Чайка Джонатан Лівінгстон (Бах Річард)

 

Чайка Джонатан Лівінгстон

Бах Річард

 

 

Справжньому Джонатану-чайці, що живе в кожному з нас

 

 

 

 

 

Був ранок, і золоті промені сонця вигравали на легких хвилях тихого моря. Десь за милю від берега закинув сіті рибальський човен, і звістка про це вмить долетіла до Зграї, що чекала сніданку. Ще мить - і тисячі чайок злетілися до човна, щоб вибороти собі якусь поживу. Новий день приніс нові клопоти.

А далеко від усіх, далеко від рибальського човна і від берега, вправлявся в польоті самотній птах - чайка Джона-

тан Лівінгстон. Він злетів на сто футів угору, опустив свої перетинчасті лапи, задер дзьоба, випростав уперед зігнуті крила і, хоч як це було боляче, силувався втримати їх у такому положенні. Випростані крила обтяжували рух, і він летів усе повільніше, поки шепіт вітру не стих у його вухах, а океан унизу не застиг на місці. Тоді він примружив очі, затамував подих і весь наструнчився в болісному зусиллі - ще трохи... на один

дюйм... зігнути крила... Пір'я в нього стало дибки, він закляк у повітрі і впав.

Чайки, як ви знаєте, ніколи не діють нерішуче і не зупиняються в польоті. Спинитися на льоту - це для чайки страшний сором, просто ганьба!

Але Джонатан Лівінгстон - який без тіні сорому знову й знову вигинав напружені крила, щоб летіти все повільніше, а потім спинитися на місці, - був незвичайним птахом.

Більшість чайок не завдають собі клопоту, аби дізнатися щось про політ, - хіба що найнеобхідніше: як долетіти від берега до їжі та повернутися назад. Для більшості чайок головне - їжа, а не політ. А для цієї чайки політ був важливішим за їжу. Джонатан Лівінгстон над усе любив літати.

Проте любов'ю до польотів, як він скоро збагнув, не заживеш доброї слави серед птахів. Навіть його власні батьки дивилися скоса на те, як Джонатан з ранку до вечо-

 

 

ра літає десь сам-один, та ще й по сто разів шугає аж над водою - як то він казав, тренуючись у низькому польоті.

Він ніяк не міг збугнути - чому, літаючи на висоті, меншій за напіврозмах його крил, він може триматися в повітрі довше і без будь-яких зусиль? Його плавна посадка в низькому польоті завершувалася не гучним плюскотом при зануренні лап у воду, як зазвичай, а появою довгого пінного сліду, що

 

 

тягнувся за тілом Джонатана, щойно він, підібгавши лапи, торкався води. Коли ж він почав сідати з підібганими лапами на берег, а потім міряти кроками довжину сліду, його батькам це вельми не сподобалося.

- Чому, Джоне, чому? - питала мати. - Чому ти не можеш поводитись, як усі? Оті низькі польоти - це забавка для пеліканів та альбатросів! Чому ти нічого не їси? Поглянь, синку, від тебе саме пір'я та кістки лишилися.

 

 

- Ну то й що, мамо? Нехай пір'я та кістки. Я хочу знати, що можу робити в повітрі і чого не можу. Я хочу знати, от і все.

- Бачиш, Джонатане, - мовив батько зовсім не сердито, - скоро зима. Рибальські човни будуть виходити в море нечасто, а риба, що зараз плаває мілко, піде вглиб. Коли вже ти хочеш чогось навчатись, то вчися краще, як здобувати їжу. Польоти - це дуже добре, та з них

 

 

не проживеш. Не забувай, ти літаєш для того, щоб їсти.

Джонатан слухняно кивнув. Кілька днів по тому він намагався поводитись, як інші чайки; так, він справді дуже старався, і галасував щосили, коли бився за їжу біля рибальських човнів, і пірнав за шматками риби та хлібними крихтами... Та все було марно.

"Яка дурість, - подумав він нарешті - і рішуче кинув насилу здобутого

 

 

анчоуса голодній старій чайці, що летіла слідом. - Весь цей час я міг би вчитися літатиІ Адже мені ще стільки треба вивчити!"

Невдовзі Джонатан знов опинивсь у морі сам-один - голодний, щасливий, жадібний до знань.

Він хотів знати все про швидкість польоту - і за тиждень дізнався про неї більше, ніж найшвидша чайка у світі.

Злетівши на тисячу футів угору, він щосили замахав крилами, стрімко шугонув униз і зрозумів, чому чайки складають крила, коли йдуть на стрімку посадку. Через шість секунд він уже летів зі швидкістю сімдесят миль за годину, зі швидкістю, при якій крило втрачає рівновагу в русі.

Знову та й знов те саме. Хоч як він пильнував, аби не розслабитись, - на великій швидкості сили полишали його, і він губив рівновагу.

 

 

Підйом на тисячу футів. Стрімкий ривок уперед, потім - униз, відчайдушний змах крил, вертикальне падіння. А потім - і так щоразу - його ліве крило завмирало на підйомі, він хилився набік, припиняв махати правим крилом і, безладно перевертаючись у повітрі, кулею мчав униз.

Він ніяк не міг здолати цей підйом на великій швидкості. Він зробив десять спроб - і всі десять разів, коли швидкість перевищувала сімдесят миль за го-

 

 

дину, втрачав рівновагу і стрімголов летів у воду.

Річ у тім - зрозумів він нарешті, коли вже був мокрий як хлющ, - річ у тім, що на великій швидкості слід тримати крила непорушно: можна махати крилами лише доти, поки швидкість не перевищує п'ятдесяти миль за годину.

Тоді він злетів на дві тисячі футів угору і спробував іще раз, - стрімко прямуючи вниз, витягнув дзьоба, розпростав крила,

 

 

а коли швидкість сягнула п'ятдесяти миль за годину, припинив ними рухати. Це було дуже важко, але ж спрацювалоІ Десять секунд він мчав зі швидкістю дев'яносто миль за годину. Джонатан установив світовий рекорд швидкості для морських: чайок!

Але ця перемрга була скороминущою. Щойно він почав виходити з піке та змінив положення крил, невідома і нездоланна сила знову заволоділа ним і помчала його за собою зі швидкістю дев'яносто миль за годи-

 

 

ну. Джонатан почувався так, наче його тіло от-от вибухне, розлетиться на друзки. Стрімко, наче від вибуху, падаючи вниз, він уже не відчув страшного удару об тверду, мов камінь, воду.

Коли він нарешті опритомнів - а це вже була ніч, - він гойдався на хвилях у місячному сяйві. Понівечені крила були немов налиті свинцем, та ще тяжче тиснув на спину тягар поразки. Він потайки марив, аби цей тягар затягнув його у глибінь, на саме дно, щоб усе було скінчено.

 

 

Та коли він уже почав занурюватись у воду, якийсь дивний голос ледь чутно озвався до нього зсередини:

Та Джонатан не хотів слухати. "Як хороше, - думав він. - Ясний місяць, світла стежка на воді, вогники на березі - все таке мирне, спокійне..."

"Спускайся вниз! Чайки не літають у темряві! Якби ти справді міг літати в пітьмі, то мав би совині очі! Мав би більше мозку в головіІ Мав би короткі крила, як у сокола!"

У нічній темряві, на висоті ста футів, Джонатан Лівінгстон примружив очі. І біль, і роздуми - все зникло безслідно.

Короткі крила. Короткі крила сокола!

Ось тобі й відповідьІ "Який я був дурний! Усе, що мені треба, - це маленьке, крихітне крило; все, що мені треба, - це склас

ти крила, так, щоб у польоті ворушити самими кінчиками! Короткі крила!>>

Він піднявся на дві тисячі футів над чорною безоднею моря і, ані хвилі не думаючи про поразку, про загибель, щільно притиснув до тіла широкі частини крил, а самі кінчики, вузькі, мов кинджали, виставив назустріч вітру - і стрімко кинувся вниз.

Вітер грізно ревів у нього над головою. Сімдесят миль за годину, дев'яносто, сто двадцять, іще швидше... Тепер, при ста со-

 

 

рока милях за годину, йому було не так важко далати вітер, як при сімдесяти; один легенький порух кінчиками крил - і він вийшов із піке та промчав над хвилями, мов сіре гарматне ядро в польоті до місяця.

І, дивлячись примруженими очима в лице пітьмі та вітру, він відчув шалену радість. "Сто сорок миль за годину! І все під контролем! Якщо я почну піке з п'яти тисяч футів, а не з двох, - цікаво, з якою швидкістю?.."

Недавні роздуми та обіцянки було забуто, ніби їх звіяв могутній стрімкий вітер. Але він не картав себе за те, що порушив слово. Ці клятви - для чайок, що згодні бути звичайними чайками. А той, хто хоч раз торкнувся вершини пізнання, не може зв'язувати себе такими обітницями.

На світанку Джонатан продовжив тренування. З висоти п'ять тисяч футів рибальські човни в морі здавалися малими трісочками на голубому тарелі, а Зграя за сніданком - хмаркою летких порошинок.

 

 

Він лишився живий, був сповнений сили, тремтів від радості - був гордий, що опанував свій страх. І тому він не вагаючись притиснув до тіла передню частину крил, випроставши самі кінчики, і поринув униз, до моря.

Спустившись на чотири тисячі футів, він досяг граничної швидкості, і вітер постав проти нього, мов щільна пульсуюча запона, що перешкоджала йому рухатися швидше. Він летів прямо чимдалі вниз, зі

 

 

швидкістю двісті чотирнадцять миль за годину. Якщо випростати крила зараз, на такій швидкості, то його розірве на мільйон шматків, і він розумів це дуже добре. Але ж швидкість - це могуття, швидкість - це радість, швидкість - це просто красаІ

Він почав виходити з піке на висоті тисячу футів, і кінчики його крил залопотіли й зігнулися під шаленим вітром, а рибальський човен і зграя чайок кудись зникли -

 

 

і раптом виросли просто в нього перед очима, затуливши собою шлях.

Він не міг зупинитися; навіть не знав, як повернути на такій швидкості.

Зіткнення - це смерть.

І тому він заплющив очі.

І сталося так, що того ранку, на світанні, чайка Джонатан Лівінгстон врізався просто у Зграю, що спокійно снідала, - влетів як вихор, на швидкості двісті чотирнадцять миль, із заплющеними очима! Та,

мабуть, Чайка Долі йому всміхнулася - ніхто не загинув.

Коли ж він знову підвів голову до неба, то все ще мчав зі швидкістю сто шістдесят миль за годину. А коли зменшив швидкість до двадцяти миль і нарешті зміг випростати крила, рибальський човен уже здавався малою цяткою в морі - за чотири тисячі футів від ньогоІ

Перше, що він подумав: це тріумф! Гранична швидкість! Двісті чотирна-

 

 

дцять миль за годину - для чайки! Це прорив, це велика, вирішальна мить в історії Зграї, а для чайки на ім'я Джонатан - це початок нового життя. І він продовжив своє тренування на самоті, він склав крила і пішов у піке з висоти вісім тисяч футів - і відразу збагнув, як робити поворот!

Тепер він знав, що досить тільки на одну частку дюйма змінити положення однієї пір'їни на кінчику крила - і можна плавно,

красиво повернути навіть на граничній швидкості. Та ще до цього він зрозумів, що, коли на такій швидкості змінити положення хоча б двох пір'їн, тебе закрутить, як кулю... Одне слово, Джонатан став першою чайкою на землі, що опанувала фігурні польоти.

Того дня він не захотів гаяти час на балачки з іншими чайками і літав, аж поки посутеніло. Він вивчив мертву петлю, повільну бочку, подвійний переворот через

крило, обернений штопор, зворотний імельман, віраж.

33

Коли Джонатан підлетів до Зграї на березі, вже давно була ніч. Голова в нього йшла обертом, він страшенно втомився. І все-таки із задоволенням зробив іще одну мертву петлю, а потім ще й швидкий переворот - а тоді вже пішов на посадку. "Коли вони про це почують, - думав він про свій Прорив, - вони ж просто очма-

2 Чайка Джонатан Лівінгстон

 

 

 

ніють з радощів! Скільки цікавого в нас попереду! Не товктись на місці поміж рибальських човнів - а знати, нащо ти живеш у цім світі! Ми подолаємо свою неміч, ми станемо іншими - сильними, розумними! Ми будемо вільні! Ми навчимося літати!"

І майбутнє постало перед ним, як осяйна далечінь, що вабить і кличе вперед.

Тим часом Зграя збиралася на Велику Раду; та коли він приземлився, то побачив, що всі нібито чогось чекають. Так воно й було - чекали на нього.

 

 

- Чайко Джонатане Лівінгстон! Стань у середину!

Слова Старійшини звучали дуже врочисто. Виклик у середину кола означав чи страшну ганьбу, чи то найвищу шану. Коло Пошани - це честь, якої зазнали хіба що найславніші з ватажків. "Так, звісно, - подумав Джонатан, - сьогодні вранці вони бачили мій Прорив! Та мені не треба ніякої пошани. Я не хочу бути ватажком. Я тільки хочу поділитися тим, що відкрив, показати, який простір

2*

35

відкривається перед нами!" Він ступив уперед.

- Джонатане Лівінгстон, - мовив Старійшина, - стань перед очі твоїх товаришів, у Коло Ганьби!

Його наче вдарили дошкою. Коліна в нього ослабли, пір'я обвисло, у вухах зашуміло. У Коло Ганьби? Це неможливо! Прорив! Вони не розуміють! Вони помиляються, вони помиляються!

 

 

- ...За своє неподобне легкодумство, - гудів урочистий голос, - за те, що спаплюжив гідність і звичаї Народу Чайок...

Виклик у Коло Ганьби означав, що його виженуть зі Зграї, засудять до самотнього життя на Далеких Скелях.

- ...Настане день, Джонатане Лівінг- стон, і ти зрозумієш, що легкодумство тебе занапастило. Життя - це незбагненна таємниця, і нам досить знати одне: ми вки-

нуті до цього світу, щоб їсти і лишатися живими, поки зможемо.

Чайки ніколи не суперечать Великій Раді, та Джонатан усе-таки насмілився подати голос.

- Легкодумство? Браття мої! - вигукнув він. - Хто думає серйозніше, ніж чайка, що осягає сенс життя, його найвищу ціль? Ми тисячу років животіли заради того, щоб шукати риб'ячі голови, але ж тепер нам справді є для чого жити - щоб

 

 

учитися, відкривати нове, бути вільними! Дайте мені тільки спробувати, дозвольте показати вам, чого я навчився...

Зграя наче скам'яніла.

- Ти нам більш не брат, - нарешті промовили чайки одна по одній, а потім з поважним виглядом затулили собі вуха і повернулися до нього спинами.

Джонатан Лівінгстон провів рештку свого життя на самоті, але від Далеких Скель він улетів далеко-далеко. І єдине, що його

смутило, - це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити. Сам він кожного дня робив усе нові та нові відкриття. Він дізнався, що, пірнаючи у стрімкому піке, може зловити рідкісну та смачну рибу, яка водиться на глибині десять футів; тепер йому були не потрібні рибальські човни і крихти черствого хліба. Він навчився спати в повітрі, навчився тримати курс уночі,

 

 

коли вітер дме з берега, і долати сотні миль від зорі до зорі. Так само спокійно він долав туманну запону над морем і проривався до світлого чистого неба - у той час як усі чайки лишалися на землі, і гадки не маючи, що в небі над ними існує щось інше, крім туману й дощу. Він навчився мандрувати з сильним вітром у далекі краї і там ловити на обід смачних комашок.

Те знання, яке він колись хотів відкрити всій Зграї, тепер було його єдиною розра-

дою; він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за це таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік.

...Вони прилетіли якось надвечір, коли Джонатан спокійно ніжився у своєму любому небі. Дві чайки, що з'явилися біля його крил, осяяли темну небесну височінь, мов дві

 

 

чисті зорі. Та ще більшим дивом було їхнє мистецтво польоту: вони ледь не торкалися Джонатана кінчиками крил, проте весь час лишалися на відстані рівно один дюйм.

Не озвавшись ні словом, Джонатан загадав їм випробування, яке було не під силу жодній чайці. Він зігнув крила і зменшив швидкість до тієї межі, за якою настає неминуче падіння. Два осяйні птахи плавно рушили за ним. Вони знали, що таке повільний політ.

Тоді він склав крила, нахилився вбік і ринув у піке зі швидкістю сто дев'яносто миль за годину. Вони помчали слідом, ні на мить не втративши рівноваги.

Насамкінець він на тій самій швидкості зробив довгий вертикальний переворот. Вони, всміхнувшись, зробили те саме.

Він повернувся в горизонтальний політ і довго мовчав, перш ніж заговорити.

- Непогано, - нарешті мовив він. - Хто ви?

 

 

- Ми з твоєї Зграї, Джонатане. Ми твої брати.

Сила та спокій вчувалися в кожному слові.

- Ми прилетіли, щоб забрати тебе у височінь, щоб забрати тебе додому.

- Ні дому, ні Зграї немає в мене. Я Вигнанець. І ми зараз летимо на вершину Великої Гори Вітрів. На кількасот футів я ще підніму своє старе немічне тіло - та вище злетіти не можу.

 

 

- Можеш, Джонатане. Ти ж навчився. Одне навчання скінчено, і настав час починати інше.

І таїна, що неясно світила чайці Джонатану крізь роки всього життя, в цю мить постала перед ним у сліпучому блиску розуміння. Вони мали рацію. Він може злетіти вище, і настав час повертатися додому.

Він востаннє кинув погляд на обрій, озираючи срібну царину, що відкрила йому свої чари.

- Я готовий, - сказав він.

І Джонатан Лівінгстон, злетівши у височінь із двома зоряними птахами, розтанув у темному просторі небес.

"Отже, це небеса", - подумав він і потай усміхнувся. Хіба ж годиться отак судити про небеса, щойно ти до них долетів.

Тепер, коли він покинув Землю і летів вище хмар поруч із двома осяйними птахами, він побачив, що його власне тіло теж промениться світлом. Той юний Джонатан Лівінгстон, що завжди жив у глибині його золотистих зіниць, нікуди не зник, просто оселився тепер у новій подобі.

Це нове тіло також було тілом чайки, але літати в ньому стало аж як краще.

 

 

"Диво та й годі, - думав він, - мені потрібно вдвічі менше зусиль, аби'летіти вдвічі швидше, ніж за кращих часів на Землі!"

Його пір'я сяяло, мов діамантове, а крила стали гладенькими, як пластинки з полірованого срібла. І, зачудовано роздивляючись їх, він став випробовувати, на що здатні ці нові крила.

На швидкості у двісті п'ятдесят миль він відчув, що наближається до граничної швидкості горизонтального польоту, а сяг-

 

 

нувши двохсот сімдесяти трьох миль, він зрозумів, що не може летіти швидше, і це його трохи розчарувало. Отже, нове тіло також не було всесильним. І хоча він зміг перевершити свій колишній рекорд, проте лишалася межа, подолати яку було дуже важко. "На небесах, - подумав він, - не має бути ніяких обмежень".

Хмари розсіялися, його супутники гукнули: "Гарної посадки, Джонатане!" - і розтанули в розрідженому повітрі.

 

 

Він летів над морем до нерівної берегової смуги. Небагато чайок на скелях тренувались у зльоті. Далеко на північ, аж на небокраї, літали ще кілька. Нові видива, нові думки, нові запитання. Чому чайок так мало? Адже в небесній зграї їх мусило бути безліч! І чого це я раптом так втомився? Я ж гадав, небесні чайки не знають ні втоми, ні сну".

Де він таке чув? Пам'ять про земне життя ніби стерлася. Звісно, Земля - це міс-

це, де він зміг дечого навчитись... Але подробиці наче тонули в неясному мареві: колись він бився за їжу з іншими чайками, а потім став Вигнанцем...

Дванадцятеро чайок із берега прилетіли зустріти його, та жодна з них не мовила ані слова. Він лише відчув, що тут усі йому раді, що тут його дім. І час линув для нього, як один довгий-довгий день - так, ніби сонце ніколи не сходило, а просто світило завжди.

 

 

Він зробив поворот, аби сісти, змахнув крилами за дюйм од землі і плавно опустився на пісок. Інші чайки також приземлилися, лише злегка ворухнувши пір'ям. Розпроставши свої блискучі крила, вони спіймали повітряний потік і, вигинаючи пір'я, зупинилися тієї миті, коли їхні лапи торкнулися землі. Це було прекрасно, та він надто втомився, щоб і самому так спробувати. Джонатан не встиг мовити жлдного слова, як заснув, стоячи на березі.

 

 

Уже за кілька днів він зрозумів, що тут йому належить дізнатися про політ іще більше, ніж у попередньому житті. Проте існувала певна різниця. Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя - у польоті. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них тренувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання.

 

 

Джонатан надовго забув той світ, звідки він був родом, - місце, де жили птахи, яким є незнаною радість польоту, птахи, яким крила служать лише для пошуків їжі та для боротьби за неї. Проте час від часу, на одну коротку мить, цей світ виринав у його пам'яті.

Така мить настала якось уранці, коли він удвох зі своїм учителем спочивав на березі, зробивши кілька швидких переворотів зі складеними крилами.

 

 

- А де інші, Салліване? - спитав він ледь чутно, бо вже призвичаївся передавати свої думки без слів, як усі тутешні чайки, що ніколи не здіймали галасу. - Чому нас тут так мало? Адже там, звідки я прилетів...

- ...були тисячі чайок. Я знаю. - Сал- ліван кивнув. - Єдине, що я можу відповісти, Джонатане, - таких птахів, як ти, буває один із мільйона. Більшість з нас рухаються вперед дуже повільно. Ми прийшли

 

 

з одного світу в інший, майже точно такий, і вже забули, звідки походимо; нам байдуже, куди нас ведуть, ми живемо одним днем. Уявляєш, скільки життів ми маємо прожити, перш ніж почнемо здогадуватися, що життя - це не тільки пожива, боротьба та влада у Зграї? Тисячі життів, Джонатане, десятки тисяч! А потім іще сотню, поки не зрозуміємо, що таке вершина знання, і ще сотню, поки не впевнимося, гир мета нашого життя - досягти цієї вершини і пе-

редати свої знання іншим. Звичайно, і тут діє той самий закон: ми вибираємо для себе наступний світ завдяки тому, чого навчились у попереднім. Не навчишся нічого - і наступний світ не буде нічим різнитися від попереднього, і в ньому тебе чекатимуть ті самі перешкоди і свинцевий тягар незнання.

Він випростав крила і повернувся лицем до вітру.

- Але ти, Джоне, - мовив він, - ти зміг вивчити так багато за такий корот-

 

 

кий час, що тобі не довелося прожити тисячу життів на дорозі до цього світу.

За мить вони знов піднялися в повітря і продовжили тренування. Робити подвійний переворот удвох було нелегко, бо Джонатан, перевернувшись, мусив пильнувати рухи своїх крил і узгоджувати їх із рухами інструктора.

- Спробуємо ще раз, - казав Салліван знову й знову. - Спробуємо ще раз. - І нарешті: - Добре.

І тоді вони почали вивчати зовнішні петлі.

Якось увечері чайки, вільні від нічного польоту, стояли всі разом на піску і думали. Джонатан, набравшись духу, підійшов до Старійшини - який, подейкували, скоро мав покинути цей світ.

- Чіанге... - мовив він трохи схвильовано.

Старійшина лагідно позирнув на нього:

 

 

- Так, сину мій?

Замість того щоб з роками підупадати на силі, Старійшина лише зміцнів; він літав швидше, ніж будь-яка чайка у Зграї, і досконало володів такими прийомами, що їх інші тільки починали вивчати.

- Чіанге, цей світ - зовсім не небеса, так?

При світлі місяця було видно, що Старійшина всміхнувся.

- Ти знову вчишся, Джонатане.

 

 

- Ну, то гир ж буде далі? Куди ми йдемо? Невже взагалі немає такого місця - небеса?

- Ні, Джонатане, такого місця немає. Небеса - не місце і не час. Небеса - це досконалість. - Він хвилю помовчав: - Ти дуже швидко літаєш, правда?

- Я... я люблю швидкість, - відповів Джонатан, приголомшений, але гордий, що Старійшина його помітив.

- Ти зможеш торкнутися небес, Джонатане, в ту мить, коли пізнаєш досконалу швидкість. Це не значить, що ти

 

 

пролетиш тисячу миль за годину, чи мільйон, чи мусиш летіти зі швидкістю світла. Адже будь-яка цифра - це межа, а досконалість не має меж. Досконала швидкість, сину мій, - це значить, що ти опинився там.

І Чіанг без жодного попередження зник - та вмить з'явився край води, за п'ятдесят футів від місця, де вони стояли. Потім він зник знову і за тисячну долю секунди торкнувся плеча Джонатана.

- Це така забавка, - мовив він.

 

 

Джонатан був у захваті. Він навіть забув, що хотів дізнатися про небеса.

- Як ви це робите? Що ви відчуваєте? А далеко ви можете так перелетіти?

- Перелетіти можна куди завгодно і за будь-який час, коли захочеш, - сказав Старійшина. - Я побував скрізь і всюди, куди міг полинути думкою.

Він дивився в далечінь, за обрій.

- Дивна річ. Ті чайки, що нехтують досконалістю заради мандрів, не летять

 

 

нікуди, бо їм непідвладна швидкість. А ті, хто відмовляється від мандрів заради досконалості, в одну мить дістаються куди захочуть. Запам'ятай, Джонатане, небеса - це не час і не місце, бо місце і час не мають значення. Небеса - це...

- А ви можете навчити мене так літати? - Джонатан тремтів, уявляючи собі ще одну перемогу над невідомим.

- Звичайно, якщо ти хочеш навчитися.

65

- Я хочу. Коли ми зможемо почати?

З Чайка Джонатан Лівінгстон

 

 

- Можна й зараз, якщо бажаєш.

- Я хочу навчитися так літати, - мовив Джонатан, і дивний вогник засвітився в його очах. - Кажіть, що я маю робити.

І Чіанг заговорив поволі, пильно дивлячись на свого учня:

- Аби літати зі швидкістю думки, тобто літати куди завгодно, - говорив він, - ти насамперед мусиш збагнути, що вже прилетів...

За словами Чіанга, уся хитрість була в тому, щоб Джонатан перестав бачити себе