Фах (Айзек Азімов) (Скорочено)

Айзек Азімов

(Фах)

(Скорочено)

 

...У вісімнадцять років Джордж Плейтен твердо знав, що стане дипломованим програмістом; він прагнув цього, відколи пам'ятав себе. Хтось із його друзів вибрав космонавтику, хтось холодильну техніку, організацію транспортування, а то й адміністративну діяльність. Та у своєму виборі Джордж не вагався.

І так само палко, як решта, він доводив переваги обраного фаху, а чом би й ні? Попереду їх усіх чекав день Освіти - велика подія в житті кожного. Він наближався неминуче, згідно з календарем. Перше листопада того року, коли виповниться вісімнадцять... Перед самим днем Освіти всі говорили тільки про день Освіти.

«Чим хочеш зайнятися? Гадаєш, у тебе вийде? Нічогісінько у тебе не вийде. Переглянь інформаційні листки - квоту скоротили! А от логістика...» Або: «А от гіпермеханіка...», «А от зв'язок...» чи «А от гравітологія... »

Тема вибору фаху завжди була предметом суперечок між Джорджем і коротуном Тревіліяном. Як усі найщиріші друзі, вони сперечалися до нестями, всіляко підсиджуючи один одного, і зрештою кожен залишався при своєму.

Річ у тім, що Тревіліянів батько, дипломований металург, свого часу працював на одній з далеких планет. Дід його теж був дипломованим металургом. Природно, що сам коротун, не вагаючись, обрав собі цей фах.

Джордж уже в шістнадцять років вирізнявся практичністю.

- Між іншим, - спокійно говорив він, - разом з тобою випускатиметься ще мільйон металургів.

- Бо це чудовий фах. Найкращий.

- Але ж ти загубишся між ними, Коротуне, і, може, плентатимешся у хвості. Кожна планета спроможна забезпечити себе потрібними металургами, а попит на удосконалені моделі не такий вже й великий, та й потребують їх здебільшого малі планети. Ти ж знаєш, який відсоток загального випуску дипломованих металургів дістає призначення на планети класу А. Я цікавився. Всього 13,3 відсотка. А це означає, що сім із восьми потрапляють на якусь третьорядну планету, де, у кращому разі, є водогін. І взагалі можеш. засісти на Землі, таких 2,3 відсотка.

- Не бачу в цьому нічого ганебного, - з викликом у голосі заявив Тревіліян. - Землі теж потрібні фахівці. І грамотні.

- Тут, безумовно, немає нічого ганебного. Звичайно, нічого. Та все ж потрапити на планету класу А справді чудово, хіба ні? Тепер візьмімо програміста. Тільки на планетах класу А є такі обчислювальні машини, для яких потрібні висококваліфіковані програмісти, і тому тільки ці планети беруть їх... Планети класу А потребують більше програмістів, ніж можуть дати самі. Це ж бо чиста статистика. Серед мільйона людей, скажімо, виявляється один першорядний програміст. І якщо на планеті живе десять мільйонів, а їм потрібно двадцять програмістів, вони мусять звертатися до Землі, щоб отримати від п'яти до п'ятнадцяти фахівців...

Тревіліян насупився.

- Якщо тільки один з мільйона стає програмістом, то чому ти такий певний, що він вийде з тебе?

- Вийде, от побачиш, - стримано відповів Джордж.

Він ніколи не осмілився б розповісти ні Тревіліянові, ні навіть своїм батькам, що саме робить і чому такий певний у собі. Хлопець був спокійний за своє майбутнє (згодом, у дні безнадії та відчаю, цей спогад був найболючіший). Джорджева певність у собі була не менш непохитна, ніж у восьмирічної дитини перед днем Читання, що відбувався багато років раніше від дня Освіти.

Звичайно, день Читання не порівняти з днем Освіти. По-перше, дитяче сприйняття особливе. Восьмирічна дитина легко звикає до найдивовижніших явищ. І те, що вчора вона ще не вміла читати, а сьогодні вже вміє, здається їй чимось цілком природним, як сонячне проміння, наприклад.

А по-друге, від цього дня залежало не так вже й багато. Після нього не було натовпу вербувальників, не штовхалися перед списками, нетерпляче ждучи, коли оголосять наслідки Олімпіади. Після дня Читання діти ще десять років живуть на перенаселеній Землі своїм недиференційованим життям; вони повертаються в родини, але вже вміють читати.

І пізніше, готуючись до дня Освіти, Джордж майже не пам'ятав подробиць того, що відбувалося з ним у день Читання, десять років тому.

Пам'яталось тільки, що день був хмарний. Батьки його хвилювалися значно більше за нього. Плейтен-старший був дипломований трубоукладач і, працюючи на Землі, завжди цього соромився, хоча для всіх було очевидно, що більша частина кожного покоління неминуче повинна залишитися на рідній планеті...

Однак кожен сподівався, що комусь із його дітей випаде працювати на іншій планеті, і Джорджів батько, звичайно, не був виняток. Він бачив, як і всі довкола, що Джордж має неабиякі здібності й кмітливий розум. А це безумовно певний знак, що його чекає блискуче майбутнє...

Їм роздали невеличкі картки й застерегли, щоб не згубили. Джордж з цікавістю розглядав свою картку, на ній були дрібні чорні знаки різної форми. Він знав, що це зветься друком, але уявлення не мав, як з цих значків виходять слова.

Його і ще чотирьох хлопчиків завели до кімнати і наказали роздягатися... Медичні працівники по черзі обстежували їх за допомогою якихось дивних приладів, кололи Їм пальці, щоб узяти кров. Кожен лікар брав їхні картки і чорною паличкою вправно виводив на них акуратні рядки значків. Джордж пильно вдивлявся в них, але вони були так само незрозумілі. Потім дітям звеліли одягтися.

Вони сіли на маленькі стільчики і знову чекали. Їх почали викликати по одному. Джорджа Плейтена назвали третім.

Він зайшов у велику кімнату, захаращену страхітливою апаратурою з безліччю кнопок на прозорих панелях. Посеред кімнати стояв письмовий стіл, де сидів якийсь чоловік.

- Джордж Плейтен? - запитав він.

- Так, сер, - уривчасто прошепотів Джордж, змучений нескінченним очікуванням і блуканням по кімнатах. Він уже мріяв про те, щоб усе швидше скінчилося.

Чоловік за письмовим столом сказав:

- Мене звуть лікар Ллойд. Як ти себе почуваєш, Джордже?

Говорячи, лікар навіть не підвів голови. Він повторював ці слова так часто, що йому вже набридло підводити голову, щоб поглянути, з ким розмовляє.

- Добре.

- Ти боїшся, Джордже?

- Н-ні, сер, - відповів Джордж і відчув, як перелякано прозвучав його голос.

- От і чудово, - сказав лікар. - Ти ж знаєш, що боятися нічого. Ану, Джордже, погляньмо. У картці значиться, що твого батька звуть Пітер і що за фахом він дипломований трубоукладач. Ім'я твоєї матері Емі, вона дипломований спеціаліст з домашнього господарства. Правильно?

- Т-так, сер.

- А ти народився 13 лютого і рік тому переніс інфекційне захворювання вуха. Так?

- Так, сер.

- А знаєш, звідкіля мені це відоме?

- Гадаю, все це є на картці. – Правильно?

Лікар уперше глянув на Джорджа і посміхнувся, показуючи свої рівні зуби. На вигляд він був значно молодший за Джорджевого батька, і хлопець трохи заспокоївся.

Лікар простяг йому картку. - Ти знаєш, що оце за знаки?

І хоча Джордж чудово знав про своє невігластво, несподіване запитання примусило його глянути на картку, ніби він уже навчився читати. Однак значки так і залишилися незрозумілими, і він повернув картку лікареві.

- Ні, сер.

- А чому?

У Джорджа раптом виникла підозра: а чи не з'їхав лікар з глузду? Хіба ж він не знає чому?

- Бо я не вмію читати, сер.

- А хотілося б тобі навчитися?

- Так, сер.

- А для чого, Джордже?

Спантеличений, він витріщив очі. Ніхто зроду не запитував його про таке, і він розгубився.

- Я не знаю, сер.

- Друкована інформація буде направляти тебе все життя. Навіть після дня Освіти ти повинен багато чого навчитися. І знання ти здобуватимеш з таких-от карток, з книжок, з телевізійних екранів. Друковані тексти розкажуть тобі стільки корисного й цікавого, що не вміти читати було б так само погано, як зовсім не бачити. Тобі зрозуміло?

- Так, сер.

- Ти боїшся, Джордже?

- Ні, сер.

- Чудово. Тепер я поясню тобі, з чого ми почнемо. Я прикладу ці дротики до твого чола над кутиками очей. Вони приліпляться до шкіри, не завдаючи тобі ніякого болю. Потім я увімкну дещо, і почується дзижчання. Воно здаватиметься тобі незвичним, і, може, тобі буде трохи лоскітно, але це теж зовсім не боляче. Та, якщо ти все ж відчуєш біль, скажи мені, і я одразу вимкну апарат. Але боляче не буде. Ну що, домовились?

Судомно ковтнувши, Джордж кивнув.

- Ти готовий?

Джордж знову кивнув. Заплющивши очі, він чекав, поки лікар готував апаратуру. Батьки про все це йому розповідали. Вони теж запевняли, що боляче не буде. Однак старші хлопці, яким уже виповнилося десять, а то й дванадцять років, завжди дражнили восьмирічних, тих, хто чекав свого дня Читання, попереджаючи: «Бережися голки». В тихому закутку по секрету розповідали: «Вони розітнуть тобі голову величезним ножем з гаком на кінці», - і таке інше з жахливими подробицями.

Джордж ніколи не вірив їм, та вночі його мордували кошмари. І тепер, заплющивши очі, він опинився наодинці зі страхом.

Він відчув дротики на скронях. Дзижчання линуло звідкись здаля і поглиналося гупанням крові у вухах, що озивалося відлунням, наче в печері. Наважившись, він повільно розплющив очі.

Лікар стояв до нього спиною. З одної машини виповзала вузька паперова стрічка, де було видно хвилясту фіалкову лінію. Лікар відривав її і вкладав у щілину іншої машини. Машина викинула невеликий шматок плівки, її лікар уважно вивчав. Нарешті він повернувся до Джорджа і якось дивно звів брови.

Дзижчання припинилося.

- Вже все? - прошепотів Джордж.

- Так, - заклопотано сказав лікар.

- І я вже вмію читати? - Джордж не відчував у собі ніяких змін.

- Що? - перепитав лікар, і на обличчі його майнула несподівана посмішка. - Все йде як годиться, Джордже. Читати будеш за п'ятнадцять хвилин. А зараз ми попрацюємо з іншою машиною, і це буде трохи довше. Я закрию тобі нею голову, а коли увімкну апарат, ти якийсь час нічого не бачитимеш і не чутимеш, але це не боляче. Про всяк випадок я дам тобі в руки вимикача. Якщо все-таки відчуєш біль, натиснеш на цю маленьку кнопку, і апарат вимкнеться. Гаразд?..

Йому одягли на голову великий шолом, вимощений усередині гумою. Три-чотири невеликі опуклості присмокталися до голови, але він відчув тільки легкий дотик, який одразу ж зник. Болю не було.

Звідкись іздалеку долинув лікарів голос:

- Ну як, Джордже, все гаразд?

І тоді, без будь-яких попереджень, його наче оповило грубою повстиною, відокремивши від буття. Він не чув власного тіла, зникли відчуття, весь довколишній світ, зостався тільки він сам і голос, що зринав із безодні й щось шепотів... шепотів... шепотів...

Потім з нього зняли шолома. Яскраве світло вдарило в очі, а лікарів голос тарабанив у вуха:

- Ось твоя картка, Джордже. Скажи, що тут написано?

- Тут написано... написано: «Плейтен Джордж. Народився 13 лютого... року, батьки - Пітер і Емі Плейтен, місце... » - і затнувся від хвилювання.

- Ти вмієш читати, Джордже, - підбадьорив лікар. - Усе вже позаду.

- Назавжди. Я не розучуся?

- Звичайно, ні. - Лікар нахилився і, як дорослому, потис йому руку...

Минув не один день, поки Джордж призвичаївся до своєї нової чудової здібності...

Джордж ходив містом і по дорозі читав усі написи та все дивувався, що був час, коли він їх не розумів.

У вісімнадцять років Джордж став смаглявим юнаком середнього зросту, однак завдяки худорлявості здавався вищим, ніж був насправді...

Вони були у великій залі, де їх уже якось десять років тому збирали (і куди вони з того часу ніколи не ходили). Здавалося, ніби те далеке тьмяне сновидіння раптом стало явою. У перші хвилини Джорджа вразило те, що все тут ніби поменшало, але потім він збагнув, що то він сам виріс.

Нарешті викликали Джорджа, але не по радіо, як того разу. Його прізвище засвітилося на табло. Джордж помахав Тревіліянові рукою:

- Тримайся, Трев! Не хвилюйся!

Коли він заходив до кімнати тестування, то був щасливий. Атож, щасливий!

- Джордж Плейтен? - запитав чоловік, який сидів за столом.

На мить у свідомості Джорджа з надзвичайною виразністю постав образ чоловіка, який десять років тому запитував так само, і йому раптом здалося, ніби перед ним той самий лікар, а він, Джордж, тільки-но переступивши поріг, знову перетворився на восьмирічного хлопчину.

Чоловік за столом підвів голову. Його обличчя, звичайно, не мало нічого спільного з тим образом, що виринув з глибини Джорджевої пам'яті. У цього ніс був картоплиною, волосся рідке, підборіддя помережане складками, наче він раніше був товстун, а тоді зненацька схуд.

- Ну і? - роздратовано перепитав чоловік.

Джордж повернувся до дійсності.

- Я Джордж Плейтен, сер.

- Так і кажіть. Я лікар Зекері Антонеллі. Зараз ми познайомимося з вами ближче.

Він, не кліпаючи, як сова, роздивлявся світлі маленькі клаптики плівки.

Джордж здригнувся, В його пам'яті знову зринув лікар (він забув, як його звали), який теж роздивлявся плівку. Невже та сама? Той лікар хмурився, а цей зараз подивився на нього так, наче його щось дратувало.

Джордж уже не відчував себе щасливим.

Лікар Антонеллі розгорнув грубеньку теку.

- Тут пишеться, що ви хочете стати програмістом обчислювальних машин.

- Так, лікарю...

- Це дуже відповідальний і складний фах. Ви певні, що можете опанувати його?

- Так, сер.

- Більшість людей, до здобуття освіти, не називають ніякої конкретної професії. Видно, вони бояться нашкодити собі.

- Гадаю, ви маєте слушність, сер.

- А ви не боїтеся?

- Я вважаю, що краще бути відвертим, сер.

Лікар кивнув, однак вираз його обличчя не змінився.

- Чому ви хочете стати програмістом?

- Як ви тільки-но сказали, сер, це відповідальний і складний фах. Програмісти виконують важку і складну роботу. Мені вона подобається, і я думаю, що впораюся з нею.

Лікар Антонеллі відклав папери і роздратовано глянув на Джорджа.

- Звідкіля ви знаєте, що вона вам до вподоби? Мабуть, сподіваєтеся, що вас одразу заберуть на якусь з планет класу А.

«Він намагається залякати мене, - захвилювався Джордж. - Пануй над собою і кажи правду!»

- Звісно, програміст має більше шансів, - сказав Джордж. - Та якби мене залишили на Землі, робота не стала б подобатись мені менше, я знаю.

- Нехай так, але звідки ви знаєте?..

- Я читав про програмування, - сказав він.

- Що?

На обличчі лікаря з'явився щирий подив, і Джорджеві стало дуже приємно.

- Я читав про програмування, сер, - повторив він. - Я придбав книжку і простудіював її.

- Книгу для дипломованих програмістів?

- Так, сер.

- Але ж ви не могли розуміти, що там написано.

- Спочатку. Та я дістав книжку з математики, електроніки й розібрався в них, наскільки міг. Я, звичайно, знаю не так уже й багато, проте все-таки досить, аби зрозуміти, що мені подобається цей фах і що я можу бути програмістом.

(Навіть його батьки нічого не знали про схованку, де він зберігав оті книжки, і не здогадувалися, чому він стільки часу проводить у своїй кімнаті і чому не висипається).

Лікар відтяг двома пальцями шкіряну бганку під підборіддям.

- А навіщо воно тобі, синку?

- Хотілося перевірити, чи справді цей фах цікавий.

- Але ж ви знаєте, що це не має ніякої ваги. Хоч би як подобався фах, ви не здобудете його, якщо фізіологія мозку показує, що ви маєте здібності до іншої діяльності. Ви це знаєте?

- Мені казали, - обережно відповів Джордж.

- Повірте, що то правда.

Джордж промовчав.

- Чи ви гадаєте, що вивчення якоїсь дисципліни перебудує клітини мозку в потрібному порядку?..

Джордж почервонів. Звичайно, він думав і про такі речі. Він вважав, що, постійно тренуючи свій мозок у вибраній галузі, здобуде таким чином перевагу. Значною мірою саме ця надія підтримувала його впевненість.

- Я ніколи... - почав він, але не знайшов, що сказати.

- Так ось, ви помиляєтесь. О Боже, юначе, ваш мозок сформований ще до того, як ви народжуєтесь. Він може змінитися тільки від удару, досить сильного, такого, що по шкодить клітини чи розірве кровоносні судини, чи від пухлини або тяжкого інфекційного захворювання - у будь-якому разі через щось гірше. Але вплинути на структуру мозку, вперто про щось думаючи, просто неможливо. - Він замислено подивився на Джорджа і додав: - Хто вам таке порадив?

Украй пригнічений Джордж судомно ковтнув.

- Ніхто, лікарю. То моя власна ідея.

- А хто знав про ваші заняття?

- Ніхто, лікарю. Я не хотів нічого лихого.

- Хто сказав, що це погано? Даремно - тільки й всього...

Поринувши у невеселі роздуми, лікар Антонеллі перекладав з місця на місце щойно вивчені плівки. Потім сказав:

- Займімося аналізами. Бо так нам нічого не вирішити.

До скронь Джорджеві приліпили дротики. Почулося дзижчання, і знову через мозок промайнули спогади десятирічної давності.

Джорджеві руки похололи і зволожніли, серце шалено стугоніло. Ні в якому разі не треба було казати лікареві, що він потай читав книжки.

Він подумав, що у всьому винна його клята пиха. Закортіло показати, який він кмітливий і заповзятий, а натомість продемонстрував своє марновірство та неосвіченість, наструнчивши лікаря проти себе. (Він міг присягнутися, що Антонеллі зненавидів його, вбачаючи у ньому спритного кар'єриста).

Тепер Джордж довів себе до такого стану, що вже не мав сумнівів: аналізатор покаже чистісіньку нісенітницю.

Він не помітив, коли з нього зняли дротики. Раптом усвідомив, що перед ним лікар, який задумливо дивиться на нього. Все скінчилося: дротиків не було. Відчайдушним зусиллям волі Джордж опанував себе. Він остаточно розпрощався з мрією стати програмістом, її знищили за якихось десять хвилин.

- Мабуть, що нічого не вийде? - похмуро запитав Джордж.

- Що - не вийде?

- Я не буду програмістом?

Лікар потер носа і сказав:

- Заберіть свій одяг і йдіть до кімнати 15-С. Там на вас чекатимуть папери і мій висновок...

Джордж дістався до дверей з номером 15-С. Його завели в пусту кімнату і залишили. На якусь мить він піднісся духом. Якби ця кімната була для чорноробів, тут, звичайно, вже сиділи б десятки юнаків.

Біля невисокої, заввишки по пояс, переділки ковзнули розсувні двері, й до кімнати зайшов літній сивоголовий чоловік...

- Добрий вечір, Джордже! - привітався він. Бачу, цього разу до нас у сектор потрапив тільки один.

- Тільки один? - безпорадно запитав Джордж...

- Сідай, синку. Мене звуть Сем Елленфорд.

Джордж нетерпляче кивнув.

- Я хочу знати, в чім річ, сер?

- По-перше, Джордже, ти не можеш бути програмістом. Думаю, ти сам уже збагнув.

- Так, - з гіркотою в голосі погодився Джордж. - Але ким же я тоді буду?

- Таке важко пояснити, Джордже. – Елленфорд помовчав, а потім вимовив: - Ніким...

- Що це означає? Чому ви не можете дати мені фаху?

- В цьому разі, Джордже, у нас немає вибору. За нас вирішує структура твого мозку... У ньому є якісь зміни. Гадаю, з погляду фахової кваліфікації, ти можеш вважати, що в ньому є порушення.

- Але чому?

Елленфорд знизав плечима.

- Ти, звісно, знаєш, яким чином діє земна Програма Освіти: практично всяка людина спроможна засвоїти будь-які знання, але кожен окремий мозок краще підходить до одних видів знань, ніж до інших. Ми намагаємося, по змозі, поєднувати структуру мозку з відповідними знаннями даного фаху, виходячи з потреби на спеціальність.

Джордж кивнув:

- Так, я знаю.

- Проте інколи, Джордже, нам трапляється юнак, у якого інтелект не підходить для накладання будь яких знань.

- Ви хочете сказати, що я не годен здобути освіти?

- Саме це я маю на увазі.

- Казна-що. Я ж тямлю. Я можу зрозуміти...

Він безпорадно озирнувся, наче шукаючи якоїсь нагоди довести, що мозок його працює справно.

- Будь ласка, глянь на речі тверезо, - поважно сказав Елленфорд. - Ти розумний. Поза всяким сумнівом. Твій інтелект навіть вищий за середній. На жаль, це не має відношення до накладання знання на мозок. І взагалі, сюди завжди потрапляють розумні люди.

- Ви хочете сказати, що я не годжуся навіть у дипломовані чорнороби? - промимрив Джордж...

- Ти не придатний для цього, Джордже. Якби ти й став чорноробом, то тебе надовго б не вистачило.

Джордж знав, що йому бракує фізичної сили.

- Але я ніколи не чув, щоб хтось не мав фаху, заперечив він.

- Таких небагато, - визнав Елленфорд. - І ми охороняємо їх.

- Охороняєте? - Джордж відчув, як у збентеженій душі зростає страх.

- Тобою опікується планета, Джордже. З тієї миті, як ти зайшов у ці двері, ми почали виконувати свої обов'язки. - І він усміхнувся.

То був аж надто лагідний усміх. Джорджеві він здався усміхом власника, усміхом дорослого до безпорадної дитини.

- Виходить, я потраплю до тюрми? - спитав він.

- Боронь Боже. Ти житимеш з такими, як ти.

З ТАКИМИ, ЯК ТИ. Ці слова громом вибухнули Джорджеві у вухах...

Як і було обіцяно, про Джорджа піклувалися. Його оточили увагою і ставилися до нього добре, Джорджеві здавалося, що він і сам би так поводився із жалюгідним, хворим кошеням...

Спершу Джордж відмовлявся від їжі, та йому впорскували поживні речовини через вени. Від Джорджа ховали всі гострі предмети і пильнували за ним. До нього підселили Хейлі Омейні. Нігерійцева флегматичність впливала заспокійливо...

Якось сніжного лютневого дня Омейні сказав Джорджеві:

- Можна тільки дивуватися, як ти пристосувався.

Але то було в лютому, точніше тринадцятого лютого, в день Джорджевого народження. Минув березень, за ним квітень, і незадовго до травня Джордж зрозумів, що не пристосувався анітрохи.

Рік тому травень промайнув для нього геть непомітно. Тоді він цілком зневірився, втратив сенс життя і не підводився з ліжка. Та цього разу було не так.

Джордж знову думав про те, що незабаром на Землі розпочнеться Олімпіада і молоді люди вступлять у змагання, - виборюватимуть першість у фаховому вмінні, щоб дістати місця на нових планетах. Буде святкова атмосфера, хвилювання, останні новини про наслідки змагань. З'являться пихаті агенти-вербувальники з інших планет, що губилися в неосяжних космічних просторах. Переможців уквітчають славою, а на долю тих, хто зазнає поразки, випадуть слова розради.

Скільки про це написано книжок; як він ще хлопчиком захоплювався, рік у рік стежив за олімпійськими змаганнями; скільки з ними пов'язано власних планів...

З погано прихованою журбою Джордж Плейтен сказав:

- Завтра - перше травня. Початок Олімпіади!

Саме тоді вони вперше посварилися з Омейні, коли той, карбуючи кожне слово, з гіркотою вимовив повну назву їхнього закладу:

- Інтернат для недоумків!

Джорджа Плейтена затопила гаряча хвиля. Для недоумків! У розпачі він намагався не думати про це.

- Я йду звідси, - сказав він безбарвним голосом.

Речення вимовилося само собою, і його зміст дійшов до нього тільки тоді, коли воно злетіло з уст. Омейні відірвався від книжки і підвів голову.

- Ти щось сказав?

Тепер Джордж усвідомив свої слова. - Я йду, - люто повторив він.

- Що за нісенітниця! Сядь, Джордже, і заспокойся. - О ні! Запевняю тебе, що я потрапив сюди через таємну змову. Я не припав до душі лікареві Антонеллі. Річ у тім, що дрібні бюрократи дуже чутливі до своєї влади. Досить тільки не догодити їм, і вони одним розчерком пера на якомусь папірці зітруть тебе в порох.

- Ти знову за своє?

Джордж важко дихав, його тіпало від нервового дрожу.

- Так, і я не відступлюся, поки все не з'ясується. Якось вже дістануся до Антонеллі і витягну з нього правду.

Наближався місяць Олімпіади, і він не міг дозволити, щоб цей травень минув марно. Якщо зараз Джордж нічого не зробить, то остаточно капітулює і залишиться тут назавжди...

- Але куди ти підеш?

- До найближчого аеропорту, а звідти до найближчого Олімпійського центру. У мене є гроші. Він схопив свою бляшанку, куди відкладав заробіток. Кілька монет, дзенькнувши, впали на підлогу.

- На тиждень, можливо, тобі вистачить. А що буде потім?

- За тиждень я все владнаю.

- За тиждень ти приповзеш назад, - поважно сказав Омейні, - і тобі доведеться докласти багато зусиль, щоб повернути все те, чого ти досяг. Ти з глузду з'їхав, Джордже.

- Тільки-но ти назвав мене недоумком.

- Ну пробач мені. Ти залишишся, гаразд?

- Спробуєш затримати мене?

Омейні зібгав свої повні губи.

- Ні, гадаю, не затримуватиму. Це твоя особиста справа. Якщо ти бажаєш взятися за розум тільки після того, як зіткнешся із зовнішнім світом і повернешся з закривавленою фізіономією, то давай... Що ж, іди...

Джордж прибув у Сан-Франциско ще до полудня, і гамір міського життя приголомшив його. Він ніколи не бачив такого великого міста, а за останні півтора року звик до тиші й спокою.

До того ж був місяць Олімпіади. Коли він утямив, що саме цим пояснюється загальне збудження і сум'яття, то майже забув про власний відчай.

Для зручності пасажирів в аеропорту було встановлено олімпійські стенди, біля них зібралися великі натовпи...

Заглиблений у роздуми, Джордж усвідомив, що хтось лагідно тримає його за плече...

[Сивий чоловік, що підійшов до Джорджа, назвав себе дипломованим істориком Ладисласом Інженеску. Джордж, який став свідком поразки Тревіліяна в боротьбі за право потрапити на одну із планет Галактики, зрозумів, що невдачу друга спричинило навчання за старими стрічками. Він зрештою, наважується довіритися Інженеску. ]

- Дайте мені подумати, - промовив Джордж, стиснувши долонями голову. Потім, опустивши руки, він тихо мовив: - Ви зробите для мене дещо, сер?

- Якщо зможу, - люб'язно відповів історик...

- Тоді влаштуйте мені побачення з якоюсь офіційною особою з іншої планети, з... новіанином.

Усім своїм виглядом Інженеску виказав неабиякий подив.

- Ну, знаєте...

- Ви можете це влаштувати, - переконливо промовив Джордж. - Ви самі поважна офіційна особа. Я бачив, який вигляд мав полісмен, коли ви тицьнули йому під носа своє посвідчення. Якщо ви мені відмовите, я... я не дозволю вам вивчати мене.

Самому Джорджеві його погроза здалася безглуздою й безсилою. Проте на Інженеску вона, здавалося, вплинула неабияк.

- Ваша умова нездійсненна, - сказав він. Новіанин у місяць Олімпіади...

- Ну добре, тоді зв'яжіть мене з якимось новіанином по відеофону, і я сам домовлюся з ним про зустріч.

- Гадаєте, вам це вдасться?

- Я переконаний. От побачите. Інженеску задумливо глянув на Джорджа і простягнув руку до відеофону.

Джордж чекав, сп'янілий своїм новим баченням усієї проблеми і тим відчуттям сили, яке воно в ньому зародило. Він не може зазнати невдачі. Не може. Він усе-таки стане новіанином. Джордж з тріумфом залишить Землю, наперекір Антонеллі й усій отій компанії дурнів з інтернату (він мало не зареготав уголос) для недоумків...

Коли екран прояснів, розлігся вибух сміху, але поки що годі було розрізнити жодного обличчя, тільки тіні чоловіків і жінок швидко рухалися врізнобіч. Почувся чийсь голос, що чітко пролунав серед загального гомону.

- Інженеску? Питає мене?

І тоді, пильно дивлячись з екрана, з'явився він, новіанин. Справжній новіанин...

Він був смуглявий, темне волосся хвилею - гладенько зачесане з чола назад. Мав тонкі чорні вуса і клинцювату борідку, яка вкривала лише одну половину обличчя. Зате друга була гладенькою, наче з неї назавжди видалили заріст.

Він посміхнувся...

- Вельмишановний, - почав Джордж, - я прийшов, щоб показати вихід із зачарованого кола. Новіанин похмуро глянув на нього.

- З якого це зачарованого кола?

- Ви самі згадали про нього, вельмишановний. З того зачарованого кола, в яке потрапляє Новія, коли ви прилітаєте на Землю по... по фахівців.

Він не міг дати ради своїм зубам, які вибивали дріб, - від страху, а не від хвилювання.

- Ви хочете сказати, що вам відомо, яким чином ми можемо обійтись без земного інтелектуального ринку? Так?

- Так, сер. Ви можете створити свою власну систему освіти.

- Хм. Без стрічок?

- Т-так, вельмишановний.

- Інженеску, станьте так, щоб я вас бачив, - не зводячи очей з Джорджа, покликав новіанин. Історик підійшов і став поза Джорджем.

- У чому річ? - запитав новіанин. - Я не розумію.

- Я серйозно запевняю вас, вельмишановний, хоч би там що, все це юнак робить з власної ініціативи. Не я підказав йому ідею. Я не маю до цього ніякого стосунку.

- Тоді ким доводиться вам цей чоловік? Чому ви викликали мене на його прохання?

- Він - об'єкт моїх досліджень, вельмишановний. Він має для мене значну цінність, і я сприяю йому...

- Що ж, у кожного своя робота...

Він кивнув комусь невидимому чи невидимим, хто був поза екраном...

На екрані тепер було багато облич. Чоловіки і жінки пхалися одне перед одного, щоб подивитися на Джорджа. Їхні обличчя відбивали найрізноманітніші відтінки втіхи й цікавості.

Джордж спробував триматися невимушено. Всі вони, як новіани, так і земляни, кожний по-своєму «вивчали» його, як жука на голці. Інженеску тепер сидів у кутку й спостерігав за ним широко розкритими очима.

«Які ж ви всі ідіоти», - напружено подумав Джордж. Та вони повинні зрозуміти. Він примусить Їх зрозуміти.

- Я був сьогодні на Олімпіаді металургів, - почав він.

- Як, і ви теж? - ввічливо запитав новіанин. - Здається, там було присутнє все населення Землі.

- Ні, вельмишановний, але я там був. У змаганні брав участь один мій друг, і йому дуже не пощастило, тому що ви дали учасникам апарати Бімена, а він здобув тільки Хенслерову освіту, очевидно, застарілої моделі. Ви сказали, що розбіжності зовсім незначні. - Джордж стулив два пальці докупи, свідомо копіюючи нещодавній жест свого співбесідника. - І мій друг знав до Олімпіади, що знадобиться знайомство з апаратом Бімена.

- І що ж далі?

- Мій друг усе життя мріяв потрапити на Новію.

Він знав апарат Хенслера. Він знав, що йому треба було ознайомитися з апаратом Бімена, щоб потрапити до вас. А щоб розібратися в цьому апараті, потрібно було засвоїти всього кілька фактів, ще трохи додаткових відомостей і, можливо, трохи практики. Якщо врахувати, що на терезах була мета всього життя, він міг би впоратися...

- А де б він дістав стрічку з додатковою інформацією? Чи освіта тут, на Землі, перетворилася на приватне хатнє навчання?

Обличчя на дальньому плані, як по команді, зареготали...

- Тому він і не став довчатися, вельмишановний. Він вважав, що йому потрібна стрічка. Нізащо на світі він навіть не пробував би вчитися без стрічки. Тож він просто відмовився.

- Відмовився? Може, він з тих хлопців, що відмовилися б літати без скімера? - знову пролунав регіт, і новіанин розтанув у посмішці. - А він кумедний, цей хлопець, - мовив. - Продовжуйте. Я даю вам ще трохи часу.

- Не думайте, що я жартую. Стрічки дійсно нічого не варті. Вони вчать надто багатьох речей і надто безболісно. Людина, яка отримує знання за їхньою допомогою, не уявляє, як можна вчитися інакше, її знання застигають у тому вигляді, в якому вона бере їх зі стрічки. А якби замість того, щоб напихати людину стрічками, її примусили з самого початку вчитися, так би мовити, вручну, вона звикла б учитися самотужки й продовжувала б навчання далі. Хіба це не розумно? А коли звичка буде добре розвинена, людині можна дати трохи знань через стрічку, щоб заповнити прогалини чи уточнити деякі деталі. А далі вже вона вчитиметься самостійно. Таким чином ви зможете своїх металургів, що знають спектрограф Хенслера, навчити користуватися спектрографом Бімена, і вам не доведеться прилітати на Землю понові моделі спеціалістів.

Новіанин кивнув...

- А звідки отримують знання, окрім стрічок? З міжзоряного простору?

- З книжок. Вивчаючи самі апарати. Думаючи.

- З книжок? Як же можна зрозуміти книжки, не здобувши освіти?

- Книжки складаються зі слів, а більшу частину слів можна зрозуміти. Спеціальні ж терміни можуть роз'яснити ті фахівці, яких ви вже маєте.

- А як бути з читанням? Ви припускаєте використання стрічок, по яких учаться читати?

- Гадаю, з тими стрічками все гаразд, хоча й не бачу причин, чому не можна вчитися читати старим методом. У всякому разі, частково.

- Щоб із самого початку виробити звичку до самостійних знань? - запитав новіанин.

- Так, так, - радісно підтвердив Джордж; цей чоловік вже почав розуміти його.

- А що з математикою?

- Це найлегше, сер... вельмишановний. Математика відрізняється від інших технічних дисциплін. Вона починається з кількох нескладних принципів і поступово ускладнюється. Можна розпочати вивчення математики, нічого про неї не знаючи. Вона практично для цього й існує. А коли ви ознайомитесь з відповідними розділами математики, то зможете розуміти інші книжки з техніки. Особливо, якщо розпочнете з легких.

- А хіба є легкі книжки?

- Безумовно. Навіть, якби їх не було, фахівці, що ви їх уже маєте, спробують написати. Дехто з них, може, зуміє викласти частину своїх знань словами і символами.

- Великий Боже! - сказав новіанин, звертаючись до людей, що пообступали його. - у цього бісеняти на все є відповідь.

- Так, так, - закричав Джордж. – Запитайте мене ще.

- А самі ви намагалися вчитися по книжках? Чи це тільки ваша теорія?

Джордж повернувся й швидко глянув на Інженеску, та історик лишався незворушним. На його обличчі застигла тільки доброзичлива цікавість.

- Намагався.

- І ви вважаєте, з цього щось виходить?

- Так, вельмишановний, - палко відповів Джордж. - Візьміть мене з собою на Новію. Я можу скласти програму і керувати...

- Зачекайте, я маю ще кілька питань. Як ви гадаєте, скільки вам потрібно буде часу, щоб стати металургом, який вміє працювати з біменівським спектрографом, якщо припустити, що почнете вчитися, не маючи ніяких знань і не використовуючи стрічок освіти.

Джордж завагався.

- Ну... можливо, кілька років.

- Два роки? П'ять? Десять?

- Не можу сказати, вельмишановний.

- Бачите, це найголовніше питання, і ви повинні відповісти на нього. Ну, приміром, п'ять років. Вас улаштовує такий термін?

- Думаю, що так.

- Чудово. Отже, протягом п'яти років людина вивчає металургію за вашим методом. Ви не можете не погодитися, що весь цей час вона не дає нам ніякої користі, а її треба годувати, забезпечувати житлом і грішми.

- Але ж...

- Дайте мені закінчити. До того часу, коли вона буде підготовлена і зможе користуватися спектрографом Бімена, мине п'ять років. Чи не здається вам, що тоді у нас уже з'явиться удосконалена модель апарата, з яким вона не зуміє працювати?

- Однак доти вона стане досвідченим ученим, і засвоєння нових деталей буде для неї питанням днів.

- Ви так гадаєте. Гаразд, припустімо, що ваш друг, приміром, самостійно вивчав апарат Бімена і успішно його опанував; чи зможе він зрівнятися своїм умінням з умінням учасника змагань, який отримав усе за допомогою стрічок?

- Можливо, й ні... - почав Джордж.

- Отож-бо й воно, - докинув новіанин.

- Заждіть, дайте закінчити мені. Навіть, якщо він і знає щось гірше, ніж той, інший, в даному випадку важливо те, що він може вчитися далі. Він зможе придумати нове, на що нездатна людина, яка здобула освіту за допомогою стрічок. Ви будете мати в запасі людей, спроможних оригінально мислити...

- А ви протягом свого навчання винайшли щось нове? - запитав новіанин.

- Ні, але ж я один, і не так уже й давно почав учитися...

- Так... ну, леді й джентльмени, ми досить з вами порозважалися?

- Зачекайте! - раптом перелякавшись, вигукнув Джордж. - Я хочу домовитися з вами про особисту зустріч. Є речі, які я не можу пояснити по відеофону. Ряд деталей...

Погляд новіанина ковзнув повз Джорджа.

- Інженеску! По-моєму, я зробив вам послугу, про яку ви просили. Завтра у мене напружений день. Бувайте здорові!

Екран згас. Джорджеві руки рвонулися до екрана в нестримному бажанні оживити його.

- Він не повірив мені! - скрикнув Джордж. - Він не повірив мені!

- Так, Джордже, не повірив. Невже ви й справді думали, що він повірить? - запитав Інженеску.

Джордж майже не чув його.

- Але чому? Адже це правда. І так вигідно для нього. Ніякого ризику. Вони мали б справу зі мною та ще з кількома... Десяток людей, що вчилися б роками, коштували б менше, ніж один готовий фахівець... Він нічого не зрозумів.

Задихаючись, Джордж роззирнувся довкола...

Він рвучко повернувся, і, як шалений, кинувся до дверей. Розчахнув їх і був схоплений двома полісменами, що миттєво залишили свій пост.

Попри все збудження Джордж відчув дотик шприца якраз під щелепою. І все скінчилося. Останнє, що лишилося в пам'яті, було обличчя Інженеску, який зі співчуттям дивився на нього.

Коли Джордж розплющив очі, то побачив білу стелю. Він згадав, що сталося. Але згадав так нечітко, наче все відбувалося з кимось іншим. Він дивився на стелю, аж поки не наповнився її білизною, яка начисто промила його мозок, начебто вивільняючи місце для нових ідей, для інших напрямків мислення.

Джордж не знав, як довго він так лежав, дослухаючись до плину своїх думок.

- Ти прокинувся? - пролунав чийсь голос. І Джордж уперше почув свій власний стогін. Невже він застогнав? Він спробував повернути голову.

- Тобі боляче, Джордже? - запитав голос.

- Як дивно, - прошепотів Джордж. - Я так хотів залишити Землю. Я нічого не розумів.

- Ти знаєш, де ти?

- Я знову в... В інтернаті, - Джорджеві нарешті вдалося повернутися.

Голос належав Омейні.

- Як дивно, що я нічого не розумів.

Омейні ласкаво посміхнувся.

- Поспи ще...

Джордж заснув.

І знову прокинувся. Свідомість його прояснювалася. Біля ліжка, читаючи, сидів Омейні...

- Привіт, - мовив він. - Ти голодний?

- Ще б пак! - Джордж з цікавістю подивився на Омейні. - За мною стежили, коли я пішов звідси? Омейні кивнув.

- Ти весь час був під наглядом. Ми хотіли не помітно скерувати тебе до Антонеллі і дати тобі нагоду виговоритися. Нам здавалося, що для тебе це єдиний спосіб досягти успіху. Емоції заважали твоєму розвитку.

- Я був абсолютно неправий щодо нього, - трохи зашарівшись, промовив Джордж.

- Тепер це не має значення. Коли в аеропорту ти зупинився біля стенда металургів, один з наших агентів зараз же сповістив нам перелік учасників змагань. Ми з тобою досить говорили про твоє минуле, тож я зрозумів, що означало в ньому ім'я Тревіліяна. Ти спитав, як потрапити на Олімпіаду. Це могло призвести саме до тої кризи, на яку ми покладали такі надії, тож до зали скерували Ладисласа Інженеску, щоб він зустрівся з тобою і подбав про все.

- Він обіймає важливу посаду в уряді?

- Так.

- І ви доручили йому мене. Виходить, що сам я чогось вартий.

- Ти й справді багато чого вартий, Джордже. Принесли паруючу духмяну печеню. Джордж хижо всміхнувся й відкинув простирадло, щоб звільнити руки. Омейні допоміг накрити столик біля ліжка. Якийсь час Джордж їв мовчки.

- Я раніше вже раз прокидався ненадовго, - промовив він.

- Я знаю, - сказав Омейні. - Я був тут.

- Так, я пам'ятаю. Ти знаєш, усе змінилося. Здавалося, дуже сильна втома позбавила мене всіх почуттів. Я більше не гнівався. Я міг тільки думати. Наче мені дали наркотик, щоб знищити емоції.

- Ні, - сказав Омейні. - Це просто спокій. Ти добре відпочив.

- Ну, у всякому разі мені стало все зрозуміло, неначе я завжди знав це, але не хотів дослухатися внутрішнього голосу. Чого я чекав від Новії, - подумав я, - хотів вирушити на Новію, щоб зібрати групу юнаків, що не здобули освіти, і вчити їх по книжках. Я хотів відкрити там інтернат для недоумків... на зразок цього... а на Землі вже є такі інтернати... і багато.

Омейні всміхнувся, блиснувши зубами.

- Інститут вищої освіти - ось як точно звуться такі установи.

- Тепер я це так добре розумію, що дивуюся своїй недавній сліпоті, - сказав Джордж. - Зрештою, хто винаходить нові зразки механізмів, для яких потрібні нові фахівці? Хто, наприклад, винайшов спектрограф Бімена? Я гадаю, чоловік на ймення Бімен. Але він не міг здобути освіти за допомогою стрічок, бо йому не вдалося б посунутися вперед.

- Цілком слушно.

- А хто створює стрічки освіти? Фахівці з виробництва стрічок? А хто ж тоді складає стрічки для їхнього навчання? Фахівці ще вищої кваліфікації? А хто складає стрічки... Ти розумієш, що я хочу сказати. Десь має бути кінець. Десь мають бути чоловіки та жінки, здатні оригінально мислити.

- Так, Джордже.

Джордж відкинувся назад і спрямував погляд у простір поверх голови Омейні. На якусь мить в його очах промайнула тінь колишнього хвилювання.

- Чому мені не розповіли про все це спочатку? - О, якби ми могли, - сказав Омейні, - скількох неприємностей ми б уникли. Ми вміємо аналізувати інтелект, Джордже, і визначати, що ця людина може стати пристойним архітектором, а та - хорошим теслярем. Однак не вміємо визначити, чи здатна людина до оригінального творчого мислення. Це надто делікатна галузь. Є деякі кустарні методи, що дають змогу визначити тих, хто, можливо, має такий талант. Про цих людей доповідають у день Читання, як, наприклад, повідомили про тебе. За дуже приблизними підрахунками, таким чином сповіщають про одну людину з десяти тисяч. У день Освіти цих людей перевіряють знову, і виходить, що в дев'яти випадках з десяти тривогу зчинили помилково. Тих, хто залишається, направляють у такі установи, як ця.

- Але чому не можна розповісти людям, що один зі... зі ста тисяч потрапляє сюди? - запитав Джордж. - Це не було б таким потрясінням для того, хто потрапляє.

- А як же інші? Ті дев'яносто дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять, які ніколи не потраплять у такі установи? Не можна, щоб усі оті люди вважали себе невдахами. Вони прагнуть здобути фах і тим чи іншим шляхом здобувають його. Кожен може додати до свого імені слова: «дипломований такий-то чи така-то». Так чи інак, кожен посідає своє місце в суспільстві. Це необхідність.

- А ми? - запитав Джордж. - Ми - виняток? Один з десяти тисяч?

- Вам ні в якому разі не можна казати. Ось у чім заковика. Адже ще лишається останнє випробування. Навіть після відсіву в день Освіти дев'ять чоловік із десяти, що потрапили сюди, виявляються не зовсім підходящими для творчості, й нема такого апарата, який допоміг би нам вирізнити з цієї десятки того єдиного, хто нам потрібен. Цей десятий повинен виявитися сам.

- Яким чином?

- Ми поміщаємо вас сюди в інтернат недоумків, і той, хто не бажає з цим змиритися, і є людина, яку ми шукаємо. Щоправда, метод жорстокий, зате себе виправдовує. Не слід казати людині: «Ти можеш винаходити нове. Тож-бо, твори.. Набагато розумніше зачекати, поки вона сама мовить: «Я можу творити і творитиму, хочете ви цього чи ні.. Таких людей, як ти, Джордже, десять тисяч, і вони сприяють технічному прогресові півтори тисячі світів. Ми не можемо дозволити собі загубити бодай одного з їх числа або ж витрачати наші зусилля на того, хто не справдить наших сподівань.

Джордж відсунув порожню тарілку і підніс до рота чашку з кавою.

- А як же з тими, які... не справджують сподівань?

- По всьому вони отримують освіту за допомогою стрічок і стають соціологами. Інженеску - один з них. Сам я дипломований психолог. Ми становимо, так би мовити, другий ешелон.

Джордж допив каву.

- Мені досі не зрозуміло одне, - промовив він.

- Що ж?

Джордж відкинув простирадло і встав.

- Чому воно зветься Олімпіадою?




Переглядів: 268
20.10.2017 -

Категорія: ЧИТАТИ (Зарубіжна література) » 7 клас (зар.літ)

Коментарії до Фах (Айзек Азімов) (Скорочено):

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера