ВІРНИЙ (оповідання Михайла Чабанівського)

    Те, що того ранку побачив Ігор у сусідньому дворі, дуже схвилювало його. Маленький хлопчик такого ж віку, як і він сам, стьобав прутиком рябе цуценя, тягаючи його по саду за шнурок. Собача жалібно скиглило, падало, переверталося на траві, намагаючись встигати за своїм довгоногим мучителем. Але той навмисне стрибав через кущі, бігав поміж деревами, а цуценя, впавши на землю, котилося, ніби клубочок білих ниток. Серце Ігоря не витримало. Блідий, зі стиснутими кулаками, він миттю перехопився через паркан і став перед хлопчиком.

— Нащо мучиш? — крикнув хрипким голосом. — Покинь!

    Хлопчик, вражено блимаючи маленькими очима, зупинився. Цуценя, скориставшись із цього, підповзло до ніг свого лютого господаря і лизнуло йому литку. Два хлопчики, один рудий, мов сонце, якщо на нього дивитись у закопчене скло, другий з чубчиком у напуск, блідий і рішучий, стояли один проти одного, ладні зчепитися у бійці. Та ось руді вії раптом затремтіли, ворухнулися, очі опустилися.

— А чого його жаліти, коли він зайвий. Все одно завтра втопимо у діжці. Спитай он у мами.

    Ігор ковтнув слину, що давила його за горло, переступив з ноги на ногу. Гнів його минув, і він уже лагідніше сказав:

— Нащо ж його топити? Краще віддай мені...

— Бери, — погодився рудий хлопчик і подав Ігореві шнурок. — Що мені, жалко?      У нас ще красивіший є, з великими вухами... Тарзан.

    Не тямлячись від радості, Ігор підхопив на руки щеня, яке все тремтіло й тихо скиглило, наче скаржилося на когось, і кинувся до хвіртки. Та його раптом зупинив рудий.

— Е, ні, — сказав він і лукаво примружив маленькі очі. — Даром не дається, адже він не простий, а породистий...

— Що ж ти хочеш за нього? — нетерпляче запитав Ігор. Він у цю хвилину ненавидів пихатого мучителя.

— Що в тебе є?

    Ігор зам'явся. Справді, що ж у нього є? Він лише кілька днів, як приїхав з міста до тітки Олі, всі його іграшки залишилися вдома, лише дещо вдалося захопити, коли спішно збиралися на дачу. Перебираючи в думках те, що він захопив з дому, Ігор проказував:

— Пістолет з двома курками, червоний настільний телефон з поламаною мембраною, Толька, мій братик, поламав, тенісний м'яч...

— Неси все це мені, тоді забереш собаку, інакше не віддам, — категорично заявив рудий і вихопив цуценя з Ігоревих рук. — Бо це не простий дворняжка, а породистий.

— Гаразд, почекай мене, я зараз, — відповів Ігор. Він кинувся через паркан і за кілька хвилин уже повернувся. В руках у нього були іграшки.

— Бери, я згодний, — сказав Ігор і поклав усе принесене на траву.

    Схопивши цуценя, він кинувся додому. І вже тоді, коли був за парканом, із сусіднього двора почулося:

— Як тебе звати?

    Це питав рудий. Ігор охоче відповів.

— А мене Тимком. Будемо гратися?

— Будемо, — невпевнено мовив Ігор. — Якщо тільки не будеш мучити тварин...

— Так я ж його вчив бігати! — виправдувався Тимко. Видно, йому було соромно за свій вчинок. — У мене он ластів'яче гніздо, і я не чіпаю яєчок... Хай собі лежать, я тільки подивився кожне і поклав.

— Значить, подивився все ж? — суворо запитав Ігор. — А ти знаєш, що ластівка може відкинутися від гнізда, якщо там хтось полазить? Навіть лазити не треба. Он скільки буслів у селі, а на вашій хаті його чомусь немає. Як ти думаєш, чому? Бусли розумні птиці, вони знають людей...

     Тимко прикусив язика. Він вважав, що оцей «дачник» — дурний, мов пень, коли може віддати за паршиве щеня всі свої іграшки, але виявилося, що це не так. Звідки він дізнався, що Тимко минулого року розорив лелече гніздо і хитрі птиці цього року вже не прилетіли сюди? Звідки він, міський житель, знає про ластів'ячі примхи?

      А Ігор уже вовтузився з цуценям. Насамперед він випросив у матері склянку молока і нагодував його. Потім зібрав усі дощечки і цурупалки, що валялися біля хати, і зробив для нього хатку. Яка ж хороша та затишна хатка вийшла! Ігор навіть віконечко там приладнав — якраз під руку потрапила кватирка, що лежала без діла, намостив трави, щоб м'яко було спати його собаці. Як його звати? Тимко казав, що всі звали його зайвим, бо вирішили втопити. Але ця назва Ігореві не подобалася. Він чимало чув оповідей від батька, що собака — вірний друг людини. Як же він може бути зайвим? Ні, це не підходить. Вірний, ось як він назве цуценя! Вірний, Вірний... Йому так сподобалася назва собаки, що він навіть засміявся.

— Вірний, Вірний!.. — покликав Ігор, але цуценя, пригріте сонечком, дрімало, лише вуха сторожко ходили, наче дослухалися, чи не йде сюди рудий Тимко, щоб знову починати знущання...

 




Переглядів: 57
23.07.2021 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ВІРНИЙ (оповідання Михайла Чабанівського):

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера