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував – і видав цим розбишакам?

      Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, відповів:

– Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги! І не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по-доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?

– Ніхто нас не присилав. Ми самі прийшли.

– Хто ж ви такі? Яничари?

– Звідки ви це взяли?

– Не викручуйся, по шкурі бачимо!

      Звенигора оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдутинів, якщо це справді гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зім'ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.

– Шкуру можна скинути!

– Це однак тебе не врятує, яничаре!

– А може і врятує! Розв'яжіть мені руки!

      Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит.

– Розв'язати, Ганчо?

      Той ствердно хитнув головою.

      Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув – і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, він щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла.

– Дивіться!

      В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.

– О леле! – вигукнув Ганчо. – Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!

      Замість відповіді Звенигора, перемагаючи біль, спитав:

– Тепер скажіть, хто ви?

– Ми гайдутини!

      Звенигора важко присів на сіно. Перед очима у нього попливли жовті кола. Однак він полегшено зітхнув.

– Я так і думав… Проведіть нас до воєводи Младена!

      Ганчо перезирнувся зі своїми товаришами.

– Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?

– Так.

– Хто ж ти і твої товариші?

– Ми невільники. Втекли з каторги…

– Руснаки?

– Так.

– Гм. От так притичина! – почухав голову Ганчо. Видно було, що він не знав, як бути. – До воєводи Младена далеко… Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що – передам я вас Драганові, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?

      Гайдутини на знак згоди закивали головами.

– Так, так.

– Драганові? Та це ж мій другар! – вигукнув Звенигора, намагаючись підвестися. – Ведіть нас швидше до нього!

      Однак сили, врешті, зрадили йому. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров'ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.

– Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! – бурчав пан Мартин. – Лайдаки!

 

      МАТИ І СИН

      - 1 - 

      Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в'ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.

      Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на пласкому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, – від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.

      На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід тісної улоговини на широкий простір, стоїть, спершись на лубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в'ється між скелями.

– Ох, горе нам! – голосно вигукнув він. – Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана – бережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язика – і вертайся назад! Так ні ж…

– Кого ж то, татку? – схопилася дівчина.

– Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Дундьо, за ним – Славчо… Ноші несуть… Біля них – не впізнаю хто… Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно… Невже то його вбито чи поранено?

– Драгана? – підбігла Златка. – Бідна Марійка! Як же їй пережити це? Треба гукнути її.

      Вона вся витяглася, ніби збиралася спурхнути, мов пташка, і летіти до своєї подруги.

      За час перебування в гайдутинському стані, у віддаленому, дикому закутку Старої Планини, Златка близько зійшлася з Марійкою, яка стала дружиною Драгана. Від неї швидко перейняла звичаї балканджіїв, уміння вести нехитре гайдутинське домашнє господарство, цілий ряд словечок, характерних для мови горців. Батько кожного дня навчав доньку стріляти з пістоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанців, не навчитись того, що уміють вони.

      Вільне життя в горах, військові вправи і посильна робота зміцнили дівчину. Вона зберегла гнучкість стану і матову ніжність обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонці й вітрі, в очах, замість покори й страху, з'явився вираз спокійної врівноваженості, рішучості і готовності постояти за себе.

      Це вже була не та Златка, що півроку тому, – так змінило її життя.

      Зараз, у хвилину тривоги, може, навіть небезпеки, ці риси особливо яскраво проявилися в її зовнішності. Іншим разом воєвода милувався б дочкою – така вона була стривожено-гарна, – але зараз було не до того.

– Стривай! – вигукнув він. – Не треба лякати Марійку! Гєн, здається, і Драган з хлопцями… Він трохи відстав… А на ношах хтось інший… Біжи лишень – приготуй усе, що треба, для пораненого!

      Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручі. Застигла там непорушно, приклавши ліву руку до рота, ніби хотіла щось сказати і враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.

– Що з тобою, дочко? – злякався воєвода. – Що там побачила?

– Татку, ти казав – якийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобі розповідала про нього…

      Дівчина зблідла. Воєвода пригорнув дочку.

– Не хвилюйся, Златко. Це ще ні про що не говорить. Невже ти думаєш, що зі Спихальським обов'язково має бути і Звенигора?

– Не знаю… Але мені чогось так моторошно стало на серці…

– Дурнесенька, заспокойся І Зараз ми про все дізнаємося.

      Златка тремтіла. Хіба батько розуміє, чому в неї так тіпається серце? Чому краска збігла з личка і враз похололи руки?.. Після трагічних подій у Чернаводському замку, коли врятувалась тільки третина гайдутинського загону й воєвода вивів його в гори і в дикій неприступній місцевості збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загоні говорили в минулому часі. Дивувалися його мужності, хвалили за відданість друзям. Але це були розмови принагідні. Ніхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка і Яцько, який врятувався разом з небагатьма іншими, думали про нього, вірили, що він колись та повернеться до них. А Златка тільки й жила надією на це.

      І ось з'являється Спихальський! Що то він скаже їй про Арсена?

      Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося кроків триста, наперед вирвався Яцько, прудко побіг нагору до Златки і воєводи Младена.

– Златко! Златко-о! – долинув його голос.

      Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати її, але дівчина легко, мов сарна, перестрибнула через каміння і помчала назустріч гайдутинам. Голос Яцька сказав їй усе.

– Арсен?

– Він! Живий! – Яцько весело усміхнувся. – Утік з друзями з галери…

      Останніх слів хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помітила навіть, як розправив рукою вуса і розцвів в усмішці пан Спихальський, побачивши її. Зразу впізнала Арсена. Лежав він на животі, блідий, змарнілий, з заплющеними очима і міцно стиснутими вустами, що пошерхли від внутрішнього жару.

      Тихо взяла його руку в свою. Він розплющив очі. І враз здригнувся.

– Златко!

      Дівчина крізь сльози безмовно кивнула головою і потисла козакову руку, стримуючи свої почуття. Арсен теж не промовив більше ні слова. Тільки держав у своїй гарячій руці холодні пальці Златки і, поки й винесли ноші на гору, блискучими очима дивився на її зблідле, але таке миле і рідне обличчя.

      З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспішав воєвода Младен.

      - 2 - 

      Щастя, як вино, – п'янить… Побачивши Златку, а потім воєводу і Якуба, Звенигора відчув, як у нього, мов від хмелю, зашуміло в голові. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще ніколи в житті йому не доводилося так хвилюватися, як сьогодні. Хотілося про все розпитати, про все зразу дізнатися.

      Після перших коротких привітань його занесли в колибу.

– Де ж пані Анка? – спитав Арсен, не бачачи її серед гайдутинів, які зустрічали його.

      На обличчя воєводи впала тінь.

– Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворіла… Але ти побачиш її, як тільки сам станеш на ноги.

      Якуб і Драган допомогли Звенигорі роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всіяна виразками і ранами.

– Пізнаю таволгу, – сказав Якуб. – Яка мерзота!

– Так, мене били таволгою. Уже минуло більше тижня, а здається, і досі в тілі стирчать її колючки…

– Ну, потерпи трохи, хлопчику, – я допоможу тобі. Зараз ми скупаємо тебе в гарячій воді, настояній на хвої і дубовій корі. Потім змащу маззю… І всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, – пообіцяв Якуб.

      Він зрадів Звенигорі, як рідному синові, і доклав усіх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган.

      На другий день, увечері, коли Звенигора, завдяки лікуванню Якуба та дбайливому піклуванню Златки, відчув себе значно краще, біля його ліжка зібралися воєвода Младен, Драган, Якуб.

      В колибі було тепло і затишно. Жовті стіни пахли свіжою смолою. В лежанці весело палахкотіло сухе смерекове гілля.

      Воєвода Младен, ще більш посивілий і змарнілий, сів біля Арсена, поклав поранену ногу на ослін. Насупроти, біля столу, сіли Якуб і Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнім часом став правою рукою воєводи і користується загальною пошаною серед балканджіїв.

– Другарі, – промовив воєвода, – ми всі раді, що зібралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та їй не можна хвилюватись, тому сьогодні обійдемось без неї і навіть не будемо відкривати їй, про що тут ішла мова.

– Трапилося щось надзвичайне? – спитав стривожений Звенигора.

– Ні, нічого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамідом, – тихо відповів воєвода, і Арсен помітив, як боляче затіпалась у нього ліва щока. Та Младен пересилив себе і говорив далі твердим голосом: – Цими днями Драган, за моїм наказом, зробив глибокий розвідувальний наїзд до Загори і Слівена. Ми дізналися, що військо великого візира Ібрагіма-паші після невдалого походу на Україну, де воно зазнало поразки під Чигирином, повернулося назад і стало постоєм на зиму по всій Болгарії. Повернулися до Слівена також Гамід та Сафар-бей зі своїми загонами.

– Невже вони помирилися, Драгане? – швидко спитав Якуб.

– Наші люди розповідають, що відносини у них і досі холодні. Загони їхні розквартировані в різних частинах міста. А самі вони майже не зустрічаються. Хіба що в службових справах в околійного паші.

– Стривайте, стривайте, я щось вас не розумію, – спинив друзів Звенигора. – Про яку сварку між Сафар-беєм і Гамідом іде мова?

– Справді, ти цього не знаєш. Арсене, – сказав Младен. – Пам'ятаєш нашу розмову з Сафар-беєм у Чернаводському замку? Після того ага мав сутичку з Гамідом і порвав з ним дружбу… Він навіть пішов геть від Захаріаді, відомого лікаря, в якого лікувався також Гамід. Дізнавшись про це, Якуб тоді повернувся до міста і два тижні лікував Сафар-бея…

– Ненка, – вставив Якуб. – Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене міг би позбутися руки або й життя… Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Він був утратив багато крові. Я чимало повозився з ним. І, здається, він вдячний мені… Правда, всі мої вмовляння, щоб він кинув службу в яничарському корпусі і признав Младена й Анку батьками, не принесли успіху. Як тільки Ненко видужав, він зразу ж виступив з загоном у похід на Україну…

– Тисячі, якщо не десятки тисяч воїнів наклали там головами, а от Гамід і Сафар-бей повернулися цілі й неушкоджені, – з гіркотою в голосі сказав Младен.

– Младене!.. Не говори так про Ненка!

– У мене немає сина, Якубе.

– Але Анка думає інакше!

– Вона мати. До того ж хвора… Та не про це зараз мова, другарі. Я хочу говорити сьогодні тільки про Гаміда. Ми всі троє – Якуб, я, Арсен – маємо багато підстав ненавидіти цю людину лютою ненавистю і бажати її смерті! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок і досі ходить по землі і сіє зло. Настав час розквитатися з ним за всі його провини! Ми не повинні втратити такої щасливої нагоди: Гамід, всупереч своєму бажанню, змушений цілу зиму перебувати в Слівені. Тож скористаємося з цього, другарі!

– Я давно про це говорю, Младене, – сказав Якуб.

– Так. Але ж Гамід тільки зараз з'явився в наших краях.

– Я не хотів би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повинні викрасти його і судити своїм судом! – гарячкував Якуб.

– Я цілком поділяю твою думку, Якубе. А що думають наші молоді другарі?

– Я Гаміда не знаю, – сказав Драган. – Однак я з вами.

– А я пристаю до вашої спілки, – промовив Звенигора. – У мене є що сказати тому клятому виродкові! Дайте тільки стати на ноги!

– Через два тижні ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобі не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, – заспокоїв козака Якуб.

– Отже, стоїмо на тому: всі наші помисли і зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гаміда, – сказав Младен. – Драгане, повідом наших людей у Слівені, щоб слідкували за кожним його кроком!

– Він дуже обережний, собака, – сказав Драган. – З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною.

– Ну, що ж, візьмемо разом з охороною. Підемо всім загоном! Якщо не пощастить спіймати, поквитаємося на місці! Ніяких інших дій проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не піймаємо того негідника! – Младен простягнув руку, і зразу ж три руки простягнулися йому назустріч і сплелися в міцному стисканні. – Клянемося, що доки буде жити на світі наш ворог, ми не відступимо від нашого договору! Якщо смерть спіткає кого-небудь із нас, інші помстяться Гамідові і за нього!

– Клянемось!

      - 3 - 

      Минув місяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах і гірському привіллі сил. На щоках заграли рум'янці, а в очах з'явився життєрадісний блиск.

      Не впізнати було і його друзів. Роман ходив білосніжним гоголем. До його пшеничного чуба і ясно-синіх очей дуже личило гайдутинське вбрання: білий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькі білі штани, заправлені в м'які юхтові чоботи. Звенигора жартував: «Ти, Романе, як дівчина! Хоч заміж віддавай!» Літній Грива споважнів, став дужим і опасистим. А пан Мартин, відчувши, як знову в жилах заграла кров, непомітно для інших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову ніс високо, а ретельно підстрижені вуса, раніш закошлачені й опущені донизу, хвацько закручував догори.

      Та радощів у гайдутинському стані не було: тяжко хворіла пані Анка. Останнім часом їй стало зовсім зле.

      Зразу після чернаводського розгрому і зустрічі з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила її пишне волосся, під очима лягли глибокі сині тіні. Однак влітку і теплої осені вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошуміли холодні осінні дощі, а потім задули холодні заметілі, жінці вкрай погіршало. Жалілася на болі в лівому боці, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночі топили в колибі. Златка не відходила від матері. Поїла її гарячим козиним молоком з гірським медом, давала ліки, приготовлені Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висівками і піском.

      Воєвода Младен схуд і постарів.

      Одного дня всі в стані сполошилися. Чутка, що Анці стало ще важче, облетіла колиби, і гайдутини висипали надвір. Звенигора і Драган зайшли до колиби воєводи. Тут пахло настоями трав і зеленої хвої, розкиданої по долівці.

      Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сиділа у неї в ногах. Якуб підігрівав над вогнищем запашне питво.

      Звенигора і Драган зупинилися біля порога.

      Воєвода схилився до дружини, шепотів:

– Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни – тепла, сонця! Я візьму тебе на руки, винесу на найвищу гору – звідтам поглянеш на всеньку Болгарію. Може, її милі краєвиди вдихнуть в тебе нові сили, а теплий весняний вітер з Білого моря відігріє твою кров… Не слабуй, моя дорога! Не завдавай мені, і Златці, і всьому нашому товариству жалю! Анко!..

      Він став перед ліжком на коліна і взяв її бліді схудлі руки в свої, притиснув до щік. Плечі здригалися від ридання, яке він тамував неймовірними зусиллями.

      Златка відвернулась і хустинкою витирала заплакані очі. Якуб перестав помішувати в горщику, закусив губу. Звенигора і Драган опустили голови.

      Анка усміхнулась болісно, винувато.

– Младене, дорогий мій! Не побачу я вже більше наших любих гір, нашої Планини… І не винесеш ти мене на найвищу гору… Хіба що мертву… Щоб я вічно дивилась на кохану Болгарію… Але й звідти я не побачу свого сина… свого Ненка… Я так хочу зустрітися з ним… востаннє… Хочу надивитися на нього… перед смертю. Бо за життя не надивилась.

      Вона замовкла і відвернулась до стіни.

      Младен розгублено поглянув навколо.

– Але ж, люба, це неможливо зробити, – сказав він тихо. – Ненко – яничар. Він у Слівені… Ти не можеш поїхати до нього, а він…

      В колибі запала довга сумна тиша. Потріскували дрова у вогнищі, гуло в димарі. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворої.

– А він може прибути сюди! – раптом пролунав голос Звенигори.

      Анка стрепенулась, підвела голову.

– Як?

      Младен здивовано і з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помітив того.

– Ми привеземо його сюди!

      Воєвода схопився. В його очах спалахнув гнів.

– Арсене, ти розумієш, що кажеш? – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Ти збожеволів! Чекання, надія придадуть хворій сил. Ці дні вона житиме тільки майбутньою зустріччю… Та якщо Ненко не приїде, де вб'є ії відразу!

– Він приїде! Не може не приїхати! А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!

– Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слівені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку…

– Младене, це моя остання просьба до тебе, – тихо промовила Анка.

      Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою.

– Гаразд.

      - 4 -

      День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у долині, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючі бризки сікли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.

      Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Біля них залишився Дундьо. Він по-ведмежому, незграбно обняв усіх.

– Щасливо, другарі!

      Коли стемніло, Драган, Якуб і Звенигора увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого немає, постукав у віконницю чималого високого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.

– Хто тут? – спитав, приглядаючись до темних постатей.

– Бай Димитре, поклін вам від воєводи, – прошепотів Драган, заходячи до сіней.

– Прошу до хати, другарі, – також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: – Майко, майко, дай нам чого-небудь підкріпитися!

      Господареві було років п'ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, в глибоко посаджених очах світилася мудрість.

      Коли на столі з'явилася тушкована баранина, а потім – карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.

– Знав би Сафар-бей, що у нього під боком четверо гайдутинів п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він – син воєводи Младена!

– Що ви дізналися про нього, бай Димитре? – спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.

– Вивідав усе, що потрібно. Сафар-бей розквартирував своїх горлорізів у замку, а сам зупинився у багатого спагії[7] Онбаші.

– Це добре. В замку його важче було б узяти.

– Будинок Онбаші теж добре охороняється. Сафар-бей всюди поставив сторожу.

– Он як!

– Але поряд з Онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, – усміхнувся бай Димитр. – Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, – нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам'яну стіну, що відокремлює обійстя Онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, – я приготував…

– Спасибі, бай Димитре.

– Тепер дивіться сюди. – Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. – Оце будинок Онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, – там завжди стоїть яничар… Другий вартовий – на розі, біля ахчийниці[8]. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди-небудь… Решта яничарів – щось більше десятка – живуть в одній із кімнат у будинку Онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджується допізна.

– Біля його дверей нема вартового?

– Всередині будинку нема. А от в саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар-бея, після того, як ага лягає спати, обов'язково стає один із яничарів. Тому нам треба не опізнитись.

– Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра -Гаміда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!

      - 5 - 

      Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло свічок. Перед дверима стояв вартовий яничар.

– Дур! Хто такий? – заступив він Якубові дорогу.

– Кагамлик! – зрадів Якуб. – Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?

– А-а, старий! Звідки ти взявся? – витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.

– Почув, що ага з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров'я. Та й справа є в мене до нього…

– Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі!

– Тільки вечір. А вдень Сафар-беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!

– Ну, тобі він зрадіє! Чим ти зумів прихилити його серце?

      Якуб не відповів на запитання.

– То можна пройти?

– Та йди вже… Спочатку прямо, а потім – останні двері ліворуч. Уявляю, як здивується ага!

– Я теж уявляю, – сказав Якуб і вступив у напівтемні довгі сіни.

      Знайшов останні двері, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко відчинив двері і зайшов до кімнати. Вона освітлювалася скупо, тільки однією свічкою, і тому в кутках стояли густі сутінки. Під протилежною стіною, за низеньким столиком на кривих позолочених ніжках, сидів Сафар-бей. Він зразу ж схопився.

– Якуб? От не чекав! Заходь, сідай – гостем будеш! Салям!

– Салям! Правда, у гяурів-урусів є приказка: непроханий гість – гірше татарина!

– Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобі завжди радий, сам знаєш! Сідай.

      Якуб сів на низьку м'яку тахту, що стояла між вікнами. Сафар-бей – на дзиґлику насупроти. Він був стомлений і блідий. Очі глибоко запали, між бровами з'явилася зморшка.

– Як воювалося, Ненко?

– Не називай мене так, Якубе, – скривився ага і з гіркотою в голосі додав: – Воювалося? Дуже погано… Гяури не відступили ані на крок! І хоча наших було в півтора раза більше під Чигирином, ми не змогли взяти тієї фортеці! А скільки вірних захисників ісламу наклали головами в напівдиких сарматських степах! Скількох відважних лицарів недорахувався падишах після місячної облоги того проклятого міста!

– Чим же це пояснити?

– Аллах одступився від охоронців слави падишаха!

– Ні, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, і це подвоювало їхні сили.

– Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пізнього часу?

– Звичайно, ні, Ненко. У мене важливіша справа. Нас тут ніхто не почує?

– Ніхто. Говори сміливо.

      Якуб нахилився вперед і поклав руку Сафар-беєві на передпліччя.

– Ненко, помирає твоя мати.

– Що? – Сафар-бей сподівався будь-чого, тільки не такої звістки. По його обличчю промайнула важка тінь, яку ага даремно намагався приховати від співрозмовника. – Моя мати?

– Так, мій дорогий Ненку. Їй дуже погано.

– Чим же я можу їй допомогти? Я навіть не знаю, де вона.

– Вона хоче тебе бачити.

– Але ж це неможливо! – вигукнув вражений Сафар-бей.

– Чому неможливо? Яка б стіна не стояла між вами до цього, перед смертю тієї, що дала тобі життя, вона мусить упасти!

      Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливі пальці мимовільно м'яли складки широких шароварів.

– Куди їхати? Далеко? – спитав глухо.

– Я проведу тебе… На третій день ти будеш знову в Слівені.

– І гайдутини не побояться ввести мене в свій табір?

– Ми зав'яжемо тобі очі. Гайдутини змушені будуть зробити це.

– Ти говориш так, Якубе, ніби й сам гайдутин…

– Не про це зараз мова. Яке ж твоє рішення?

– Мені жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не поїду. Згодом про це стане відомо беглер-беєві. Я не можу ризикувати своїм майбутнім.

– На війні ти кожного дня ризикував життям, Ненку, і, сподіваюсь, не боявся!

– То зовсім інше. Там ішла війна.

– Це твоє останнє слово?

– Так.

      Якуб встав, узяв зі столу підсвічник зі свічкою і підійшов до вікна. Постояв там деякий час у глибокій задумі, важко зітхаючи і з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, він би міг помітити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вікном і двічі підняв і опустив перед собою свічку. Однак ага нічого цього не помітив, заклопотаний своїми думками. Якуб повернувся назад і поставив підсвічник на місце.

– Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко.

– Коли б у мене було м'яке серце, я не був би воїном, Якубе.

      За вікном почувся глухий шурхіт і стук. Сафар-бей схопився на ноги. Підозріло глянув на Якуба.

– Що там?

– Не хвилюйся, Ненко. Тобі ніщо не загрожує. Двері прочинилися – в кімнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним – Драган. Сафар-бей кинувся до стіни, на якій висіла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях і направив у груди чорне дуло пістоля.

– Спокійно, Сафар-бею! Салям! Хіба так приймають гостей?

– Що вам потрібно? – зблід ага.

– Шановний ага Якуб уже все тобі пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи інакше. Дозволь твої руки! Драгане, давай вірьовку.

– Урусе, ти мстиш мені за те, що в Чернаводі я завдав тебе в полон? Але повір, я потім передумав і хотів віддати наказ відпустити…

– Я знаю про це, – відповів Звенигора. – Якуб мені розповідав. І хоча завдяки тобі я майже рік провів на каторзі, мстити я не збираюся. Та про це докладніше поговоримо в дорозі. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане.

      В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, і він став, похнюплений, біля стіни.

      Вони вийшли в сіни і повернули до дверей, що вели в сад. Надворі зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора.

– Сюди! – почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелізли через високу кам'яну загорожу. Поставили на місце довгу важку драбину і мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивів невеликий загін з міста, до обрідного букового ліска. Тут Драган зав'язав Сафар-беєві очі, і гайдутини попрощалися з своїм провідником.

      - 6 - 

      Другого дня, опівдні, всі тридцять гайдутинів, які залишилися зимувати в горах, стовпилися біля колиби воєводи. Младен стояв попереду. Тільки Златка не відлучалась од хворої матері.

      Знизу, по крученій гірській стежці, піднімалось п'ять вершників. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного – з зав'язаними очима. Він їхав другим, зразу за Драганом.

– Швидше! Швидше! – загукав зі скелі Яцько, махаючи шапкою.

      Воєвода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як він зблід, а потім скинув шапку і зіжмакав у руці, гайдутини догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.

      Нарешті, вершники виринули з-за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір'я, затягнуте сніговою імлою.

– Здравей, воєводо! Здравейте, другарі! – привітався Драган, сплигуючи з коня. – Какво правите?[9]

– Здравейте! Здравейте! – Младен обняв кожного з прибулих і зупинився перед Сафар-беєм. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки.

      Запала глибока тиша. Всі затаїли подих. Похмурі обвітрені обличчя гайдутинів повернулися до яничарського аги. Суперечливі почуття клекотіли в серцях повстанців. Так ось який він – Сафар-бей, їхній найлютіший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, він прямо сидів на коні, озираючи жагучими чорними очима гайдутинів і гайдутинський стан. Незважаючи на втому і хвилювання, що враз охопили його, він намагався триматися гордовито, не опускав очей під пронизливими поглядами гайдутинів.

      Впізнавши воєводу, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженні, не випускаючи з рук поводів.

– Здравей, сину! – тихо промовив воєвода, пильно приглядаючись до обличчя аги.

      Сафар-бей не витримав погляду воєводи. Опустив очі. Звенигора, який стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.

– Здравей, тате!

      Великого зусилля, видно, коштували Сафар-беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.

      Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.

– Спасибі, сину, .що приїхав. Ходімо до колиби, – сказав Младен. – Там твоя майка… Жде на тебе… О боже, як довго вона тебе ждала, бідна!

      Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.

– Ми зараз там зайві, – промовив Якуб. – Хай самі…

      Але натовп не розходився. Люди стояли на вітрі. Сніг танув на їхніх обличчях і стікав на мокрі кожушини. В каламутному небі жовтіла кругла пляма ледь помітного холодного сонця.

      Через деякий час вийшов Младен і кивнув Звенигорі:

– Арсене, зайди!

      Звенигора переступив поріг колиби. У світлиці горіла свічка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному ліжку, її очі блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сиділа біля хворої. Сафар-бей стояв збоку, в узголів'ї матері, і вона держала його руку в своїй руці, ніби боялася, що він зараз піде від неї. На обличчі Сафар-бея – ніяковість і розгубленість.

      Анка побачила козака.

– Арсене, підійди сюди! – прошепотіла.

      Звенигора підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.

– Спасибі тобі, що привіз мені сина… Я така рада… – Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Звенигора зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: – Ні, ні, дай мені сказати… У мене так мало часу… Ти дуже кохаєш Златку?

      Запитання було несподіване, і Звенигора збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:

– Дуже. – І глянув на дівчину. У неї загорілися рум'янцем бліді щоки.

– А ти, доню?

– Я теж, – прошепотіла Златка.

      Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:

– Дайте одне одному руки… От так… Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю її тобі… Бережи її… Вона тут, у гайдутинському стані, стала такою шибайголовою… Я рада за вас… Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. – Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. – Ось ми й зібрались… нарешті… всією родиною… Я така щаслива… мої діти зі мною…

      У Младена здригнулися плечі, з грудей вирвалося глухе болісне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар-бей стояв блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.

      Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.

      Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.

– Ненко, сину… рідний мій… Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумію тебе… Ти – відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева… Ти й не пам'ятаєш того дерева, на якому зріс… А я пам'ятаю… твій перший крик… Потім лепет… Бачу і досі твої веселі чорні оченята… густий кучерявий чубчик… Пам'ятаю кожний твій крок від першого дня і до сьомого року, коли… коли… Потім наступили важкі часи… багато років пошуків… надій і розчарувань… І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручці… Тому я так тебе легко впізнала після стількох років розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…

      Вона судорожне стиснула Сафар-беєву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотіла навіки запам'ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.

– Младене, – прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. – Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…

      Арсен і Златка підійшли до узголів'я, поклали свої руки на Сафар-беєву руку.

– А тепер покляніться… покляніться… що ніхто з вас ніколи… не підніме один на одного… руки…,хоча і доведеться бути в різних станах… Заклинаю вас!.. Не піднімайте руки на мого сина!..

– Клянусь! – тихо проказав старий воєвода.

– Клянусь! – глухо озвався Звенигора, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: – Клянусь!

      Запала тиша. Німа, тривожна.

– Ненко, а ти?..

– Клянусь! – промовив з натугою Сафар-бей і опустив очі.

      Звенигорі здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім'ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.

      Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.

– Не плачте, – прошепотіла Анка. – Не треба… Ми ж усі разом… однією сім'єю… Я така щаслива…

      Голос її раптово обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея і впала на білу вовняну ковдру.

      На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини.

      Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било – найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.

      Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.

      З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо-білим снігом, глибокі темні ущелини, густо-зелені ялинові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.

– Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, – сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. – Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір'ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля – знай: живий твій Младен, живі твої ясні соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..

– Так, так, воєводо! Так, батьку наш! – відгукнулись гайдутини.

– Ну, то й кінчайтеї Хай спить вічним сном наша мати!

      На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясів пістолі – і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.

– Тате, ходімо, – сказала Златка, торкнувши батька за рукав.

– Ідіть. Я прийду потім, – тихо відповів воєвода.

      Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.

      Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.

      Звенигора обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар-бей. На тлі ясно-голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…

      Тільки перед вечором Младен і Сафар-бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.

– Драгане, пошли людей – хай проведуть його до Слівена, – коротко наказав воєвода.

– А як же…

      Драган хотів спитати, чи зав'язувати знову очі Сафар-беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.

– Ні, ні, пов'язки не треба! – сказав поспішно. – Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.

 

      ФІРМАН

      - 1 - 

      Гамід сидів у кімнаті Сафар-бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари – Кагамлик і велетень Абдагул.

– Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай-ай-ай! – промовив Гамід спокійно. – Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подівся Сафар-бей!

– Не знаю, ага, – прохрипів бай Станко.

– Але ж сліди ведуть на твоє подвір'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?

– Вдесяте вам кажу: аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар-бей.

– Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!

– Я вперше чую це ім'я.

– Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар-бея з вулиці. Його бачив аскер Кагамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!

– І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!

      Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:

– Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!

      Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинілі руки, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого болгарина.

– Нелюди! – прошепотів нещасний. – -Сил більше немає терпіти…

      Гамід подав знак припинити катування.

– Ну, говори!

– Дайте води.

      Кагамлик підніс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахії.

– Я чекаю, – процідив Гамід. – Де подівся Сафар-бей?

      Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв'язані руки задерев'яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підв'язано до стелі, він упав би на долівку, мов лантух.

– Я його і в вічі не бачив, ага.

– Брешеш! Ви викрали його з Якубом!

– Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.

– Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи – де він? Куди ви поділи Сафар-бея?

– Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар-бея, ні про Якуба.

      Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.

      Проклятий гяур! В чому тільки душа держиться, – а правди не каже! Але він розв'яже язика затятому гайдутинові! Мусить розв'язати і допитатися, де подівся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.

      Сьогодні вранці, повернувшись від беглер-бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар-бея. Ця звістка приголомшила спахію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато-багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під'їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно-тьмяні очі вп'ялися в його обличчя.

– Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, – прокаркала стара.

      Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав.

– Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи хмурять твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку, – і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша…

      Гамід завагався. Майбутнє його лякало. Навздогад сказані циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справді стара відьма прозирає майбутнє?

      Він витягнув з кишені куруша. Циганка пожадливо схопила монету – засунула в складки рясного вбрання. Миттю розіклала карти.

– Ясне твоє майбутнє, добрий ага, – знову прокаркала вона. – Випадає тобі багатство в далекій дорозі. І честь, і шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий інтерес у дітях. Вони не кревні, не рідні тобі, ага, але дуже тісно зв'язані з твоєю долею. Настільки тісно, що я навіть боюся говорити…

– Говори, стара! – гаркнув стривожений Гамід.

– Позолоти руку, щасливчику!

      Він кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипіла:

– Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. І весь час поряд з тобою по ній ідуть двоє. То вони відходять од тебе, то знову наближаються: дороги ваші перехрещуються, як зморшки на моїм обличчі. І що дивно: навіть твоя смерть залежить від смерті одного з них…

      Гамід посірів. Голос його затремтів.

– Тих дітей?

– Тих, що супроводять тебе, ага.

      Циганка зникла так же нечутно і непомітно, як і з'явилась. А Гамід ще довго сидів на теплій землі, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, під якою лежали сповиті, вірніше, зв'язані діти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля відтепер залежить від долі гайдутинських вишкребків? Невже щоб продовжити своє життя, він мусить дбати і про них?

      Слова циганки глибоко запали в серце Гаміда. Марновірний страх за своє життя довгі роки примушував його берегти Ненка і його сестричку, піклуватися про них і про їхнє майбутнє. Коли беглер-бей, щоб завдати воєводі Младену нещадного удару, хотів стратити дітей, Гамід випросив для них помилування, а потім Ненка під ім'ям Сафар-бея віддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собі разом зі своїми дітьми, давши їй ім'я Адіке.

      Коли він сьогодні дізнався, що Сафар-бей три дні тому зник при загадкових обставинах, він негайно почав розшуки, які навели його на думку, що Сафар-бея викрадено.

      Де ж він подівся? Яка його доля? Чи живий він? На ці питання може дати відповідь тільки одна людина – Станко. До його двору ведуть сліди… Він, напевне, може також дати цікаві відомості і про Якуба, котрого Гамід не без підстав вважав своїм смертельним ворогом і котрого хотів би якомога швидше прибрати з своєї дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, ні, він розв'яже йому язика!

      Гамід сам схопив важкого батога і почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спині. Станко звивався біля його ніг, захищаючи скривавленими руками очі.

– Ти все скажеш, гяурський собако! – хрипів спахія, вкладаючи в удари всю свою силу. – Все скажеш!

– Я нічого не знаю, – простогнав бай Станко.

– Де Якуб? Куди ви поділи Сафар-бея?

– Я їх не бачив, ага. Бог – свідок.

      Батіг засвистів знову. Гамід оскаженів. Навіть Абдагул і Кагамлик відступили під стіну, боячись, що і їх зачепить.

      Несподівано рипнули двері – і на порозі з'явився Сафар-бей. Гамід застиг з піднятим угору батогом. В очах – і подив, і замішання, і радість, яку він не в силі був приховати.

– Що це все означає, Гамід-ага? – Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою кімнату. – Салям!

      Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар-бей вдав, що не помічає пориву спахії.

– Так що тут коїться, Гамід-ага? – повторив він запитання.

      Гамід кинув батога. Споважнів.

– Коли зникає з своєї кімнати яничарський старшина, я мушу дізнатися, де він подівся.

– І тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?

– Я дізнався від аскерів, що в тебе був Якуб…

– А ще що?

– Більш нічого. Але й цього досить для мене.

– Якуб – мій друг, – холодно сказав ага.

      Гамід вимушено усміхнувся.

– Сафар-бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від беглер-бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?

– Гаразд, – погодився Сафар-бей.

– Тоді накажи вивести цього гайдутинського собаку і зачинити у льох.

      Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.

– Виведіть його і відпустіть!

      Кагамлик і Абдагул кинулись відв'язувати бая Станка. Гамід незадоволено засопів.

– Сафар-бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!

– Ти сам помиляєшся, Гамід-ага, – спокійно відповів Сафар-бей. – Мене ніхто не викрадав… У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.

– Куди?

– Це моя невеличка таємниця, Гамід-ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож можеш здогадатися, які почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загін…

      Гамід недовірливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нічого. Кагамлик і Абдагул вхопили бая Станка попід руки і поволокли з кімнати.

      Сафар-бей щільно причинив двері, підбив на м'якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.

– А тепер поговоримо, Гамід-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?

      - 2 - 

      Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдутинів. Усюди в малодоступних місцях – на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів – стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами-балканджіями з наказу гайдутинських воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.

      В одну з таких засніжених, похмурих долин привів свій загін воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слівена жадоба помсти над Гамідом.

      Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печі, готували гарячу страву, Драган, перезувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи.

– Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.

– Ти стомився, Драгане.

– Однак відпочивати ніколи. Сафар-бей досі прибув до Слівена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід…

– Ти справжній юнак[10], Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! – сказав з почуттям воєвода. – Ну, що ж, іди! Але будь обережний…

      Драган пішов.

      Повернувся він несподівано. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.

– Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?

– Так. Але не сам. Зі мною – бай Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Слівена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Слівена, де марно розшукував би бая Димитра, – тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.

– Де ж Димитр? Клич його сюди! – Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. – Він, певне, має багато чого розповісти…

– Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!

      Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.

      Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум'я освітило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, – видно, не легко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.

      Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слівен і самому, не чекаючи гайдутинського гінця, вирушити в гори.

– Що трапилося, бай Димитре? – спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.

      Бай Димитр важко зітхнув.

– Бая Станка скатовано…

– Як? Хто це зробив?

– Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар-бей. А також цікавився Якубом.

– Ну?..

– Бай Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…

– Жаль бая Станка, – сказав Драган. – Він живий? У безпечному місці?

– Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…

      Бай Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.

– Щось важливе? – спитав воєвода Младен.

– Дуже важливі новини сповістив мені бай Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспішав до вас…

– Спасибі тобі, другарю Димитре, – з почуттям сказав воєвода. – Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.

– А що це воно таке, фірман? – спитав спроквола поважний Грива.

– Фірман, другарі, – то султанський указ, – пояснив воєвода. – Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід турків на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…

– Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! – вигукнув Спихальський.

– Безперечно, – підтримав його Звенигора. – Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Слівена…

      Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.

      Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думці зважуючись на щось. Потім сказав:

– Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? І хто піде на це?

– Гамід мешкає в хані[11] Абді-аги, – вставив Димитр. – Його охороняють.

– Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, – промовив Звенигора. – Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.

– Ні, краще втрьох, мабуть, – засумнівався Драган.

– Тоді я третій! – схопився Спихальський.

– Ні, ні, пане Мартине, – Звенигора поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. – Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо…

– Тоді я піду, – промовив Якуб. – Мені…

      Але Златка несподівано перебила його.

– Ні, ні, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-поміж вас усіх, знаю Гаміда, його звички. По скрипу підлоги під його ногами я можу безпомилково визначити, що то він і навіть в якому він настрої…

– Ну, що ти, Златко, – почав Звенигора. – Там потрібен вояка, який би умів…

      Дівчина не дала козакові закінчити думку:

– Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! – звернулась вона до воєводи.

      Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю: він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, – сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?

      Він завагався.

– Так, Златка навчилася добре стріляти, – промовив перегодя. – І на конях їздити… Але ж чи зможеш ти, – звернувся до неї, – проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді-аги?

– Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці.

      Тут втрутився Драган:

– Я гадаю, – сказав він, – Златка якраз може нам бути корисна більше, ніж будь-хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову, – вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.

      Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив їхню суперечку.

– Я згоден, – промовив він. – Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими… Тепер, другарі, обміркуємо все якнайкраще – і в путь!..

      - 3 - 

      Із-за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Слівена задзюрчали гомінкі струмки.

      Біля хану Абді-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські аги і молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язі, вони попростували до дверей.

      У хані було напівтемне і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, які після ситого обіду дрімали в кутках за своїм столом, та самого кафеджі[12] Абді-агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, кафеджі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям.

– Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.

      Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді-ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.

– Нічліг і обід на трьох, – промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл золоту монету.

      Абді-ага низько вклонився високому красивому спахії, який з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він був іспанський інфант.

– Все буде до ваших послуг, високошановний ага.

      Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати. Кольорові шибки вікон пропускали мало світла, і тут було напівтемно, як і внизу. Війнуло застояним повітрям помешкання, в якому рідко живуть люди.

– Розташовуйтесь, вельмишановні. Незабаром служник принесе вам обід, – сказав Абді-ага і, глянувши на високого спахію, спитав: – Насмілюся дізнатися, ага, як довго ви маєте намір пробувати в нашому місті?

– Це буде залежати від багатьох обставин, кафеджі-ага.

– Ви вперше в нашому місті? Мені здається, я вже мав честь зустрічатися з вами…

– Помиляєтесь, кафеджі-ага. Я вперше в Слівені і не мав приємності вас знати, – відповів спахія, стаючи спиною до вікна, щоб світло не падало йому на обличчя.

– Можливо, я помилився. До мене заходить багато різного люду, та й зір став слабнути з літами. Тож хай пробачить мені високоповажний ага, – промимрив господар, задкуючи до дверей.

– Арсене, як ти думаєш, упізнав він тебе чи йому справді привиділося в твоєму обличчі щось знайоме? – спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджі затихли вдалині.

– Не хвилюйся, Златко. В цьому одязі мене й рідна мати не впізнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, – відповів Звенигора, скидаючи спахіївську бекешу з дорогого сукна. – Гадаю, все буде гаразд. Тим більше, що ми не затримаємося тут.

– А все ж я піду розвідаю, чи не донесе на нас старий лис, – сказав третій спахія. – Мене тут ніхто не знає.

– Іди, Драгане, але не гайся, – погодився Звенигора. – Гамід от-от має прибути…

      Драган вийшов.

      В кімнаті настала та тривожно-радісна тиша, яка буває тільки тоді, коли залишаються наодинці двоє закоханих, між якими ще не встановилась така близькість, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка підійшла до вікна, намагаючись крізь давно не миті, запорошені шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю, ніжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-під аскерської шапки.

– Златко!

      Дівчина враз повернулась до козака, ніби чекала того поклику. В її очах заблискотіли зорі. Арсен рвучко підійшов, узяв дівчину за руки.

– Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пізно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затія…

– Арсене, я сама наполягла на цьому, батько мені дозволив…

– А я не дозволяю, – він пригорнув її. – Чуєш? Не дозволяю! Ти наражаєшся на страшну небезпеку!

– З тобою мені нічого не страшно, мій юнаку. Я вірю, що все скінчиться щасливо…

      Вона спробувала випручатися з обіймів, але робила це скоріше інстинктивно, бо насправді душа її поривалась до нього, мов квітка до сонця. Трояндою рожевіли її уста, в очах миготіли зорі. Раптом дівчина відчула на обличчі палкий поцілунок. Арсенові губи знайшли її уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце…

– Ой!

– Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокійний, коли знатиму, що ти в безпеці, – шепотів Звенигора. – Що тобі ніщо не загрожує… Чому ти не послухала мене раніш, там, ще в стані?

– Тепер я тим більше нікуди від тебе не піду, – відповіла Златка. – Я не хочу пережити тебе…

      Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створіння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рідним і дорогим, що він ладен був віддати за нього все, що було найдорожчого.

      За дверима пролунав стукіт кроків. Улетів збуджений Драган.

– Він таки впізнав тебе, Арсене! – скрикнув приглушено.

      Звенигора і Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспокоїв їх:

– Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абді-ага нестав нам на перешкоді!

– Не тягни, Драгане! Розповідай докладно! Що ж трапилось?

– Я спустився вниз дуже вчасно. Абді-ага саме підійшов до спагіїв і хотів їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Кафеджі, як я помітив, здригнувся, та все ж підійшов до мене. «Що високошановний ага бажає?» – запитав. Я пояснив, що хотів би поставити до стайні коней. Він вийшов зі мною надвір. В стайнях, як я сподівався, нікого, крім нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом і замкнув у комірчині. Хай померзне, зрадливий пес!

– Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.

– Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамід прибув щойно до хану…

– Справді? Ти прослідкував, де він зупинився?

– Так. На другій половині. Його охороняє лише один аскер – куняє на отоманці біля вікна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от ті чотири, що внизу…

– Ну, що ж, доведеться Гаміда прикінчити тут! – сказав Звенигора.

– Ні, наказ воєводи ясний: ми повинні доставити його живого!

      Звенигора на це не сказав нічого, але з виразу його обличчя було видно, що він не схвалює наказу воєводи. Була б його воля – не возився б він зі спахією!

      Перевіривши пістолі, вони вийшли в довгий напівтемний коридор. У кінці його, біля вікна, стояв аскер. Побачивши трьох незнайомців, він поволі посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.

– Салям! – привітався Звенигора. – А що, шановний, Гамід-ага вже повернувся додому?

      Аскер не сподівався, що до нього заговорять про його господаря, і підозріло глянув на незнайомого спахію.

– Ви знаєте Гаміда-агу?

– Ще б пак! Давні друзі! Я привіз йому привіт від його зятя Фархада і дочки Хатче, а також від свата Ісхака-ефенді…

– О, ага знає моїх добрих господарів! – зрадів аскер. – Що нового в наших краях? Ага давно звідти?

– Не так давно. – Звенигора по-приятельському поплескав аскера по спині, взяв під руку. Вони поволі йшли вздовж коридора. – Всього місяць…

      Аскер раптом затіпався: міцна Драганова рука затиснула йому рота, а Звенигора вхопив в обійми, як у залізні лещата. Златка хутко відчинила двері найближчої кімнати, і гайдутини в одну мить увіпхнули аскера туди. Переляканий вояка тільки з жахом поводив очима, слідкуючи, як вправні руки меншого спахії зв'язують йому руки й ноги.

– Хочеш жити – лежи спокійно! – промовив Звенигора. – Увечері тебе знайдуть твої друзі…

      Щоб аскер не підкотився до дверей, його прив'язали до ліжка.

– На всяк випадок, – пробурчав Драган, затягуючи тугіше вузол.

      Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокійно. Можна було братися за Гаміда.

– Передостанні двері праворуч, – прошепотів Драган, залишаючись на чатах.

      Звенигора і Златка підійшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже, Гамід у кімнаті сам… Звенигора витягнув з-за пояса пістоль, звів курок, лівим плечем рвучко відчинив двері.

      Гамід сидів спиною до входу. Не підозріваючи небезпеки, спокійно, не повертаючи голови, спитав: .

– Що трапилось, Енвер?

– Салям, Гаміде! – промовив Звенигора, направляючи дуло пістоля в спину спахії.

      Гамід рвучко повернувся. Уздрівши блискуче дуло пістоля, прикипів поглядом до нього. Його обличчя враз посіріло, а нижня щелепа затремтіла… Нарешті він глянув на незнайомців, які насмілилися так нахабно, вдень, коли в місті повно війська, вдертися сюди. Впізнав козака.

– Звенигора? О аллах!

– Не тільки, – виступила наперед Златка, знімаючи шапку. – Салям, ага!

– Адіке! – простогнав Гамід, бліднучи. – Що ви від мене хочете?

– Султанський фірман! – Звенигора підступив ближче.

– Фірман? – Гамід був вражений і здивований: він сподівався гіршого. – У мене його немає…

– Де ж він?

– Я віддав Сафар-беєві.

– Жаль… Тоді доведеться без зайвих розмов застрілити тебе!

      Гамід отетеріло мовчав.

– Златко, подивись гарненько: може, фірман тут, а Гамід просто морочить нам голови?

      Златка кинулась на пошуки…

– Чекайте! – скрикнув спахія. – Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по-доброму: я вам – фірман, а ви мені – життя. Згода?

      Він усвідомлював безвихідність свого становища – це сповнювало його серце люттю і відчаєм. О аллах, що трапилося з ним! Хвилину тому він почував себе в повній безпеці, мав у руках владу і вважався третьою, після околійного паші і Сафар-бея, особою в місті й околії. А зараз… смерть заглядала йому в вічі, і він не знав, як відкараскатись від неї. Тому хапався за найменшу можливість врятуватися. Фірман, звичайно, дуже важливий, і за його втрату беглер-бей по голові не погладить, та думати про це перед лицем наглої смерті було нерозумно і смішно. Розмова з беглер-беєм буде потім… потім… А може й зовсім не буде! Врешті, головне – врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О аллах екбер[13].

– Ми не торгаші, – суворо сказав Звенигора. – Де фірман? Я не вірю, що він у Сафар-бея!

– Він ось! – скрикнула Златка, виймаючи із темної шкатулки, що стояла, прикрита міндером, цупкий сувій пергаменту.

      Гамід зірвався з місця.

– Адіке, не смій! То таємний наказ! За нього всім нам знімуть голови!

– Тим більше цікаво дізнатися, про що ж пише султан у такому важливому фірмані, – сказав Звенигора. – Златко, прочитай!

      Златка пробігла очима напис на пергаменті.

– О! Це справді важливий наказ! – вигукнула вона. – Султан оповіщає воєначальників і військо, що за ганебний відступ з-під Чигирина в минулому році великий візир Ібрагім-паша і хан Криму Селім-Гірей позбавлені всіх чинів і вислані на острів Родос у Білому морі. Великим візиром назначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землі прокляте місто Чигирин, захопити Київ і Лівобережну Україну, а Запорозьку Січ зруйнувати. Всіх запорожців на арканах притягнути в Порту і продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вілайєтом[14] Османської імперії!

– Адіке! – прошипів Гамід. – Ти розумієш, нещасна, що ти робиш? Ти розголосила державну таємницю! Відтепер ти поставила себе поза законом і не можеш розраховувати ні на чиє заступництво… О вай-вай, аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою і дав таке ж виховання, як і Хатче, – навчив читати й писати, що суперечить духові корану, о вай-вай!

– Даремно Гамід-ага побивається за якимось фірманом. Це всього-на-всього шмат вичиненої телячої шкіри, – сказав Звенигора. – Подумав би про себе… Ми прийшли не тільки по фірман.

      Бридкий страх знову засвітився в Гамідових очах. Щойно зараз він збагнув остаточно, що його чекає, коли він потрапить до рук Младена і Якуба. Він раптом сповз з стільця і впав перед Златкою на коліна. Охопив її ноги руками. Притиснувся товстою щокою до мокрих, холодних від талого снігу чобіток дівчини. З його грудей вирвався стогін.

– Адіке! Люба! Я ж був тобі батьком… Ти не знала в Аксу горя… Невже ти дозволиш, щоб мене було піддано тортурам?.. Згадай Хатче… Вона була тобі за сестру… Ви були нерозлучні… Невже ти хочеш осиротити її?.. Адіке… Я знаю: я негідник… Я завдав горя твоїм батькам… Але ж ні ти, ні твій брат не маєте причини мстити мені особисто за себе, бо я дав вам усе, що міг дати своїм дітям… Якщо ти не порятуєш мене, аллах прокляне тебе, і ти будеш тинятися неприкаяною по світу до самого воскресіння мертвих! Адіке…

      Златка стояла в нерішучості. Вся злість і ненависть, що пройняли її, коли вона дізналася, хто такий Гамід, раптом випарувалися, як ранкова роса під промінням сонця. Біля її ніг лежав чоловік, якого вона знала протягом багатьох років і який справді не робив їй нічого злого і завжди наділяв подарунками й ласощами нарівні з Хатче, своєю пестункою.

      В її очах блиснули сльози. Вона благальне глянула на Арсена, просячи поради й підтримки.

– Досить говорити, Гаміде! – сказав Звенигора. – Вставай! Не намагайся розжалобити жалісливими словами серце дівчини! Не поможе! Ти зараз підеш з нами… І не подумай що-небудь сказати своїм людям або подати їм знак, якщо не хочеш умерти передчасно!

– Я не з тобою говорю, гяуре! – ошкірився Гамід і знову припав щокою до ноги Златки, здригаючись від плачу й страху.

– Арсене, залишмо його… – Голос Златки тремтів. – Врешті, минуло багато років… Скажемо батькові і Якубові…

      Вона не договорила. Широко розчинилися двері – і в кімнату зайшов Сафар-бей, а за ним – розгублений Драган.

      - 4 - 

      Побачивши Звенигору з пістолем у руці, Златку й Гаміда, який повзав у ногах дівчини, Сафар-бей зупинився мов укопаний. Він оглянувся на Драгана, якого прийняв за Гамідового вартового, але, замість доброзичливості, уздрів у його очах ворожість, а в руці – зведений пістоль.

– Аллах екбер! Що це все означає? – вигукнув ошелешено. – Златко, як ти опинилася тут?

      Златка не встигла відповісти. Драган випередив її і вихопив у Сафар-бея з-за пояса пістоль, а з піхов – шаблю. Потім поспішно відскочив до дверей і став там на чатах, визираючи крізь вузьку щілину в коридор.

      Становище суттєво змінилося. Звенигора перезирнувся з Драганом: що вони мали робити? Вивести з собою, крім Гаміда, ще й Сафар-бея? Замало сил. Взяти тільки Гаміда, а Сафар-бея, зв'язавши, залишити в кімнаті? Чи ж дасть Сафар-бей себе зв'язати? Напевне, він учинить опір, під час якого наражатиметься на небезпеку і сам ага, і Златка. Що тоді скаже воєвода Младен? А крім усього цього, не виключена можливість, що Сафар-бей прибув сюди з вартою, яка може нагрянути і схопити їх усіх.

      Поки Звенигора і Драган обмінювались поглядами, роздумуючи, що робити, Сафар-бей миттю зорієнтувався, що тут відбулося перед його приходом. Він помітив і фірман у Златчиній руці, і зніченого Гаміда, що все ще продовжував стояти на колінах, і розгубленість на обличчі дівчини. Помітив – і все зрозумів. В одну мить він збагнув, у яке складне становище він потрапив. У дану хвилину сила, звичайно, була не на його боці. І тим більше – не на боці Гаміда. За своє життя не боявся: пам'ятав, як гайдутини, в тім числі і Звенигора, і Драган, давали його матері клятву не піднімати руки на її сина. За життя ж Гаміда він зараз не дав би й півкуруша: досить Звенигорі чи Драганові натиснути собачку пістоля, і він опиниться в райських садах аллаха! Але він, Сафар-бей, не міг, не мав права допустити, щоб на його очах гайдутини убили мусульманина, вірного охоронця падишаха. Такого йому не простило б ні військо, ні беглер-бей. Тому, нехтуючи небезпекою, кинувся до Гаміда, підвів його і, ставши попереду, різко промовив:

– Арсен-ага, ти тут найстарший, тож маєш розуміти, що я не дозволю безкарно розправитися з Гамідом-агою. Моя честь запорукою цьому! Якщо ж ви насмілитеся стріляти в нього, то стріляйте і в мене!.. Але мушу попередити – внизу, крім воїнів Гаміда-аги, сидить п'ятеро моїх аскерів. Якщо вони почують постріли…

– Я зрозумів тебе, Сафар-бею, – сказав Звенигора, відбираючи від Златки фірман і ховаючи його собі за пазуху. – Що ж ти пропонуєш?

– Я пропоную вам найкращий вихід: тікайте, поки не пізно! З хвилини на хвилину сюди можуть прийти наші люди, і вам доведеться скрутно… Подумайте про Златку! Отже, за одно чи два життя – три життя!

– Хай поверне той гяур султанський фірман, – пробелькотав, приходячи до пам'яті, Гамід.

      Звенигора глузливо посміхнувся. Сафар-бей удав, що не почув слів Гаміда.

– Не гайте часу, Арсен-ага!

      Звенигора глянув на Драгана: той ствердно кивнув головою, але вголос додав:

– Сафар-бею, нам доведеться вас з Гамідом зв'язати, щоб ви не перешкодили нам безборонне вибратися з міста.

– Я даю вам слово честі. З вами моя сестра. – Сафар-бей гірко усміхнувся. – Хіба я дозволю поглумитися з неї?

– Гаразд. Ми згодні, – сказав Звенигора. – Златко, Драгане, ходімо! Справді, не будемо гаяти часу!

      Вони швидко вийшли з кімнати. Драган підпер двері отоманкою.

– Знаємо слово честі яничара, – пробубонів він при цьому. – Ех, чорт! Самі випустили Гаміда з рук!

– Маємо щось важливіше, – поплескав себе по грудях, де був захований фірман, Звенигора. – Ну, гайда! Швидше!

      Вони спокійно спустилися вниз, минули спагіїв Гаміда і яничарів Сафар-бея. Коні стояли сідлані. В дворі і на майдані – ані душі. Звенигора допоміг Златці сісти в сідло – і за мить три вершники виїхали з воріт.

      І тут з хану долинув різкий Гамідів голос.

– Аскери! Пильнуйте! Гайдутини виїжджають із міста!

      Він висунувся з вікна і волав на весь Слівен. Звенигора схопився за руків'я пістоля, але Гамід враз замовк: міцна Сафар-беєва рука затиснула йому рота і швиргонула в глибину кімнати. Крізь прочинене вікно доносилася Гамідова лайка. Він намагався вирватися з рук Сафар-бея, і йому, мабуть, пощастило зробити це, бо шум у хані раптом затих.

– Вперед, другарі! – вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких слівенських вуличках.

      За ним мчала Златка на гнідому огирі. Звенигора трохи відстав. Завертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану виринули чотири вершники і понеслися слідом за ними. Отже, погоня! Спагії Гаміда тепер не відстануть від них, будуть переслідувати, аж поки витримають коні. А до гайдутинської засідки – майже два фарсахи…[15] І дорога йде весь час угору.

      Вулицями втікачі промчали без перешкод. З-під кіпрських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски.

      Та розглядатися було ніколи. Вперед! Швидше вперед! З високого горба Звенигора оглянувся ще раз. Переслідувачі виринули з міста і розтяглися по дорозі довгим цепом, їх уже було не четверо, а десятків два. Видно, крик Гаміда підняв на ноги спагіїв, і їхні застояні ситі коні поволі, але вперто наздоганяли втікачів. А з міста вилітали все нові й нові верхівці. «Гм, занадто, – подумав Звенигора. – Увесь Гамідів загін проти нас трьох! І, здається, спагії мають намір переслідувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумію знайти спосіб передати султанський фірман на Україну, щоб попередити військо і народ про грізну небезпеку, яка ось-ось посуне з півдня».

      Він лівою рукою помацав тугий сувій за пазухою, почув характерний хрускіт свіжовичиненого пергаменту і продовжував гарячкове думати над тим, як відірватись од переслідувачів або ошукати їх. Коли б не Златка, все було б простіше. Вони з Драганом кинули б в якій-небудь ущелині коней і спробували б у малодоступних для кінноти місцях пішки заплутати свої сліди. Але з Златкою… Чи витримає вона цілоденний перехід по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дівочих ніг такі дороги!

      Спагії прискорили біг. Наперед вирвалося кілька вершників на бистрих арабських конях. Серед них виділялася огрядна постать Гаміда. Звенигорі здалося, що він навіть виразно бачить потемніле від напруги Гамідове обличчя і люті брунатні очі. З далини донісся хрипкий поклик:

– Урус, здавайся!

      Арсен ударив коня, хоча він і так мчав щосили. Витривалий у гірських переходах, призвичаєний до крутих і небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не міг змагатися в швидкості бігу із спагіївськими прудконогими рисаками. Козакові вже виразно чути за спиною тупіт копит і лайку аскерів. Ось-ось вони наздоженуть його.

      Вдалині замаячіли гори, порослі чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася від скаженого чвалу, та доведеться спішуватись і тікати навпростець через гірський кряж і колючі безлисті чагарі. Звенигора пригнувся до самої луки сідла. Міцно ударив спітнілого коня ногами під боки. Та хіба цим примусиш його бігти прудкіше?

      Ось і ущелина! Ще півверсти!

      Раптом Арсен здригнувся: кінь під Златкою спіткнувся і впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снігу. Драган натягнув поводи, але Звенигора крикнув щосили:

– Драгане, тікай! Мчи до своїх!

      Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, і Арсен, нахилившись, ривком підняв її угору і посадив поперед себе.

      Ну, коню-конику, виручай!

      Позаду закричали, заулюлюкали переслідувачі. Лише якихось сто кроків відділяло їх тепер від утікачів, і спагії були впевнені, що здобич не вислизне з їхніх рук.

– Златко, дорога моя, – прошепотів Звенигора, – візьми фірман! Заховай! Вези в загін – а там воєвода знайде спосіб передати на Україну…

– Арсене, що ти надумав?

– Кінь довго не витримає… За мене не турбуйся… Тікай! – Міцно поцілував дівчину і, випручавши ноги із стремен, легко відштовхнувся від луки сідла і покотився в придорожній ярок. Зразу ж схопився – подерся на гору.

      Частина спагіїв спішилась – кинулася за ним. Звенигора почув голос Гаміда:

– Живого чи мертвого – дістаньте мені його!

      Більша частина загону помчала за Златкою.

      - 5 - 

      Яцько здерся вище за всіх: осідлав стрімку скелю, з якої відкривався широкий вид на Слівен і приміські околиці. Яскраво сяяло весняне сонце, і хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся вдалину.

      Внизу, недалеко від дороги, у затишній улоговині, зупинився гайдутинський загін. Усі мовчали. Воєвода Младен схвильовано ходив по сухому пагорбу, час від часу кидаючи тривожні погляди на далеку дорогу. Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.

      А в нього боліло серце. Вперше в житті. І той біль був такий гострий, що воєвода зціпив зуби, щоб не застогнати. Він зв'язував це з хвилюванням за Златку і подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у цій дуже ризикованій поїздці до Слівена.

      Він пригадав, що тоді, коли вирішувалось, кому їхати, все здавалося простіше. Драган мав їхати, але він ніколи не бачив Гаміда і не знав його в лице. Звенигора теж мав їхати і знав Гаміда добре, зате і його в Слівені багато хто знав, тому козакові, гадали, важко буде невпізнаним проникнути в хан Абді-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, поїде він сам, всі рішуче виступили проти: воєвода не мав права так ризикувати собою, а відтак і всією справою, за яку боролися повстанці. Викликало гостре заперечення і намагання Якуба взяти участь у викраденні Гаміда і султанського фірману, – не ті сили були в старого, і знав його Гамід занадто добре… Звичайно, рядові гайдутини, які погано знали турецьку мову або зовсім її не знали, теж не могли бути корисними Звенигорі й Драганові під час їхнього наскоку на місто… Тож коли Златка сказала, що найкраще підходить для поїздки вона, всі якось задумалися. Один Звенигора рішуче заперечив, та коли дівчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозиція була настільки несподівана і незвичайна, що підкупила всіх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володіла турецькою мовою і прекрасно знала Гаміда, його оточення і звички, могла легко ввести в оману спагіїв і вільно проникнути в кімнату спахії. У Младена, крім цього, ворухнулася в серці гордість: дочка ставала гідною спадкоємницею духовних ідеалів своїх батьків. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. І він… погодився.

      А тепер малював одну картину страшнішою за іншу. І картав себе, кленучи свій хвилинний порив, що, може, призвів дівчину до загибелі.

– Їдуть! – раптом загукав зі скелі Яцько. – Мчать щодуху!.. Троє!

      Гайдутини подерлися на скелі. Младен застиг на своєму горбі, зірко вдивляючись у голубий простір, але нічого не бачив там.

      Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхівців. Коли з міста вискочила погоня, він спочатку навіть не зрозумів, хто то, яке відношення вона має до Звенигори і його друзів. Тільки згодом, коли неймовірний здогад пронизав його свідомість, він дико закричав:

      Погоня! Погоня! Наші в небезпеці!

      Гайдутини вже й самі побачили, що Драган, Звенигора і Златка тікають від погоні і що віддаль між ними і переслідувачами поволі зменшується. Воєвода Младен зблід.

– Набийте пістолі і яничарки! Приготуйтесь до бою, другарі! – скрикнув він. – Займайте свої місця!

      Гайдутини залягли обабіч дороги за скелями. Спихальський, Роман і Грива, вистромивши голови з-за каменів, прикипіли поглядами до втікачів.

– Прудкіше! Прудкіше, най його мамі! – шепотів зблідлими вустами пан Мартин. – О пан Єзус, захисти їх!

      Коли під Златкою упав кінь, гайдутини ойкнули. Воєвода схопився за голову. Глухий болісний стогін заклекотів у його грудях.

      Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзів і всіх гайдутинів нову віру в порятунок. І навіть тоді, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златці змогу втекти, ніхто не сумнівався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагіїв.

      Тим часом Драган і Златка швидко наближалися до гайдутинської засідки. За ними по п'ятах гналися спагії.

      Гайдутини лежали за скелями, міцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного звуку! Тільки дзвінкий цокіт копит на кам'янистій дорозі та шелест вітерця над головами порушували мертву тишу.

      Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зі Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить у нього з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але він не помічав цього. Поглядом прикипів до двох передніх вершників, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засідку і можна буде вогнем відсікти переслідувачів.

      У Спихальського чоло всіялося рясним потом, тремтів гострий кінчик їжакуватого вуса. Голубі булькаті очі пойнялися крицевою синявою.

      Майже не дихав Роман. Ліве око примружив, а праве тримав на мушці, цілячись у переднього переслідувача, кожної миті готовий натиснути на собачку.

      Нарешті, Драган і Златка вихором промчали повз гайдутинів. Наростав гулкий тупіт спагіївських коней.

– Вогонь! – скрикнув воєвода.

      Гримнув залп. Луною віддався в горах. Дико заіржали, падаючи через голови, поранені коні. Полетіли додолу верхівці. Крики жаху, болю залунали в ущелині. Уцілілі спагії повертали назад.

      Драган і Златка швидко спішилися і незабаром, бліді, схвильовані, підбігли до гайдутинів. Хтось повів їхніх мокрих, змилених огирів у безпечне місце.

– Тате, врятуй Арсена! – скрикнула Златка, падаючи в обійми воєводи.

      Младен пригорнув дочку. Плечі його здригалися від щойно пережитого хвилювання.

      Спагії відступили на недосяжну для куль відстань і збилися в гурт. До них примчав Гамід. Підтягувалися поволі ті, що відстали. Незабаром воєвода нарахував близько півсотні ворожих аскерів, які, очевидячки, готувалися до бою.

– Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, – сказав воєвода. – Арсен – сміливий юнак і не дасться в руки ворогам. Іди спочинь. А ми повинні зустріти як слід гостей…

      Загін займав вигідне для оборони місце. Невисокі скелі і нагромадження камінних брил, що лежали понад дорогою, надійно прикривали гайдутинів від куль. Праворуч і ліворуч від дороги здіймались обривисті горби, теж зайняті гайдутинами. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглися дві долини, порослі чагарником і лісом, – вони були зручні для відступу.

      Не маючи уявлення про кількість гайдутинів, спагії не поспішали з наступом. Вони чекали підкріплення. Зі Слівена мчали поодинокі аскери. Невдовзі прибув невеликий яничарський загін Сафар-бея. Надвечір Гамід мав близько сотні воїнів і лише тоді віддав наказ про наступ.

      Частина спагіїв пішла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та міжгір'ях. Друга частина – більша – лишилась на місці. Десятків два воїнів подерлися на горби, щоб обійти гайдутинів з боків.

– Спокійно, другарі! Підпустіть ворогів ближче – і тоді цільтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетіла мимо! – поучав своїх соколів воєвода. – Нас менше, але за нами – правда! Да жиє Болгарія!

      Затріщали з обох боків постріли. Закучерявилися в долині сизі димки. Важко просвистіли в повітрі олов'яні кулі.

      Гайдутини берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стріляли рідко. Але гостре око балканджія, міцна його рука! То в одному, то в іншому місці скрикували поранені спагії або й падали мертві на холодне каміння.

      В першому ж приступі Гамід недорахувався більше десятка своїх воїнів. Стільки ж було поранено і відправлено до Слівена.

      Як тільки наступило затишшя, Яцько відклав убік торбинку з порохом (він заряджав яничарки для Романа і Гриви), запхнув за пояс два ятагани – і непомітно шуснув у чагарник. Обережно, щоб не сколихнулася жодна гілка, пробрався ущелиною на протилежний бік горба і швидко почимчикував у тил спагіям. Його весь час непокоїла думка про Звенигору. Де він? Чи пощастило йому втекти від переслідувачів? Чи, може, був схоплений або забитий? Коли б був живий і на волі, то досі б прибув у розташування гайдутинів. Отже…

      Перед вечором Яцько, зробивши чималий гак по горах, опинився на сопці, звідки було видно як на долоні весь табір Гаміда. Хлопець приліг у кущах, за каменем, і почав стежити за ворогами, що, як він скоро зрозумів, готувалися провести тут ніч. Але нічого, що б прояснило долю Звенигори, не побачив.

      - 6 - 

      Тим часом Арсен лежав зв'язаний у ямі під скелею, яка і закривала його від Яцька. Насупроти нього сидів довгов'язий аскер і пантрував за в'язнем, як вовк. Арсен не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Йому лишалось одно: думати. І він пригадував події останньої години.

      Сплигнувши з коня, він прудко подерся на гору. Краєм ока запримітив, що Златка міцно тримається в сідлі і щодуху мчить за Драганом. Це наддало йому сили. Він продерся крізь густі зарості дроку і раптом опинився перед високою кам'яною стіною. Як він не звернув на неї уваги? Адже міг стрибнути на протилежний бік! Знизу до нього вже перли спагії з наставленими сторчма ятаганами.

– Здавайся, гяур! – кричали.

      Арсен побіг попід стіною вперед, назираючи, чи нема де місцини, якою він вихопився б нагору. Але такої місцини не було. Зате з чагарів вискочило ще кілька спагіїв і кинулися йому навперейми. Він зупинився, важко дихаючи. Стиснув у руці пістоль. Однак і вистрілити не пощастило: з полка здуло порох, і спалаху не вийшло.

      Його схопили зразу троє. Потім надбігло ще двоє. Він намагався випручатися, вирватися, з їхніх рук, та нападники виявилися спритними й міцними людьми – звалили його додолу, зв'язали.

      Побачивши полоненого козака, Гамід аж засичав від радощів. Підскочив – запустив руку за пазуху бекеші…

      Звенигора іронічно усміхнувся.

– Даремно шукаєш, ага!

– Мовчи! Ні слова! – вереснув Гамід, не бажаючи, щоб воїни знали про пропажу султанського фірману, і вивернув Арсенові кишені.

      Але і там фірману не було.

      Гамід відіслав аскерів наперед.

– Де фірман, урус?

– Я його заховав, ага. Бачиш же – при мені немає…

– Де заховав? Чи передав кому?

– Ні, не передавав. Пошукай отам, під горою. Може, пощастить знайти. – Козак насмішкувато повів оком.

– Що ти мені голову морочиш? Кажи правду, якщо хочеш жити!

      Звенигора прекрасно розумів, що жити йому тільки до того часу, коли Гамід втратить віру, що випитає у нього що-небудь корисне для себе про фірман. Тому з самого початку повів себе так, щоб у Гаміда жевріла надія добитися свого.

– Я й кажу правду. Фірман я заховав. Давай, Гамід-ага, домовимося: я тобі – фірман повертаю, ти мені – життя!

      Незважаючи на трагічність становища, він не зміг стримати гіркої посмішки, пригадавши, що повторив слова Гаміда, які той говорив якусь годину тому в хані Абді-аги… Все-таки хитромудра штука – життя! Не встигнеш кліпнути оком, як воно враз повернеться до тебе іншим боком, піднесе таку заковику, якої ніяк не сподівався…

      Гамід зразу повеселішав.

– Я тобі обіцяю це. Давай фірман!

– Е-е, знайди, ага, дурнішого! Не так це робиться!

      Тут гримнув гайдутинський залп. Погоня за Драганом і Златкою припинилася. Спагії відкотилися назад. І Гамід, наказавши одному із аскерів, що саме під'їхав, берегти полоненого, як зіницю ока, помчав до своїх воїнів.

      І ось лежить він, кілька хвилин тому вільний козак, а тепер – нерухома колода, в холодній і мокрій від розталого снігу ямі й дивиться на рябе, побите віспою обличчя свого вартового.

– Гей, ага-джан, – звертається Звенигора до нього, – ти бачиш – я підпливаю водою… Витягни мене на сухе!

– Не втопишся!

– Але простуджуся, дурна твоя голова! Мене звільнять, і я тоді пригадаю тобі ці слова.

      Вартовий закліпав очима. Він не знав, хто перед ним. Дорогий спагіївський одяг свідчив, що стереже він незвичайну птицю. Врешті, якщо витягнути його з ями на сухе, яка в тому провина? І аскер виволік полоненого наверх, поклав проти сонця під брилою ніздрюватого вапняку.

      Звідси було видно дорогу, гурт спагіїв на ній і вершників, що все прибували зі Слівена. Серед загону яничарів Звенигора впізнав Сафар-бея. Ага був насуплений, здавався заклопотаним. Побачивши Звенигору, він осадив коня.

– Ти? – Він був здивований і вражений.

– Так, Сафар-бею. Це я. Завдяки твоїй ласці…

      Сафар-бей мовчки відвернувся, ударив коня. Помчав услід за своїми воїнами.

      Увечері, після невдалого наступу на гайдутинів, Гамід дав наказ розбити табір і поставити посилені дозори. Спагії і яничари запалили вогнища. Вони не зважали на близькість гайдутинів: перевага була на їхньому боці. Зі Слівена прибули підводи з припасами – і зголоднілі люди накинулися на вечерю.

      Гамід і Сафар-бей підійшли до Звенигори. Відблиск від вогнища падав на їхні обличчя. Гамід дав знак вартовому, що той може йти.

– Ти мав час, гяуре, подумати над своєю долею, – промовив Гамід. – Скажи, де фірман, і я відпущу тебе!

– Я дуже добре тебе знаю, Гаміде, щоб повірити твоїм словам.

– Тоді зараз же зателіпаєшся на гілляці! Гей, люди!

– Чекай, Гамід-ага, – втрутився Сафар-бей. – Повісити ніколи не пізно… Козак і справді має підстави не вірити твоїм обіцянкам. І ми повинні зрозуміти його: він хоче виторгувати собі життя за фірман.

– Але ж його при ньому нема! Я впевнений, що він устиг передати фірман гайдутинам…

– То ми можемо запропонувати їм обмін… Гадаю, що гра варта свічок. Якщо ми не хочемо мати від беглер-бея неприємностей, вірніш, якщо ти не хочеш мати неприємностей, бо я тут ні при чому, то ми повинні роздобути той фірман, чого б це нам не коштувало! Гайдутини не мають причини не піти на такий обмін. Козака вони цінять, як це мені відомо, досить високо, а зміст фірману досі для них не становить таємниці.

      Гамід мовчав. Люто зиркав на Звенигору. З якою насолодою він піддав би його тортурам, а потім накинув би зашморг на шию! Та ба! Страх за власну шкуру примушував його стримуватись, бути поміркованим. Думка Сафар-бея про обмін, якщо фірман і справді уже в гайдутинів, сподобалась йому.

– Ну, що ж, гаразд, – буркнув похмуро. – Я згоден… Як же це зробити? Я боюсь, що до ранку від гайдутинів і слід прохолоне. Чуєш, гяуре?

– Нікуди вони звідси не підуть, – сказав Сафар-бей. – Вони знають, що Звенигора у нас у полоні, і постараються відбити його. Зі сходом сонця пошлемо кого-небудь на переговори.

– Гаразд, – погодився Гамід і гукнув вартового.

      Ніч була холодна. Спагії і яничари напнули намети, та про Звенигору ніхто не потурбувався, і він, зв'язаний, мокрий, тремтів від нічного холоду. Вартовий теж мерз. До півночі, поки горіли вогнища, він ходив, а, стомившись, закутався в опанчину і сів під скелею, поставивши яничарку між ногами.

      Небо було зоряне, але безмісячне. Пофоркували в темряві коні, перегукувалися дозорці.

      Перед світом Звенигорі здалося, що вартовий заснув. Чулося його рівне дихання. Та що з того, коли ти зв'язаний? Лежиш, мов камінь! І козак важко зітхає.

      Десь позаду, за шатром, що стояло недалеко від дороги, почулися скрадливі кроки. Звенигора насторожився. Хтось прямує до нього. Хто б це міг бути? Може, Драган? Нічого не видно.

      Хтось постояв, ніби прислухався. Потім Звенигора відчув, як чиїсь руки намацали мотузки, якими він був зв'язаний, в темряві блиснуло лезо ятагана – і він відчув себе вільним. Затаїв дихання, розминаючи затерплі руки й ноги. Повернув голову, щоб глянути на свого рятівника, але побачив тільки темну постать, що хутко зникала в нічній імлі.

      Обережно, щоб не наробити шуму, Звенигора порачкував від скелі, під якою куняв вартовий, і шаснув у кущі.

      Раптом перед ним хтось підхопився на ноги, скрикнув:

– Ой, хто це?

      Звенигора впізнав голос Яцька. Миттю затулив хлопцю рукою рота. Так от хто його рятівник!

– Це я, Арсен. Тікаймо мерщій!

      Вони поплазували в темряву. Арсен у думці дякував хлопцеві за щасливий порятунок. Сміливий росте воїн!

      Яцько упевнено повз уперед. В'юнким вужем розсовував зарості, гнучкою куницею обминав перешкоди, що виникали на їхній путі. Коли відійшли від спагіївського табору досить далеко, зупинився, щоб перевести дух. Звенигора стиснув його в обіймах.

– Спасибі, тобі, Яцьку, що вдруге визволив мене, – прошепотів на вухо. – Не побоявся пробратися у саме лігво ворогів! Що б же ти робив, коли б прокинувся вартовий?

– Вартовий? Я щось його не бачив. Та й далеко я був від нього.

– Як! Він був поряд з тобою, коли ти розрізував на мені мотузки…

– Мотузки? – ще більше здивувався Яцько. – Я не розрізував ніяких мотузків…

– То хто ж мене визволив?

– Як хто? Я гадав, ти сам…

– Гм, – задумався Звенигора. – Дивно… Невже…

      Він не договорив. Неймовірний здогад пронизав йому ї мозок – невже то був Сафар-бей? Але ні, це неможливо.

      Тоді хто ж?

       - 7 - 

      Гайдутини намагалися втекти від спагіїв Гаміда і півдня петляли по міжгір'ях і, таємних звіриних стежках Старої Планини. Але втекти не пощастило. Гамід проявив виняткову наполегливість. Без відпочинку він переслідував загін Младена аж до гори Хладної.

      Тут розгорівся бій. Гайдутини засіли у вузькій ущелині. Дали два залпи по наступаючих спагіях, але не спинили їх. Розлютований втечею Звенигори, Гамід будь-що хотів розгромити повстанців, схопити їхніх ватажків і відібрати фірман, а тому гнав своїх аскерів у наступ, незважаючи на втрати.

      Спагії рвалися в рукопашний бій. Скориставшись тим, що гайдутини набивали яничарки, вони з криком і вереском ринули у вузький прохід.

– Алла! Алла! – ревіли страхітливо роззявлені роти.

– До шабель, другарі! – пролунав голос воєводи Младена. – Не осоромимо землі болгарської! До шабель!

      Він перший кинувся з високо піднятою шаблею на ворогів. Поряд з ним ішли Драган і Звенигора. Всі гайдутини, за винятком Златки, Якуба і Яцька, які ходили біля поранених і стерегли коней, ринули в атаку.

      Дві лавини зустрілися в похмурій кам'янистій ущелині. Заскреготала криця – впали перші вбиті. Крики стихли. Чулися лише поодинокі вигуки бійців та стогін поранених. Рубалися люто, не відступаючи ні кроку назад. Сіре каміння почервоніло від крові, – з нього здіймалася ніби рожева пара.

      У гайдутинів виділялися два клини, що глибоко ввігналися у стрій спагіїв, – перший мав вістрям Младена, Звенигору і Драгана, другий – Спихальського, Гриву й Романа. Младен рубався мовчки, в душі жаліючи, що не може дотягнутися до Гаміда, який стояв далеко позаду, в тилу своїх воїнів. Зате Спихальський, люто настовбурчивши вуса, без угаву сипав лайками та приповідками, без яких не міг обійтися навіть у вирі лютої січі.

– Згинь до дзябла! – гримів його голос. – Псякрев!

      Свистіла шабля – і поляк просувався на один крок наперед.

– Го, го, лайдаку, а ти що за єден! – звертався він до нового ворога, що напав на нього. – Звідкіля узявся, скурвий сину? Хочеш помірятись зі мною силами? Прошу, прошу… Але не ремствуй, пане, якщо до скону носитимеш на своєму пискові мій гостинець! На! Маєш!..

      Похмурий Грива рубався затято. Він був на цілу голову вищий і від своїх, і від турків, – і з висоти свого зросту скидав гострим поглядом все поле бою, помічав найбільш завзятого ворога і поривав туди за собою своїх друзів.

      Роман, пшеничночубий, ясноокий, з веселою усмішкою на напіврозтулених вустах, фехтував з бородатим аскером легко і радісно, ніби стояв не на смертельному герці, а на току з ціпом у руках над снопами запашного жита.

      Півдесятка ворогів уже скуштували їхніх шабель і, обливаючись кров'ю, корчилися під ногами у бійців.

      Звенигора і Драган пильно оберігали Младена.

      Хтось із спагіїв упізнав його і з криком: «Воєвода Младен!» – кинувся на гайдутинського ватажка з високо занесеною шаблею. Драган відбив удар, а Звенигора прикінчив нападника. Та тепер усі аскери побачили воєводу, і кожен намагався схрестити з ним зброю. Кожному хотілося зажити слави переможця воєводи й одержати обіцяну Гамідом нагороду за його голову.

      Бій проходив з перемінним успіхом. Жодній з сторін не пощастило здобути відчутну перевагу. Однак було ясно, що гайдутинам доведеться відступати: спагії мали вдвічі більше сил. До того ж загін Сафар-бея, який до цього часу не брав безпосередньої участі в збройних сутичках, міг в першу-ліпшу хвилину прийти їм на допомогу.

      Потрібно було протриматись до вечора, а потім, користуючись темрявою, відступити.

– Драгане, накажи винести поранених, – кинув через плече Младен, – у безпечне місце! Хай Златка і Якуб супроводять їх!

      Драган вийшов з бою.

      Звенигора мусив бути ще уважнішим, щоб у разі потреби відвести од воєводи небезпеку. Він став з ним плече в плече і, підтримуваний іншими гайдутинами, мовчки відбивався від розлютованих ворогів, що почали насідати все настирливіше.

      Один з аскерів, якому, видно, дуже хотілося зустрітися віч-на-віч з воєводою, але не щастило це зробити через штовханину, поклав собі досягнути цього іншим шляхом. Він вихопив пістоль і, скочивши на камінь, через голови товаришів, вистрілив у Младена. Старий воєвода здригнувся, почав осідати назад. Звенигора встиг підхопити його попід руки, але в цю мить ворожа шабля завдала воєводі ще одного удару. Гайдутини зразу ж заступили його, а Арсен виніс воєводу в тил.

      На крик Звенигори підбіг Драган.

– Яке нещастя! – скрикнув він, побачивши закривавленого, зблідлого воєводу. – Швидше до Якуба! Неси, Арсене! А я залишуся тут…

      Рани Младена виявилися серйозними. Куля пронизала груди, а шабля розпанахала передпліччя.

      Якуб туго перев'язав воєводу, Златка зі слізьми на очах підтримувала батька за голову.

      Младен кріпився, але поволі втрачав сили.

– Як там? – спитав кволо.

– Тримаються наші, – відповів Арсен.

– Жаль, мало нас, а то б спіймали сьогодні Гаміда… Арсене, передай Драганові, щоб виводив загін з бою! Досить ми поклали ворогів! – Воєвода змовк, зціпивши зуби.

      Звенигора з Якубом посадили його в сідло. Златка стала поруч, готова підтримати батька. Підвелися ті поранені, хто міг іти сам.

– Рушайте, – сказав Звенигора. – Ми наздоженемо вас.

      Звістка про поранення Младена незабаром поширилася між гайдутинами. Кожен з них ще чинив опір ворогові, але бойовий запал уже почав згасати, як згасає вогонь під першими краплинами дощу. Звенигора помітив це зразу, як тільки повернувся назад, у лави. Йому кинулося в вічі і те, що крики «алла» вже заглушували голоси гайдутинів, і те, що крок за кроком гайдутинська лава відкочувалась, і навіть те, що більше не сипав приповідками пан Мартин, а мовчки відбивався від двох аскерів, що, видно, заповзялися взяти його на шаблі.

– Драгане, виводь загін з бою, – шепнув Арсен молодому болгаринові. – Відступаємо на північ, у гори… Такий наказ воєводи!

      Бій ущухав. Гайдутини поволі відступали назад, підбираючи поранених. Драган сподівався, що спагії, зазнавши відчутних втрат, не стануть переслідувати їх, одначе він помилився. Хоча вони й не кидалися врукопашну, але й не відставали. Чутка про поранення Младена дійшла до Гаміда, і він вирішив одним ударом покінчити і з воєводою, і з його загоном.

      Так і йшли манівцями, до темних ущелинах, захаращених буреломом та камінням. Попереду – гайдутини, позаду – спагії, не відступаючи, але й не насмілюючись поки що нав'язати новий бій. Гамід мав свої розрахунки. Він знав, що гайдутинам важче. Вони несли поранених, а він своїх залишив на місці бою під наглядом Сафар-бея, який відмовився брати участь у дальшому поході. Тож ага сподівався, що прийде час, коли стомлених, виснажених гайдутинів буде легко перемогти.

      - 8 - 

 

      Два дні тривав цей важкий, виснажливий відступ. Голодні люди мовчки брели гірськими стежками, щомиті оглядаючись назад. Коли спагії дуже насідали, тоді найвитриваліші робили засідку і стріляли в них з-за каменів. Це примушувало турків знову триматися на чималій відстані.

      Звенигора ішов поряд з Драганом. Тепер на плечі молодого балканджія лягла вся відповідальність за долю загону.

– Так ми перейдемо всю Планину, – промовив гайдутин. – Треба рятувати Младена і не дати Гамідові змоги повернути собі фірман. Але як це зробити? На мою думку, нам слід розділити загін. Ти, Арсене, разом зі своїми друзями, Младеном, Златкою і Якубом відірвешся і підеш на північний схил Планини. А я з загоном відверну Гаміда від вас…

      Звенигора мовчав. Він розумів, що тяжко поранений воєвода потребує спочинку. Хоча б на два-три дні. Але розділяти загін… Чи ж погодиться на це Младен? Він висловив свій сумнів Драганові.

– Ми йому нічого не скажемо, – відповів Драган. – Врешті, йдеться про його життя, і тут ми маємо право вирішувати самі.

– Ну, що ж, я згоден.

      Вони домовилися про місце майбутньої зустрічі. Драган зразу повеселів. Він вірив, що без тяжко пораненого воєводи загін зуміє втекти від переслідувачів, а сам воєвода видужає в затишку і спокійному місці десь у колибі пастухів-балканджіїв.

      Звенигора сповістив про такий намір Драгана своїх товаришів і Златку. Всі пристали до цього. Не гаючи часу, Звенигора повів свій загін далі в гори, прямо на північ. Драган зостався в засідці і після короткого бою, на виду в спагіїв, звернув ліворуч і через відроги кряжу пішов на захід.

      Гамід рушив за ним. Але не пройшов він і півфарсаха, як його наздогнав захеканий аскер у заболоченому одязі.

– Осмілюся сповістити, ага, що гайдутинський загін розділився надвоє, – сказав він.

– Звідки ти це взяв? – сполошився Гамід.

– Я трохи відстав. Наздоганяючи вас, я пішов по кінських слідах. Адже відомо, що у гайдутинів всього двоє коней, на яких вони везуть свого пораненого воєводу. Так ото я пішов по тому сліду. Здершись на гору, я вдалині побачив невеличкий гурт людей, – їх було восьмеро, – і двоє коней. Спочатку я зрадів. Ну, думаю, десь і наші тут недалечко. Раптом, повернувшись, з подивом уздрів на протилежному від мене узгір'ї два загони – гайдутинський і наш. Я й зрозумів, що нас обдурено. Пораненого пса Младена намагаються спровадити в безпечне місце. Так я гадаю, ага.

– Ти впевнений, що їх тільки восьмеро?

– Я бачив їх, як ось вас бачу, – образився аскер.

– Гаразд. Спасибі. Ти приніс дуже важливу звістку, – сказав Гамід і, відібравши два десятки аскерів, повернув назад. – Веди нас! Та швидше!

      Він поспішав. В долині сам пересвідчився, що аскер сказав правду. На м'якій від розталого снігу землі яскраво виднілися два кінські сліди. Гамід вилаяв себе. Ішак! Дурний баран! Тебе мало не обдурили ті хитрі балканджії! Мав би сам додуматись, що вони захочуть в першу чергу врятувати свого ватажка!.. А де Младен, там, напевне, і той урус!.. Ну, тепер вони не виприснуть з моїх рук!

– Швидше! Швидше! – підганяв він аскерів, які вже стомилися не менше, ніж гайдутини, і брели понуро, опустивши голови.

      Тим часом Звенигора зі своїм невеличким загоном здирався все вище і вище на головний хребет Старої Планини. Роман і Грива вели на поводах коней, на яких їхали Младен і Златка. Попереду йшли Якуб і пан Мартин. Позаду плівся Яцько. Хлопець дуже стомився, але не хотів признатися нікому про це. Цупкі чирики муляли ноги. Вибравши зручний плескуватий камінь, хлопчина присів перезутися. Як би він хотів отак посидіти трохи проти сонечка, щоб відійшли задерев'янілі від безконечної ходьби ноги, щоб розправились обвислі плечі! Або з яким задоволенням ліг би просто неба і заснув, щоб вигнати з тіла важку втому! Та… Яцькові руки, що тримали онучу, раптом застигли в повітрі, з голови вилетіли пустопорожні мрії: він прикипів поглядом до ледь помітної стежки внизу, по якій вони щойно пройшли. По ній швидко піднімалися вгору спагії. Серед них Яцько зразу впізнав Гаміда.

      Хлопець миттю взув чирики, кинувся слідом за товаришами.

– Арсене, поглянь! – скрикнув він. – Нас наздоганяють!

      Усі зупинилися. З стрімкого скелястого виступу було добре видно широку долину і кам'янистий схил, де-не-де порослий низенькими кущами. Поміж ними мелькали темно-сірі бекеші спагіїв.

– Псякрев! Холера! Обхитрив нас! – вигукнув Спи-хальський, ударивши шапкою об землю. – Туго ж нам доведеться ниньки, панове! Їх там достобіса!.. Єден, два, тши… Ого, двайцять лайдаків веде за собою тен галган! Стонайцять дзяблів йому в живіт! А нас тилько штири вояки…

– П'ять, – промовив Яцько ображено. – Прошу пана, п'ять…

      Спихальський пацнув хлопця по голові.

– Так, так, п'ять… Пробач, пане Яцьку! – І невесело усміхнувся.

– Справді, нам доведеться тепер туго, – погодився з думкою товариша Звенигора. – Вперед, друзі! Тільки – вперед! Здається, вони ще нас не бачать…

      Але люті вигуки і свист, що долетіли знизу, показали, що спагії помітили втікачів і прямують по їхніх слідах.

      Гайдутини швидко рушили далі.

– Нам би перевалити за хребет, – промовив Младен. – В урочищі Студена Вода – гайдутинський стан… Там завжди є коні, запас зброї, одягу… До ночі маємо бути там… Але попереду – найважчий відрізок шляху… Крутий перевал…

      Йому боляче було говорити, і він замовк. Дорога справді ставала майже непрохідною. Коні весь час спотикалися, з-під ніг виприскувало каміння і з шумом летіло вниз.

      Незабаром стежка зовсім зникла. Праворуч здіймалася висока прямовисна скеля, ліворуч – голий, кам'янистий крутий схил. Лише вузенький уступ попід скелею, що стрімко вів угору, – то був єдиний шлях, по якому мусили пройти втікачі.

      Звенигора попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чіпкий, він мав вести за повід коня, на якому сидів Младен. Златчин кінь, приторочений до сідла першого, йшов слідом… Арсен лишився останнім. З чотирма зарядженими пістолями за поясом, шаблею і ятаганом, він мав прикривати відступ загону. На серці у нього було важко. Він добре розумів, що їхній невеличкий загін з пораненим воєводою і не звиклою до тягот військового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гаміда.

      Побачивши, що втікачі притишили хід, спагії, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком і лайкою ринули вперед.

– Урус, гяурський пес, віддай те, що належить мені! – кричав здалеку Гамід. – Все одно не втечеш!

      Звенигора не відповідав. Прикидав оком, скільки їм ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою між двома скелями ущелиною синів на тлі ясного передвечірнього неба. Виходило небагато – всього щонайбільше верста. Але що їх чекає потім?

      Ззаду почувся постріл. Куля цьвохнула над головою і розплющилась об гранітну стіну. Звенигора оглянувся – спагії були за якихось двісті кроків. Якщо дозволити їм захопити виступ, вони зможуть обстрілювати всю стежку, аж до перевалу.

      Звенигора вихопив пістоль – звів курок. Обережно визирнув з-за скелі. Спагії вже не перли гуртом, а розтягнулися цепом. Жаль, що Гамід був десь позаду, його огрядна постать – добра ціль для кулі!

      Попереду поспішав молодий дужий аскер. В руках – яничарка. З її цівки в'ється сиза смужка диму. Це він стріляв щойно.

      Звенигора підвів пістоль, прицілився. Аскер, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очі, відсахнувся. Та було пізно: гримнув постріл – і аскер з криком полетів униз, зачіпаючи тілом каміння, що з гуркотом покотилося за ним.

      Задні миттю подалися донизу. Звенигора міг ще влучити в одного з них, але не стріляв. Головне – виграти час. Щоб його товариші з Младеном і Златкою встигли здертися на перевал і якомога далі відійшли від нього.

– Вперед! Вперед! – почувся голос Гаміда. Спагії не рухалися. З острахом поглядали і на прірву, що поглинула їхнього товариша, і на кам'яний виступ, за яким сховався гайдутин. Про щось говорили, але їхні слова не долітали до слуху козака.

      Через деякий час спагії почали роздягатися. Скидали важкі бекеші, сукняні жупани. Це здивувало Звенигору. Для чого? Але коли вони з одягу зв'язали щось на зразок великого і товстого щита і один з аскерів, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Звенигора занепокоївся. Куля, безперечно, застряне в такому щиті, і спагії зможуть підійти до нього майже впритул.

      Коли аскер був кроків за десять, Арсен вистрілив йому в ноги. Аскер скрикнув, але, мабуть, швидше від несподіванки, бо, перемігши страх, обережно просувався вперед.

      Лишатися за виступом було небезпечно. За переднім аскером ішли інші з яничарками напоготові. Арсен оглянувся: його друзі вже піднімалися на перевал. Якщо спагії і прорвуться зараз, вони не зможуть із своїх рушниць вразити їх.

      Отже, тепер він може подумати і про себе! Вистріливши ще раз, Арсен швидко побіг по вузькому приступку. З-під ніг зривалися камінці і з шумом котилися вниз, але він ніби не помічав того. Позаду пролунало кілька пострілів. Просвистіли кулі. Та жодна не зачепила його: спагії не вміли цілитися в рухому мішень.

      - 9 - 

      Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечоріло. Тут, на вершинах гір, безперервно дув поривчастий крижаний вітер. Стало холодно. Звенигора похукав у закоцюблі пальці і знову міцно стис у руці руків'я пістоля. Він стояв на самому вершечку перевалу і дивився вниз. Спагії щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамідів голос. Потім Гамід вийшов наперед і крикнув:

– Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обіцяю життя і волю!

– Без твоєї обіцянки – я живий і на волі! – гукнув у відповідь Арсен і глянув назад, – його маленький загін уже здирався на схил протилежної гори.

– Поверни мені листа – і забирайся геть, гяуре! – гарячкував Гамід.

      Арсен хотів було крикнути, щоб дошкулити Гамідові, що то не простий лист, а фірман султана, але вчасно спохватився. Ні, ні, про це треба мовчати! Про фірман ні слова! Щоб не дізналися про його викрадення ні беглер-бей, ні сам султан, щоб турки не змінили своїх намірів. Що ж до Гаміда, то він, безперечно, теж мовчатиме.

– Іди візьми його, Гаміде! – засміявся козак. – Ну, ти ж хоробрий!

      Спагії потупцяли на місці і рушили вперед. Останні сто кроків перед перевалом були не такі важкі, як раніш. Місцина була досить широка і дозволяла спагіям наступати гуртом. Зате вона була доволі крута і всіяна безліччю камінців – великих і малих, які ковзалися під ногами і затрудняли біг.

      Звенигора вистрілив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило інших. Спагії спотикалися, падали, але настирливо лізли вперед.

      Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу. Став, великий, суворий, з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.

– Хто ступить ще крок, я розтрощу тому башку! – крикнув униз.

      Спагії схитнулися, зупинились.

– Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! – підбадьорював своїх аскерів Гамід і вистрілив з яничарки.

      Звенигора відчув, як щось тупо ударило його в живіт. «Поранений!» – майнула думка. Але болю не відчув. Напруживши всі сили, жбурнув униз каменюку. Спагії з виском сипнули врозтіч. Користуючись замішанням серед ворогів, Арсен оглянув себе. Крові ніде не видно. Тільки на бекеші чорніє дірка від кулі. Невже куля застряла в сукняному спагіївському жупані?.. Чекай – чому в жупані? А може… А може, то Сірків пояс, що подарував кошовий при розставанні в Січі, врятував йому життя? Як він не догадався про це раніш? Безперечно, туго начинений золотими і срібними монетами, він став надійною перепоною для олов'яної кулі!

      Звенигора швидко розстебнув бекешу і жупан, зірвав з-під сорочки широкий і важкий ремінний пояс. Золото – ось що зупинить спагіїв, затримає їх, поки стемніє, і його друзі будуть на безпечній відстані!

      Він розкрив один з клапанів пояса, насипав жменю золотих монет.

– Аскери! – крикнув голосно. – Я віддаю вам усе, що є цінного у мене! Ось – ловіть!

      Він сійнув монетами по кам'янистому схилові. Золотий дощ блиснув у повітрі, бризнув на спагіїв і з дзвоном розсипався серед каміння. Якусь мить спагії стояли остовпілі. Потім враз пригнулися – кинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучі кружальця.

– Вперед! Вперед! Гнів аллаха на вас, шайтанове насіння! – гримів Гамід. – Ми повернемось назад – і все буде ваше!

      Його ніхто не слухав. Кільком аскерам пощастило – вони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу і заздрощі інших. Почалася суперечка. Ті, хто нічого не знайшов, вимагав, щоб здобич було поділено порівну. Щасливчики, підтримуючи один одного, відмовлялися ділитися з товаришами.

      Гамід бігав від одних до інших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тоді він заверещав: ;

– Паскудні шакали, смердючі гієни! Я постріляю вас! Запроторю на галери, гяурські свині!

      Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати місце, де можна було в одну мить розбагатіти на тисячу курушів. Таке трапляється не щодня!

      Час ішов. Сонце опустилося за далекі вершини гір. В долинах погустіла імла. Тільки західна половина неба горіла малиновою загравою, і на верховинах було ще видно. Звенигора прослідкував за своїм загоном – він піднявся на протилежний крем'янистий кряж і вже поволі ховався за обрієм. Коли б ще хоч трохи затримати спагіїв, щоб у сутінках вони не побачили, в якому напрямку він піде!

      Та раптом Гамід викрикнув:

– Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Він несе гайдутинську казну! Доженемо його – і вся здобич буде ваша! Вперед, сміливці!

      Спочатку поволі, потім дедалі швидше спагії подерлися знову на гору. Тепер вони не відступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливість поживитися.

– Стійте, аскери! – гукнув Звенигора. – Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!..

      Він знову сійнув широко по крутому схилові жменю монет.

      Спагії знову зупинилися. Даремно Гамід кричав, погрожував страшними карами, лаявся, – ніщо не помагало. Люди мов ошаліли – кублилися серед каміння і піску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу.

      Звенигора швидко надів на себе пояс, що значно полегшав, і кинувся навздогін за товаришами.

      Незабаром зовсім стемніло. Коли він вибіг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пітьма.

      В гайдутинському стані втікачі зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджій пригостив їх вечерею, осідлав для всіх свіжих коней, вніс із комірчини спагіївський одяг. За вечерею відбулася коротка нарада.

– Гадаю, нам не завадить переодягнутися, – сказав Младен. – По Старій Планині тепер гасають, крім Гаміда, інші загони спагіїв і яничарів. Тож надінемо на деякий час і ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фірман стане для нас надійним тезкере – пропуском…

– Гарна думка, – зразу погодився Звенигора, і в його голові вмить народився інший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос і почав здалеку: – Але, друзі, ми повинні зараз обміркувати, як доставити фірман на Україну. Час іде. Вже наступила весна. Через місяць-другий турки розпочнуть похід…

      Він замовк, пильно вдивляючись в кожного.

– Що ж ти пропонуєш? – нарешті, порушив мовчанку воєвода.

– Я пропоную всім: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрібно довго лікуватися. А з нами буде Якуб. Він і в дорозі знайде для вас ліки… Під виглядом спагіїв, що везуть султанський фірман, ми легке подолаємо наш шлях!

– Младенові важко буде їхати верхи, – промовив Якуб.

– Нам би тільки дістатися до Дунаю, – відповів Звенигора. – А там ми купимо у волохів добру каруцу…

      Він запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усі чекали, що він скаже.

      Порушила тишу Златка.

– Поїдемо, тате, – промовила тихо. – Однак ти не скоро повернешся в загін… А Драган – надійний юнак.

      Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослоні, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, і гострий біль у ранах почав поволі затухати. Воєвода думав.

– Я згоден, другарі, – прошепотів він. – Врешті, наша поїздка до руснацьких воєначальників завдасть великої шкоди османам, а відтак – на користь Болгарії!

      Звенигора полегшено зітхнув. Ось він – шлях на вітчизну!

      В голові роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь місяць-другий – і він ступить на рідну землю? Невже вдихне її солонувато-гіркий полинний запах, змішаний з пахощами половіючого жита і кучерявого любистку? Принесе в Січ кошовому здання про свою мандрівку в чужі краї та вип'є з товариством ківш палючої горілки чи пінистого меду? Невже, врешті, відчинить скрипучі двері невисокої хатини над Сулою, пригорне до своїх грудей посивілу неньку, заніміє від щастя, вдивляючись у дорогі серцю обличчя сестри і діда?

      Солодко-болючі видіння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима і, мов марево, миттю щезали.

      Арсен часто і глибоко задихав. Примружив очі, щоб надовше затримати в уяві картини рідної землі, що зринали перед ним.

      О рідна земле! Ти, як мати, – єдина і неповторна! Ти не обов'язково найкрасивіша. У світі є, можливо, інші краї, сповнені чарівної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з ніжним співом барвистих птахів, а пахощі лавру чи магнолій – з свіжістю грозових південних вітрів.

      Та що з того?

      Хай ти скромніше вбрана, хай твоя краса не така показна і не кожному впадає в вічі, але від того ти не менш рідна і люба синівному серцю, рідна земле! Ти ввійшла в нього разом з молоком матері і шумом старої верби у воротях, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу.

      В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров'ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б'ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!

      - 10 - 

      Минув місяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощів і перешкод на путі, невеличкий загін вершників під'їжджав до Канева. Те, що Звенигора і його товариші побачили на Правобережжі, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Міста розорено, села спалено. Тисячі чоловіків, жінок і дітей татари потягли в неволю. Більшість населення втекла на Лівобережжя. Лише ближче до Дніпра, серед канівських гір, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили турків і татар. Але люди були пригнічені і з дня на день чекали біди.

      Більше всіх нетерпеливилося Гриві. Він рвався до Канева. Там у нього жили старі батьки, дружина, п'ятеро дрібних діток. Радість і тривога навпереміну бентежили його душу.

– Ех, і почастую вас, браття! – вигукував він, коли був у доброму настрої. – Тільки б швидше дістатися мені додому! Весь Канів скличу! Столів наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горілки закуплю у шинкаря! Жебраком піду по світу, а пригощу всіх на радощах, що повернувся з неволі бусурменської!

      Але минали спалене село чи містечко – він замовкав і гнівно стискував величезні, мов корчі, кулаки. І потім довго від нього не чути було й слова.

      Коли перебралися через Рось, він весь час був попереду. А за дві версти від Канева залишив товаришів і погнав коня чвалом. Тільки на горі, звідки видно було все місто, зупинився і зліз з коня. Тут і наздогнали його друзі.

      Він стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, ні слова не промовив. Почорнів на лиці і потухлими очима дивився на ті горби, де колись стояв Канів. Тепер там чорніли згарища. Тягнуло смородом. А в небі кружляло гайвороння…

      Нарешті Звенигора торкнув Гриву за плече.

– Поїдемо, Степане.

      Грива рушив мовчки і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір'я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.

– Тут була моя хата, – промовив глухо, ніби сам до себе.

      Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні ушули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори. І застиг так у німому горі.

      У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша?

      Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх.

– Ха-ха-ха! Приїхали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!

      Звенигора аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.

      Так ось як зустрічає його рідна земля!

      Він швидко повернувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому чорному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах.

– Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим горем, неприкаяні! – Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. – Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!

      Тільки тепер Звенигора зрозумів, що вона вважає їх за турків, її ввів в оману їхній спагіївський одяг.

– Ми не турки, матінко! – кинувся він до неї. – Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… Повернувся.

      Він показав на похилену постать товариша.

      Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої.

– Тітко! Тітко Катерино!

– Степане!

      Вони обнялися.

– Де ж… мої? – видавив Грива.

      Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев'янілість, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.

– Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!

– Хто спалив?

– Татари.

– Тут? У хаті?

– Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…

– А потім?

– Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Заперлися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…

      На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах – відчай і лють.

– Ходімо до церкви. – І рушив перший.

      На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого-небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб'язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.

– Носитиму вас біля серця, – сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, – до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. – Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!

      Він підійшов до коня. Скочив у сідло.

– Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо!.. Прощайте, тітко Катерино.

      Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Звенигора скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.

 

     ПРИМІТКИ

      1- Капудан-паша – капітан судна (тур.)

      2- Хондкар – султан (тур.)

      3- Куруш – срібна монета (тур.)

      4- Ефенді – пан, добродій (тур.)

      5- Аба – накидка, плащ (тур.)

      6- Балканджій – горець.

      7- Спахія – поміщик, воїн у відставці (тур.)

      8- Ахчийниця – корчма.

      9- Какво правите? – Як справи? (болг.)

      10- Юнак – герой (болг.)

      11- Хан – заїзд, кав'ярня (тур.)

      12- Кафеджі – власник кав'ярні (тур.)

      13- Аллах екбер – великий аллах (тур.)

      14-  Вілайєт – провінція, область (тур.)

      15- Фарсах – міра довжини, приблизно 4 км. (тур.)

 




Переглядів: 1327
10.07.2016 -

Категорія: ЧИТАТИ (Українська література) » 7 клас (укр.літ. додатково)

Коментарії до Володимир Малик "ФІРМАН СУЛТАНА" Частина перша:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера