Скінчились уроки, а вчителька наша й каже:

— Сашко Лісовий захворів. Хто піде його провідати?

— Я! Я! Я! — посхоплювались усі.

— Якщо ви і в нього так галасуватиме­те, — говорить учителька, — то краще нікому

не йти. І пам'ятайте, — закінчила вона, — хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав із ліжка, розважте його, як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.

    Приходимо ми. Лежить Сашко, горло частина замотане, книжку читає.

— Ну, як тобі, — питаємо, — нудно, мабуть, лежати?

— Та ні, — одказує. — Зовсім не нудно. Я от книжку читаю, цікава!

     Але ми зрозуміли, що це він так говорить із ввічливості. Спробуй-но сам-один лежати весь день.

— Нічого, — підбадьорюємо, — ми тебе зараз розва­жимо. От тобі Наталка заспіває. У неї голос гарний.

— Чого це я буду співати?! — Наталка нам. — Може, йому й не хочеться зовсім мене слухати!

— Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.

    Стали ми посеред кімнати, відкашлялись і завели пісню.

— Що, — питаємо Сашка, — повеселішало тобі трохи?

— Авжеж, повеселішало, — Наталка за нього з посмішкою відповідає. — Так фальшивити, то вже краще зовсім мов­чати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж, Сашку?

    Сашко промовчав, але ж ми зрозуміли, що це він так промовчав, аби не завдавати нам клопоту. Але про які кло­поти може йти мова, коли друг хворий!

    І стали ми тут матроський танок вико­нувати, який на шкільний вечір готували. Розчервонілися обидва, вхекалися, але не зупиняємось — для хворого ж товариша!

Чуємо — дзвоник. Наталка побігла відчиняти двері. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.

— Це що за неподобство таке! — кри­чить. — Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись не даєте!

    Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша. А він:

— Нічого собі хворий! Таке витримати — здоров'я слоняче треба мати. Книжку йому краще почитайте!

    Ми сказали, що книжку він і сам прочитає.

— Ну то придумайте щось інше, — дядько говорить. — Хлопцю скоро погано стане од ваших розваг.

    І пішов.

    Сашко якось звіркувато затиснувся під стіну, і ми зрозу­міли — йому цей дядько теж не сподобався.

— О! — скрикнув я радісно. — Так у тебе ж магніто­фон є?! Чого ж ти мовчав? — і натис на вмикач.

— Зробити голосніше? — гукнув Митько. — Воно, коли і голосно, то веселіш.

    Тут Наталка стала до чогось принюхуватись — з кімнати.

    Вбігає за мить.

— Ой, — кричить, — суп весь википів!

    Подалися ми на кухню. Бачимо — у каструльці щось тем­не на самому дні залишилось і пахне зовсім не так, як суп.

— Ех ви, — Наталка зітхає. — Чим же тепер хворого годувати?

    Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукор, а чай шукали-шукали — ніде нема.

— Яка різниця, — Митько каже, — із заваркою чи без. Однаково вода. Коричнева тільки, й так вип'є.

    Скип'ятили ми воду, вкинули цукор у склянку. Приносимо Сашкові: «Пий!». Сьорбнув він трохи.

— Не хочу. Голова болить.

— Це в нього од голоду, — здогадався я. — Ми тобі зараз усі втрьох картоплі почистимо. Ти яку любиш, смажену чи варену? А щоб ти не нудьгував, доки картопля варитиметься чи смажитиметься, увімкнемо магнітофон.

— Не треба, — він нам якось дивно відповідає, — ніякого магнітофона, і картоплі я не хочу вашої.

     Здається, час нам уже додому, — Наталка на двері поглядає.

— Додому? — сердито блимнув на неї Митько. — І полишити хворого товариша?

— Може, тобі ще заспівати? — Сашка допитуємось.

— І співати не треба!

— Може, затанцювати ще разочок? Нам неважко.

    Тут Сашко як затруситься.

— Не треба, — кричить, — мені ваших танців і нічого не треба! Дайте мені спокій! Лежала людина і горя не знала. У мене через вас температура піднялась. Я тепер, мабуть, іще місяць хворітиму.

     Тут ми врешті зрозуміли, чого він хоче, і по­чали одягатися.

— Ну, бачили ви таке? — мовив Митько вже надворі. — Друзі, не шкодуючи ні сил, ні часу, прийшли до нього, щоб розважити, нагодувати, а він після цього нас, можна сказати, виганяє... Оце так-так! Нахаба, та й годі...